Головна Головна -> Твори -> Петербург

Петербург



Аполлон Аполлонович Аблеухов сенатор вельми поважного роду: він має своїм предком Адама. Втім, якщо говорити про часи не таких віддалених, то у часи царювання Анни Іоанівни кіркіз-Кайсацкой мірза Аб-Лай поступив на російську службу, був названий у хрещенні Андрій і отримав прізвисько Ухов. Доводився він прапрадідом Аполлону Аполлоновичу.

Аполлон Аполлонович готується їхати до Установи, він головою був Установи і звідти циркуляри відправляв по всій Росії. Циркулярами він керував.

Аполлон Аполлонович вже встав, обтерся одеколоном, записав у «Щоденнику» – який виданий буде після його смерті – в голову прийшла думка. Він откушал кофію, спитав про сина і, дізнавшись, що син його Микола Аполлонович ще не вставав, – скривився. Щоранку сенатор розпитував про сина і щоранку кривився. Розібрав кореспонденцію і в бік відклав, не відкривши, що прийшло з Іспанії лист від дружини своєї Ганни Петрівни. Два з половиною роки тому подружжя розлучилося, виїхала Ганна Петрівна з італійським співаком.

бадьоро, в чорному циліндрі, в сірому пальті, на ходу натягуючи чорну рукавичку, збігає Аполлон Аполлонович з ганку і сідає в карету.

Карета полетіла на Невський. Полетіла у зеленому тумані уздовж у нескінченність устремившегося проспекту, повз кубів будинків з суворою нумерацією, повз циркулюючої публіки, від якої надійно захищений був Аполлон Аполлонович чотирма перпендикулярними стінками. Сенатор не любив відкритих просторів, не міг виносити зигзагоподібних ліній. Йому подобалася геометрична правильність кубів, паралелепіпедів, пірамід, ясність прямих, розпланування петербурзьких проспектів. Що виникають у тумані острова, в які встромлювались стріли проспектів, викликали в нього страх. Житель островів, різночинної, фабричний люд, мешканці хаосу, вважав сенатор, загрожують Петербургу.

З величезного сірого будинку на сімнадцятій лінії Василівського острова, спустившись по чорній, всіяною огірковими кірками сходах, виходить незнайомець з чорними вусиками. У руках вузлик, який він дбайливо тримає. Через Миколаївський міст йде в потоці людей – синіх тіней в сутінках сірого ранку – тінь незнайомця в Петербург. Петербург він давно ненавидів.

На перехресті зупинилася карета … Раптом. Злякано підніс руки в рукавичках Аполлон Аполлонович, як би намагаючись захистити себе, відкинувся в глибину карети, вдарився об стінку циліндром, оголив голий череп з величезними відстовбурченими вухами. Полум’яніючий, заставлений на нього погляд впритул з каретою йшов різночинця пронизав його.

Пролетіла карета. Незнайомець ж далі був захоплений потоком людським.

Протікала по Невському пара за парою, слів обривки складалися у фрази, заплітала невська плітка: «Збираються …», «Кинути …», «У кого ж …», «У АБЛ …». Провокація загуляла по Невському, провокацією обернулися слова в незнайомцеві, провокація була в ньому самому. «Дивіться, яка сміливість, Невловимий», – почув незнайомець у себе за спиною.

З осінньої вогкою в ресторанчик входить незнайомець.

Аполлон Аполлонович в цей день був якось особливо зосереджений. Розігралися пусті думки, завелася мозкова гра. Згадує, що бачив він незнайомця у себе в будинку. З мозковий гри сенатора, з ефемерного буття вийшов незнайомець і утвердився в реальності.

Коли незнайомець зник у дверях ресторанчика, два силуети здалися; товстий, високий, явно виділявся складанням і поруч паршивеньких фігурка низькорослого панок з величезною бородавкою на обличчі. Долітали окремі фрази їх розмови: «Сенатору Аблеухову видати циркуляр …», «Невловимі ж належить …», «Миколі Аполлоновичу належить …», «Справа поставлена як годинниковий механізм …», «Отримували б платню».

У дверях закладу показалась постать неприємного товстуна, незнайомець обернувся, особа дружньо помахала йому котикових шапкою. «Олександр Іванович ..», «Липпанченко». Особа сідає за стіл. «Обережніше», – попереджає його незнайомець, зауваживши, що товстун хоче покласти свій лікоть на газетний лист: лист накривав вузлик. Губи Липпанченко затремтіли. Небезпечний вузлик просить він віднести на зберігання до Миколи Аполлоновичу Аблеухову, а заодно і листа передати.

Два з половиною роки вже не зустрічається з батьком Микола Аполлонович за ранковою кавою, не пробуджується раніше полудня, ходить в бухарському халаті, татарських туфельках і ярмулці. Втім, як і раніше читає він Канта і робить висновок, будує ланцюга логічних передумов. З ранку отримав він коробку від костюмера: в коробці атласне червоне доміно. У петербурзький сирої сутінок, накинувши на плечі Миколаївку, відправляється Микола Аполлонович. Під Миколаївкою визирає шматок червоного атласу. Спогади про невдале кохання охопили його, згадалася та туманна ніч, коли трохи він не кинувся з мосту в темні води і коли дозрів в ньому план дати обіцянку однієї легковажної партії.

У під’їзд будинку на Мойці входить Микола Аполлонович і залишається в під’їзної темряві. Жіноча тінь, уткнувши особу в муфточку, пробігає вздовж Мийки, входить у під’їзд. Двері відкриває служниця і скрикує. У прорізати темряву смузі світла – червоне доміно у чорній масці. Виставивши маску вперед, доміно простягає кривавий рукав. І коли двері зачинилися, дама бачить лежить біля дверей візитну картку: череп з кістками замість дворянській корони і модним шрифтом набрані слова – «Чекаю вас у маскараді там-то, такого-то числа. Червоний блазень ».

У будинку на Мойці живе Софія Петрівна Ліхутіна, одружена вона за підпоручиком Сергієм Сергійовичем Ліхутіним; Микола Аполлонович був боярином на її весіллі. Микола Аполлонович часто бував у цьому будинку, куди приходив і хохол Липпанченко, і курсистка Варвара Евграфовна, таємно закохана в Аблеухову. Вид благородний Миколи Аполлоновича захопив спочатку Софію Петрівну, але за античної маскою відкрилося в ньому раптом щось жаб’яче. Софія Петрівна і любила і ненавиділа Аблеухову, залучаючи, відштовхувала від себе і одного разу в гніві назвала Червоним блазнем. Аблеухов приходити перестав.

Вранці незнайомець з вусиками приходить до Миколи Аполлоновичу. Візит не надто приємний Аблеухову, пам’ятає він необачно дану обіцянку, думає відмовитися, але все якось не виходить. А незнайомець вузлик просить взяти на зберігання, розговорився, скаржиться на безсоння, самотність. Вся Росія знає його як Невловимого, та сам-то він замкнений у своїй квартирці на Василівському острові, нікуди не виходить. Після заслання Якутській з особливою однієї зустрівся він у Гельсингфорсе і залежить тепер від особи.

Приїжджає Аполлон Аполлонович, син подає йому студента університету Олександра Івановича Дудкіна. У нього дізнається Аполлон Аполлонович вчорашнього різночинця.

По Петербургу котиться гул. Буде мітинг. З звісткою про мітинг до Софії Петрівні приїжджає Варвара Евграфовна і просить передати листа Миколаю Аполлоновичу Аблеухову, з яким, за чутками, має зустрітися Софія Петрівна на балу у Цукатових. Микола Аполлонович знав, що Софія Петрівна буде на мітингу. Завжди всіх на мітинги водить Варвара Евграфовна. У Миколаївці, надітій поверх червоного доміно, впадає він в петербурзький сутінок.

Вирвавшись із задушливого залу, де виступали оратори і лунали крики «Страйк!», біжить до себе додому Софія Петрівна. На мосту бачить вона: їй назустріч потяглося червоне доміно у чорній масці. Але в двох кроках від Софії Петрівни подскальзивается і падає червоне доміно, виявляючи світло-зелені панталони штрипки. «Жабеня, урод, червоний блазень», – кричить Софія Петрівна і в гніві блазня нагороджує стусанами. Додому вона вдається засмучена і в пориві розповідає все чоловікові. Сергій Сергійович прийшов у страшне хвилювання і, блідий, стискаючи кулаки, походжав по кімнаті. Їхати на бал до Цукатовим він заборонив. Образилася Софія Петрівна. У образі на чоловіка і на Аблеухову роздрукувала вона лист, принесене Варварою Евграфовной, прочитала і задумала помститися.

У костюмі пані Помпадур, незважаючи на заборону чоловіка, приїхала Софія Петрівна на бал. Приїхав і Аполлон Аполлонович. Чекали масок. І ось з’являється червоне доміно, а потім і інші маски. Запрошує мадам Помпадур червоне доміно на танець, і в танці вона вручає лист. Не дізнається Софію Петрівну Аблеухов. У кімнаті кутовий він зриває конверт, піднімає маску і виявляє себе. Скандал. Червоне доміно – Микола Аблеухов. І вже низькорослий панок з бородавкою повідомляє про це Аполлону Аполлоновичу.

Вибігши з під’їзду, в провулку при світлі ліхтаря Аблеухов знову читає листа. Він не вірить очам. Поминають йому дану обіцянку, пропонують висадити власного батька бомбою з годинниковим механізмом, що у вигляді сардінніци зберігається в переданому йому вузлики. А тут низькорослий панок підходить, з собою захоплює, веде в кабачок. Спочатку представляється незаконнонародженим сином Аполлона Аполлоновича, а потім Павлом Яковичем морквин, агентом охоронного відділення. Каже, що, якщо не виконає Микола Аполлонович вимоги, в листі викладеного, він його заарештує.

Сергій Сергійович Ліхутін, виїхала коли на бал, незважаючи на заборону, Софія Петрівна, вирішує покінчити з собою. Він поголив вуса і поголив шию, милом намазав мотузку, до люстри її прикріпив і піднявся на стілець. У двері подзвонили, в цей момент він зробив крок зі стільця і … впав. Недоповесілся. Приниженням ще більшим обернулося для поручника Ліхутіна самогубство. Таким виявила його Софія Петрівна. Вона схилилася над ним і тихенько заплакала.

Аполлон Аполлонович про себе твердо вирішив, що син його запеклий негідник; скандал на балу, тобто поява Миколи Аполлоновича в червоному доміно, змушує його зважитися на з’ясування відносин. Але в останній момент Аполлон Аполлонович дізнається про приїзд Ганни Петрівни і несподівано для себе тільки це і повідомляє синові і дивиться не з ненавистю, а з любов’ю. Ще мить, і Микола Аполлонович у каятті, кинувся б у ноги батькові, але, помітивши його рух, Аполлон Аполлонович раптом у гніві вказує на двері і кричить, що Микола Аполлонович більше не син йому.

У себе в кімнаті Микола Аполлонович дістає сардінніцу, сардінніцу жахливого змісту. Без сумнівів, її слід викинути в Неву, але поки … поки що хоча б відстрочити жахлива подія, двадцять разів повернувши ключ годинникового механізму.

Олександр Іванович прокидається розбитим і хворим. Насилу він піднімається і виходить на вулицю. Тут налітає на нього схвильований і обурений Микола Аполлонович. З його плутаних пояснень Дудкіну стає зрозуміло, кому призначена «сардінніца жахливого змісту», згадує і лист, який забув передати Миколі Аполлоновичу і попросив цей зробити Варвару Евграфовну. Олександр Іванович запевняє Аблеухову в тому, що сталося непорозуміння, обіцяє все владнати і просить негайно викинути сардінніцу в Неву.

Дивне слово «енфраншіш» б’ється в голові Олександра Івановича. Він приходить у маленький будиночок з садком. Дачка вікнами виходила на море, у вікно бився кущ. Його зустрічає господиня Зоя Захарівна Флейш. Вона розмовляє з якимось французом. З сусідньої кімнати лунає спів. Зоя Захарівна пояснює, що це перс Шішнарфіев. Прізвище здалася Дудкіну знайомої. Приходить Липпанченко, на Дудкіна дивиться він зневажливо, навіть гидливо. Розмовляє з французом, чекати змушує розмови з собою.

Як сановна особа звертається він з Олександром Івановичем. І влада тепер у особи. Дудкін відсторонений, немає у нього впливу, він повністю від особи залежить, а людина не соромиться йому погрожувати. Дудкін повертається додому. На сходах його зустрічає темрява і дивні тіні біля дверей квартири. У кімнаті чекає його гість, Шішнарфіев, запевняє, що Петербург, місто на болоті, насправді царство мертвих; нагадує про зустріч у Гельсингфорсе, Олександр Іванович коли висловлювався за руйнування культури, говорив, що сатанізм замінить собою християнство. «Енфраншіш», – вигукує Дудкін. «Ти кликав мене, ось я й прийшов», – відповідає голос. Перс тоншає, перетворюється в силует, потім просто зникає і говорить вже наче з самого Олександра Івановича. Ось з ким уклав договір він в Гельсингфорсе, а Липпанченко був лише чином цих сил. Але тепер Дудкін знає, як він вчинить із Липпанченко. Тяжелозвонкое скакання лунає за вікном. До кімнати входить Мідний вершник. Він кладе руку на плече Дудкіну, ламаючи ключицю: «Нічого: помри, потерпи», – і проливається розпеченим металом в його жили. Потрібно знайти металеве місце, вранці розуміє Дудкін, йде в магазинчик і купує ножиці … На вулиці Микола Аполлонович зустрічає Ліхутіна. Той у штатському, голений, без вусів; за собою захоплює його, везе додому для пояснень, витягає Аблеухову в квартиру, в задню заштовхує кімнату. Сергій Сергійович нервово расхажіваег, здається, він приб’є зараз Аблеухову. Микола Аполлонович шкода виправдовується … Того ранку Аполлон Аполлонович не поїхав до Установи. У халаті, з ганчіркою в руках, витирають пил із книжкових полиць застає нею молодий сивочолий Аннінський кавалер, який приїхав зі звісткою про загального страйку. Аполлон Аполлонович виходить у відставку, стали говорити в Установі. Аполлон Аполлонович обходить пустельний свій будинок, входить до кімнати сина. Розкрита шухляду письмового столу привертає його увагу. У неуважності він бере якийсь дивний важкий предмет, йде з ним і забуває в своєму кабінетику … Вирватися намагався Микола Аполлонович від Ліхутіна, але був відкинутий в кут і лежить принижений, з відірваною фалди фрака. «Я не буду вас вбивати», – вимовляє Сергій Сергійович. Він до себе, затягнув Аблеухову, тому що Софія Петрівна розповіла йому про лист. Він хоче замкнути Аблеухову, відправитися до нього додому, знайти бомбу і викинути її в Неву. Гордість прокинулася в Микола Аполлонович, він обурений, що порахувати міг Сергій Сергійович його здатним на вбивство власного батька. Дачка вікнами виходила на море, у вікно бився кущ. Липпанченко з Зоєю Захаровною сиділи перед самоварчик. Кущ кипів. У гілках його ховалася фігурка, нудячись й здригаючись. Їй здавалося, вершник простягнутою рукою вказує на вікна дачки. Фігурка наблизилася до будинку і знову відскочила … Лілпанченко озирається, шум за вікнами залучає його увагу, з свічкою він обходить будинок – нікого … Маленька фігурка підбігає до будинку, залазить у вікно спальні і ховається … Свічка відкидає фантастичні тіні, Липпанченко замикає двері і лягає спати . У новому фосфоричному сутінках виразно проступає тінь і наближається до нього. Липпанченко кидається до дверей і відчуває, ніби струмінь окропу пройшлася по його спині, а потім відчув струмінь окропу у себе під пупком … Коли вранці прийшли до нього в кімнату, то Липпанченко не було, був а – труп, і фігурка чоловіка з дивною усмішкою на білому обличчі, сівши на мерця верхи, стискала в руці ножиці. Аполлон Аполлонович приїхав у готель до Ганні Петрівні і з нею повернувся додому … Микола Аполлонович в кімнаті своєї шафи перериває у пошуках сардінніци. Ніде немає її. Слуга входить зі звісткою – приїхала Ганна Петрівна – і просить у вітальню. Після двох з половиною років Аблеухову знову обідають втрьох … Микола Аполлонович вирішує, що Ліхутін під час відсутності його сардінніцу вже забрав. До готелю він проводжає мати, заїжджає до Ліхутіним, але у вікнах квартирки їх – морок, Ліхутіних не було вдома … Микола Аполлонович не міг заснути в цю ніч. Він вийшов у коридор, опустився навпочіпки, від втоми задрімав. Отямився на підлозі в коридорі. Пролунав тяжкий гуркіт … Микола Аполлонович підбіг до того місця, де тільки що були двері в кабінет батька. Двері не було: був величезний провал. У спальні на ліжку, обхопивши руками коліна, сидів Аполлон Аполлонович і ревів. Побачивши сина, він пустився від нього втекти, пробіг коридор і закрився в туалеті … Аполлон Аполлонович вийшов у відставку і перебрався в село. Тут він жив з Ганною Петрівною, писав мемуари, в рік його смерті вони побачили світ. Микола Аполлонович, весь час слідства пролежав у гарячці, виїхав за кордон, до Єгипту. До Росії він повернувся тільки після смерті батька.


Загрузка...



Схожі твори: