Головна Головна -> Твори -> ЗАБУЖКО ОКСАНА БІОГРАФІЯ

ЗАБУЖКО ОКСАНА БІОГРАФІЯ



(народилася 1960 року)
Народилася у Києвi. Закiнчила фiлософський факультет Киïвського державного
унiверситету ïм. Т. Г. Шевченка.
Письменниця, перекладач. Почала друкуватися, будучи ще школяркою. Автор поетичних
збiрок: “Травневий iнiй” (1985), “Диригент останньоï свiчки” (1990),
“Автостоп” (1994), “Новий закон Архiмеда. Вибранi вiршi 1980
Ї 1998” (2000), прози: “Iнопланетянка” (1992), “Казка про калинову сопiлку”
(2000), “Репортаж iз 2000-го року” (2001), “Польовi дослiдження з
украïнського сексу” (1996), дослiджень та есе: “Двi культури” {1990),
“Фiлософiя украïнськоï iдеï та європейський контекст” (1992-1993),
“Шевченкiв мiф Украïни” (1997), “Хронiки вiд Фортiнбраса” (1999).

Iнтерпретацiя легенди про Каïна i Авеля
(“Казка про калинову сопiлку” Оксани Забужко)
Глибокий вечiр спускається з неба i завiшує чорним серпанком землю. Час чекання.
Кайдани розiрвуться, розтане метал, трiснуть ланцюги, мiцнi деннi пута сну
слабшають. Вони вже слабкi, бо нiч близько, ïï супутник Гiпнос стає з
туманного марева чiтким. Важкими, незносимими краплями гупають секунди. Стрiлки
годинника прилипають до циферблата, немов так само прикутi. Звивистою
прозоро-бiлою стежиною проникає у простiр мiж землею та небом, розчиняється у
повiтрi свiжiсть, що несе у собi аромат осiннього старого поля, дикого
хижака-вiтру, вологiсть свiжозритоï землi…
…Хвилина. Боже, чому ж так важко плинуть секунди?
Боже?
Марево. Легке, прозоре, спливає воно у стiк часу, за днем, за свiтлом, за сонцем.
Його бiльше нема, тiльки аромат весни трохи вище вiд землi, вiн швидко розтає.

Приходить сила, сила iнша. Холодно-пекуча, вона по-крижаному освiжає своïм
полум’ям. Приходить, вселяється у нiч iз червоно-чорних зi слiпучими бганочками
язикiв полум’я, животворного i жорстокого. Сила закриває собою усi щiлини часу
ночi. Їï влада мiцнiшає, але ще чекає. Вона смiється над слiпотою людей, над
ïх страхами вночi…
…З-пiд землi хтось фарбує червоним туман. Льодяний, своïм холодним теплом
та чорним металевим блиском вiн впускає червоне море тьмяного сяйва.

Мiсяць, вже старий i повiльний, пiднiмається з-за обрiю. Вдень вiн свiтив чорним
душам, якi живуть за горизонтом, там, де нема свiтла. Вночi вони виходять разом з
ним на землю до першого крику пiвня
Ї вiн прислужує ïм i стереже вiд пiдступного сонячного промiння.

Притуплене чорне лезо Мiсяця застелене червоною кров’ю, запах якоï дратує i
збуджує. Лиш де-не-де проступають чорнi плями. Вони нагадують iстот

Ї людей, це тi, що населяють землю i працюють удень. Їх захищає Вiн, адже вони
слабкi та немiчнi. Але iнодi серед них трапляються сильнi. Та це потiм…

Силуети людей. Один вище, iнший нижче, Але все одно мiж ними є зв’язок, одна й та
сама кров тече у жилах кожного, вони схожi.
Хiба? Коли сивий день готовий поступитись вечору, можна почути розповiдь про тих
людей. Вони були братами: “така сама кров”, та один був заздрiсним, поганим та
злим, а iнший був веселим, добрим, чуйним.
Гостра грань мiж вдачами братiв залишається такою ж заточеною при сонячному сяйвi,
але тупе лезо мiсяця забирає всю його гостроту. Залишається лише тiнь вiд
iсторiï. Красивi дари, старанно укладенi, i звичайнi дари, менш пишнi. Обрано
тi, що були вiд слабкого, адже сильними треба знехтувати
Ї вони ж сильнi. Слiпий, Вiн не бачив, не здогадувався, що за силою ховалась
слабкiсть
Ї любов до. нього. Любов, здатна переходити у ненависть.. Вона заслiпила
свiдомiсть, розмалювала вугiллям душу. Зробити щось, аби тiльки допекти

Ї риса, що надана Тобою людям. Вбивство. Такого рiдного, такого самого. Вiдiрвати
шматок вiд себе, але щоб кинути його Тобi в обличчя! Ту частину, яку також
по-своєму любив та ненавидiв, що була отрутою, гiркою i солодкою…

Сприяння слабкому. Через милосердя? А де рiвнiсть, нам обiцяна? Запровадження
НЕрiвностi
Ї надання одному та iгнорування iншого. Через те, що один менш досконалий? Тодi
кому ж Ти сприяєш? Гiршому? Хiба це справедливо?
…Особлива дiвчина. Вона народжена зi знаком Мiсяця, який позначає так тих, хто є
лiд його захистом. Але Мiсяць-недобiр. Чом так? Чому не молодий?
“Молодик”,
Ї вперто казала собi мати, доки сама у це не повiрила. Скоро Мiсяцевоï мiтки
не стало видно
Ї буйнi чорнi кучерi вкрили таємну познаку вiд чужих недобрих завидющих очей.

Найкраща, але та, що не хизується красою, а сприймає просто…i просто як належне.
Гра слiв, породжена нашою думкою… Коротше, просто краща.
…Звичайна. Нiчим не примiтна. Не крива, не коса, не ряба, словом, звичайна.
Звичайне волосся, очi, брови, шкiра. Без багато обiцяючих мiток, накреслених
слiпучо сяючим кiгтем Мiсяця.
Вони разом. Бо вони
Ї сестри.
Хiба? Адже дiвчата рiзнi!
Найкращий удар для сильного, особливого,
Ї надiлити долею слабкого, того, кого, здавалось, вiн випередив давно. Бiль,
злiсть, гнiв
Ї дiти такого вчинку. Образа, вiдчуття несправедливостi точуть не гiрше черв’яка.
Так, має бути баланс. Але iнодi саме вiн стає недосяжним. Хто допоможе сягнути
його, дiстати собi, для долi? Хто-не-будь, той, хто керує Мiсяцем….

“Казка про калинову сопiлку”
Ї сумiщення бiблiйних мотивiв, ïх народноï iнтерпретацiï,
фольклору. Проблеми, що турбували людей до нашоï ери, непокоïли столiття
тому, хвилюють i сьогоднi. Народний наспiв розкритий, поглиблений i декорований
письменницею. Добро i зло, ïх спiвiснування, сила i слабкiсть, справедливiсть

Ї проблеми, якi, можливо, виникли ще до людства
Ї разом iз появою Свiтла i Темряви, неба та землi, води i вогню. Протилежностi. З
них складається Всесвiт i свiт кожного. Якщо б ïх не було, не було б нiчого.
Без темряви не було б свiтла, без ночi
Ї дня, без холоду
Ї тепла, без недолi та зла
Ї добра та щастя. Разом вони утворюють рiвновагу, формують людськi вдачi. Вони є
невiд’ємною частиною життя кожного з нас. А перебiльшення є рисою характеру,
особливим знаком.
Доля сестер
Ї драма, розiграна перед нашими очима. Не знайшовши, порозумiння, спiльноï
мови, вони стають одна для одноï ворогами. Ця i тяжка ворожнеча посилена
батьками: мати, яка бачить у старшiй доньцi своє вiддзеркалення i пророчить
ïй незвичайну долю, стає на бiк Особливоï, Мiсяцевоï
Пiдзахисноï, батько ж, вiдчуваючи схожiсть молодшоï “мiзиночки” на себе,
захищає Оленку, посидющу i спокiйну дитину.
Лiнiï життя дiвчинок є сiчними одна до одноï. Перетин ïх шляхiв
закладений долею.
Долею чи свiдомим вибором?
Ганнуся вiдмовляється йти у монастир. Це просто дитяча неуважнiсть до слiв
дорослих чи вибiр? Другий знак…
Наступний
Ї дiвчина починає вiдчувати пiдземнi води. I вже не придiляє цьому уваги, сприймає
як належне, iде обраним шляхом.
Шукає вiдповiдi у церкви, але вона виявляється холодною i безголосою,

UBN Ї i крик про допомогу завмирає на вустах.
Виверт долi
Ї i лiнiя життя поламана: молодша сестра намагалась завжди допекти Особливiй
(Мiсяцевiй, Зорянiй, Надзвичайнiй…), заздрила i намагалася примiряти до себе
ïï долю. I допекла.
А де ж та обiцяна допомога, особлива доля? Чи є справедливiсть?
Вiн прийшов до неï, за нею. Син Ночi, брат Гiпноса, Князь Пiтьми, вихований
Мiсяцем та Зорями, є володарем позаобрiйного царства.
Хтось говорив, що ким нам бути i де народитись, вирiшує наш дух. Вiн обирає собi
батькiв, родину. Але чи можемо ми обрати, якими нам народитись? Особливими чи нi,
добрими або поганими?
Без темряви немає свiтла, але що трапиться, коли двi протилежностi не зможуть
мирно спiвiснувати поряд, а тим бiльше разом? Чи залишиться баланс, ïх
функцiональнiсть? Вони взаємопов’язанi, i тому при зникненнi однiєï гине й
iнша. Чи ж повинна бути мiж ними ворожнеча?
Нема вiдповiдi.
У повiстi протиставленням одна до одноï є сестри
Ї Ганнуся та Оленка: ïх бажання, мрiï, вади. Долi дiвчат, такi рiзнi,
нерозривно пов’язанi. Сестри були протилежностями. Але, як вiдомо, вони не можуть
iснувати одна без одноï, тому коли Олена померла, ïï сестра також
пiшла з земного свiту.
Коли Каïн убив Авеля, вiн так само не мiг жити спокiйно, скитаючись по
грiшнiй землi. Бог, щоб покарати його, заслав на холодний самотнiй мiсяць,
примусив вiчно тримати на руках тiло свого брата. I ми засуджуємо вбивцю, але не
можемо звiдси зазирнути йому у вiчi, не хочемо дiзнатися причини такого жорстокого
вчинку.
…Нiч пройшла свiй зенiт. Вiтер приносить ледве вiдчуйний подих свiтанку.
Загострена скибка мiсяця повiльно тьмянiє i розчиняється у недосяжному, безмежному
обрiï. Ще жодний свiтлий промiнь не з’явився на чорному полотнi неба, але
невидимий подих ранковоï зорi роз’ятрює легенi, змушує тiкати у темнi кратери
бездонних часових вимiрiв, у яких панує нiч, щоб заснути у цих вузьких щiлинах
попiльним сном….
…Вiн прийшов до моєï слiпоï схованки зненацька. I моя думка iз
зав’язаними сонцем очима довго буде блукати по коридорах дня у пошуках
рятiвноï ночi….





Схожі твори: