Головна Головна -> Твори -> Наскільки наше суспільство володіє нормами етикету

Наскільки наше суспільство володіє нормами етикету



Важко сказати, наскільки наше суспільство володіє нормами етикету. Уміння ж гідно поводитися серед людей — це своєрідне мистецтво і окраса кожної людини, зрештою — суспільна норма. Люблю дивитися старовинні фільми про дворян, царів, князів. От де справжня ґречність у повному розумінні цього слова.

Як на мене, ми багато втратили в цьому питанні. Рік за роком чужинці намагалися перетворити українця у безбатченка, яничара, злодія. Здається, і сьогодні ще радіє ворог, збираючи багату данину з духовних мерців. Важко говорити про етикет п’яного пасажира в автобусі, поряд з яким стоїть вже немолода жінка і тихо зітхає. Забули правила хорошого тону мої однолітки, непристойно одягаючись у школу, хизуючись крикливою косметикою. Звичайно, суспільство рухається в бік спрощення норм поведінки, але ж існує вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у праці… Однак найбільше про культуру людини говорить її мова. Є в ній такі чудові теплі слова! Чи часто ми користуємось ними, особливо у громадських місцях? Беручи покупку чи книгу, забуваємо сказати одне-єдине слово “Дякую!”. Може, воно б підняло настрій, зняло втому людині, яка весь день працювала. У моїй родині шанують традиційне звертання дітей до батьків на “ви”. Проте забули його сучасні молоді батьки, а в ньому закладена глибока повага до найближчих людей.

Треба дбати нам і про додержання ряду етичних норм у листуванні. Була недавно свідком сліз жінки, якій далека родичка співчувала у зв’язку зі станом здоров’я, детально пояснюючи, за які гріхи усе це на неї звалилося. Хіба це потрібно хворій людині? Чи, може, добре слово, оптимістична підтримка дадуть кращий результат? Отже, плекаймо культуру і мову, відточуймо повсякденний етикет. Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більше можна сподіватися від неї, як від громадянина, адже етикет — це барометр її духовної зрілості:

Народжуючись, дитина органічно входить у світ вироблених людством норм етикету, поступово стає їх користувачем і носієм. Причому, поряд із традиційною передачею знань відбувається невидиме накопичення інформації по лінії родоводу. Додержання цих прийомів пов’язане із загальною культурою людини, що в свою чергу позначається на самооцінці вчинків, ставленні до співвітчизників. Та не тільки духовна культура має вагоме значення у цьому процесі. Вона, безперечно, тісно пов’язана з матеріальною, хоч і невидимими нитками. Автор не акцентує на цьому уваги, а це поняття є вагомим, коли нас відносять до країн третього сорту або зневажають, часто називаючи “безкультурними”. Культурними мусять бути всі люди, не дивлячись на те, працює людина фізично чи духовно.

Я скоріше погоджуся із думкою англійських законодавців етикету, що “справжня ввічливість всюди однакова”, не залежно від традицій народу. Наші-далекі предки не володіли поняттям “кодекс ввічливості”, проте вміли чемно поводитися, мали гарні манери, породжені здоровим глуздом і добросердечністю. Ще в XVII ст. вчені відзначали високий рівень освіти і культури селян, наших предків — тоді вони вже випереджали європейські країни.

Багато сучасних українців “чумакують” сьогодні по інших країнах. Невже хтось візьметься стверджувати, що ті добросердечні українці, які на батьківщині володіли нормами етикету, не можуть вважатися ґречними в інших країнах, бо прив’язані до традицій свого народу. Ми живемо серед людей, і потрібне вміння поводитися серед них, бути вихованою людиною: це і вміння вітатися, і підтримувати у товаристві розмову, і правильно їсти, і вміння поводитись у громадських місцях.

Я вважаю, що неправильно мислять ті, хто вважає, що вихованість зводиться тільки до гарних манер. Переконана: коли говоримо “вихована людина” — маємо на увазі щось глибше у ній, перш за все внутрішню інтелігентність. А це означає бути уважним до інших, тактовним, скромним. Бути ввічливою, вихованою, витриманою людиною не так-то легко. Тут потрібні і самодисципліна, і готовність іноді поступитися власними вигодами, звичками, і, найголовніше, — почуття поваги до інших людей.

Якось я була в гостях. За столом виникла розмова про те, що багато дітей не завжди вміють правильно і гарно поводитися.

* —        Та ну! — заперечив учень сьомого класу. — Все це видумки, мура!
* —        Миколко! — докірливо сказала мати.
* —        Ну, не мура, так дурниця. Ножички, вилочки, поклончики — реверанси. Якщо я сів за стіп, то повинен добре наїстися. В якій руці тримати ніж — все одно!

З цими словами Миколка взяв котлету, вмокнув у поливу, наколов на вилку і став, не поспішаючи, обкушувати. М’яка котлета повільно розвалилася навпіл. Одна частинка впала у тарілку і соус бризнув на світле плаття старшої сестри Миколки. У ньому вона збиралася через півгодини йти в театр… Ні, не все одно, як людина їсть, ходить, вітається, поводиться з людьми, розмовляє з ними. Одна дівчинка, якій зробили зауваження у тролейбусі, що вона дуже не природно і голосно сміється, ображено відповіла: “Моя поведінка — моя особиста справа!” Що ж, це правильно. Але тільки в одному-єдиному випадку: коли людина, як Робінзон, живе на безлюдному острові. Ми з вами не Робінзони. Ми живемо серед людей, і наші слова, жести, вчинки не байдужі для оточуючих.





Схожі твори: