Головна Головна -> Твори -> Городок

Городок



Люсі Сноу рано втратила батьків, але їй пощастило з близькими людьми, які не залишали дівчинку напризволяще. Так, частенько Люсі жива в будинку своєї хрещеної, місіс Бреттон, нестарої ще вдови і милої жінки. У місіс Бреттон був син Джон, який, втім, не звертав на ровесницю Люсі ніякої уваги. Одного разу в будинку Бреттон з’явився ще один мешканець – шестирічна, не по роках розвинена дівчинка Поллі Хоум; її батько вирушав на Континент розвіяти горі після смерті дружини. Незважаючи на велику різницю у віці, між Поллі і Джоном зав’язалася ніжна віддана дружба.

Минуло вісім років. Люсі поступила на місце не те служниці, не те компаньйонки до однієї літньої пані; сімейство Бреттон вона до цього часу втратила з поля зору. Коли її господиня померла, Люсі згадала чуті нею як-то слова про те, що молоді й небагаті англійки добре можуть влаштуватися на Континенті, і вирішила вирушити в дорогу, бо життя її на батьківщині обіцяла швидше за все бути монотонною і безрадісним. Люсі Сноу не стала довго затримуватися в Лондоні, куди потрапила вперше в житті, і вже через кілька днів зійшла на палубу корабля, що йде до Європи.

На кораблі її попутницею опинилася інша юна англійка, міс Джиневра феншуй. Ця жвава, сипатися французькими слівцями особа кілька років провела в європейських пансіонах і тепер відправлялася продовжувати освіту в пансіон мадам Бек в Віллетте; батьки Джіневри аж ніяк не були людьми заможними, і за вчення її платив дядько і хрещений мсьє де Бассомпьер, Метою подорожі Люсі також була столиця королівства Лабаскур місто Віллетт, в якому без праці впізнається Брюссель.

У Віллетте Люсі нікого і нічого не знала; за підказкою якогось молодого англійця вона вирушила розшукувати готель, але втратила дорогу і опинився біля дверей будинку з вивіскою «Пансіон для дівчат мадам Бек». Час був пізній, і дівчина вирішила постукати, щоб отримати тут нічліг, а якщо пощастить – і роботу. Господиня пансіону, яка була без розуму від усього англійської, за винятком протестантської віри, відразу взяла Люсі бонною до своїх дітей. Мадам Бек була сама доброзичливість, але, коли Люсі лягла спати, безцеремонно досліджувала її речі і зробила зліпок із ключів від робочої шкатулки дівчини. Як показав час, мадам Бек було сущим Ігнатієм Лойолою в спідниці: люб’язна з усіма настільки, щоб у жодному разі нікого проти себе не відновлювати, вона компенсувала зовнішню м’якість невідступним таємним наглядом; життя в її пансіоні було влаштовано з єзуїтського принципом укріплення тіла і ослаблення душі учениць, з тим щоб остання ставала легкою і покірливо видобутком католицького духівництва.

Незабаром мадам Бек звільнила Люсі від обов’язків бонни і призначила вчителькою англійської. Нова посада їй сподобалася, і вона чудово з нею справлялася. Інші вчительки не вдавали із себе нічого особливо примітного; ні з ким з них у Люсі не зав’язалася дружба. Однак серед педагогів пансіону було одне виключення – кузен начальниці, викладач літератури мсьє Поль Еманюель. Це був корсиканскої зовнішності і невеликого зросту чоловік років сорока, запальний, химерний, часом дратівливо вимогливий, але при цьому надзвичайно освічена, в душі добрий і благородний. Довгий час він був єдиною представником сильної підлоги, які допущені до вихованкам пансіону, але з часом з’явився і другий – молодий доктор-англієць містер Джон. Благородством вигляду і приємним зверненням доктор торкнувся серця Люсі Сноу, його суспільство стало доставляти їй щире задоволення; та й господиня пансіону, хоч і була не першої молодості, начебто живила якісь надії на його рахунок. Сам же доктор Джон, як поступово з’ясувалося, був глибоко небайдужий до однієї з підопічних мадам – тієї самої Джиневра феншуй, з якою Люсі познайомилася по шляху з Англії.

Джиневра було особливої вельми приємної зовнішності і твердо знала, чого хоче; а хотіла вона вийти заміж за людину заможну й, ще краще, титулованого. На залицяння «буржуа» доктора Джона вона відповідала холодної насмішкуватістю – ще б пак, адже нею був захоплений людина надзвичайно світський (світський хлюст і гульвіса, на думку Люсі) полковник де Амаль. Як не намагалася Люсі пояснити Джиневра різницю між лощеної порожнечею полковника і високим благородством доктора, та і слухати її не бажала. За іронією долі Люсі довелося якось виступити в ролі полковника де Амалія – у день іменин мадам Бек в пансіоні влаштовувався свято, цвяхом якого був спектакль, поставлений силами учениць під керівництвом мсьє Поля. Мсьє Поль ледь не силою змусив Люсі зіграти світського кавалера, щасливого суперника благородного телепня; роль була Люсі глибоко огидна, але справилася вона з нею чудово.

Незабаром після свята настав час канікул. Всі мешканці пансіону роз’їхалися, і Люсі залишилася наданої сама собі. У довгих роздумах в ній все більше міцніло відчуття повної самотності у світі; відчуття це переросло в душевну муку, і Люсі злягла в гарячці. Як тільки вона не дістало сил встати з ліжка, вона вийшла геть з пансіону і відправилася в напівмаренні і без мети блукати вулицями Віллетта. Зайшовши до церкви, вона раптом відчула непереборну необхідність сповідатися, як це у важку хвилину роблять католики. Священик уважно вислухав її, протестантка, але, вражений рідкісної щирістю слів і глибиною переживання сповідниць, не знайшов слів розради. Люсі не пам’ятає, як вийшла з церкви і що з нею було далі. Прокинулась вона в ліжку в затишному незнайомому будинку. Але лише на перший погляд будинок був повністю незнайомим – скоро Люсі стала розрізняти окремі предмети, де-то нею вже бачені; не відразу вона зрозуміла, що бачила їх в дитинстві в будинку місіс Бреттон. Дійсно, то був будинок, іменований «Тераса», де жила місіс Бреттон і її син Джон, знайомий нам доктор, в якому Люсі не визнала друга дитинства. Саме він підібрав її, без почуттів лежала на східцях церкви. Велика була радість впізнавання. Наступні тижні Люсі провела в Терасі в дружньому спілкуванні з мілейшей місіс Бреттон та її сином. З Джоном Люсі, крім іншого, розмовляла і про Джиневра, всіляко намагаючись розкрити йому очі на негідний предмет його любові, але до пори до часу Джон залишався глухий до її умовлянь. У правоті Люсі він переконався, тільки коли в концерті побачив, як Джиневра з подругами лорніруют його мати і явно насміхаються над нею. Люсі прийшов час повертатися в пансіон. Джон обіцяв писати їй і обіцянку своє стримав. У листах його не сяяло полум’я почуттів, але гріло рівне їх тепло.

Кілька тижнів потому Люсі і місіс Бреттон з Джоном знову вирушили на концерт. Раптом посеред вистави пролунали крики «Пожежа!» і почалася паніка. З тисняви Джон врятував юну леді, яку натовп відтіснила від супроводжував її чоловіка. Обидва опинилися англійцями, і не просто англійцями, а давніми, але не відразу впізнали, знайомими наших героїв – Поллі Хоум, нині графинею де Бассомпьер, і її батьком, який успадкував графський титул і це ім’я разом з солідним станом від свого французького родича. Ця випадкова зустріч, власне, поклала кінець ніжній дружбі Джона і Люсі. Давня прихильність між Джоном і Поллі спалахнула з новою силою; пройшло небагато часу, і вони одружилися. Це були люди, усе життя яких являє собою низку світлих моментів, не затьмарених надто вже тяжкими стражданнями. Люсі Сноу до числа таких людей не належала.

Тим часом сильно змінилися відносини Люсі і мсьє Поля. Вони стали теплішими, спокійніше; Люсі зрозуміла, що часто дратувала її прискіпливість викладача літератури виникала не з безглуздість його характеру, а від того, що він був до неї небайдужий. Словом, вони міцно здружилися. Дружба ця, яка загрожувала в кінці кінців закінчитися шлюбом, викликала неабияке занепокоєння мадам Бек, яка взагалі-то сама не проти була стати мадам Еманюель, і всієї їхньої сімейної кліки. Склався справжній змова з метою запобігти можливій згубну одруження доброго католика мсьє Поля на єретичка. Змовники, будучи католиками, діяли досить дивним з точки зору нормальної людини методом. Священик отець Сілас, той самий єзуїт, якому Люсі колись сповідалася, розповів їй історію Поля Еманюеля. У молодості мсьє Поль був закоханий у Жюстін-Марі, дочка процвітаючого банкіра. Але так як на той час власний його батько прогорів на якихось темних оборудках, батьки його коханої постали проти шлюбу і змусили дівчину піти в монастир, де та незабаром і померла. Зберігаючи, незважаючи ні на що, відданість своїй любові, мсьє Поль Еманюель прийняв обітницю безшлюбності, а коли батько Жюстін-Марі теж розорився дотла, став витрачати всі свої заробітки на утримання людей, які розбили його щастя. Сам же він жив скромно, навіть не тримав прислуги. Ця історія беззавітного благородства могла, звичайно, когось відвернути від бажання пов’язати долю з мсьє Полем, але тільки не Люсі Сноу.

Бачачи, що задум провалився, сімейна кліка вдалася цього разу, здавалося б, до вірного способу розладнати небажаний шлюб. Використовуючи самовіддане благородство мсьє Поля, його задумали відправити на три роки у Вест-Індії, де у родичів його нареченої після розорення залишилися якісь землі, які могли б принести дохід за умови, що ними займеться вірний керуючий. Мсьє Поль погодився, тим більше що на цьому наполягав його духівник отець Сілас, один з натхненників кліки. Напередодні розставання Люсі і мсьє Поль дали один одному клятву через три роки з’єднати свої долі.

На прощання Люсі отримала від благородного жениха королівський подарунок – з допомогою багатих друзів він зняв для неї будинок і пристосував його під школу, і тепер вона могла піти від мадам Століття і почати свою власну справу.

Довго тяглася розлука. Поль часто писав Люсі, а вона не втрачала часу, трудилася не покладаючи рук, і незабаром її пансіон став цілком успішним. І ось минуло три роки, цієї осені Поль повинен повернутися з вигнання. Але, видно, не судилося Люсі знайти щастя і заспокоєння. Сім довгих днів шаленіла над Атлантикою буря, поки не розбила в тріски всі потрапили в її влада кораблі.


Загрузка...



Схожі твори: