Головна Головна -> Твори -> Мої роздуми над творчістю Еліота

Мої роздуми над творчістю Еліота



Поправіння ще більш помітно у творчості Т. С. Еліота. Нігіліст, колись зазіхаємо ні на церкву і її служителів, Еліот до 30-х років стає вірним сином католицької церкви. Всі надії Еліот покладає на відродження «авторитарних принципів»; проповідь релігійної моралі та християнської філософії переплітається з неприйняттям соціалізму та ідеології комунізму. Католицизм стає для нього панацеєю проти зла і «зарази» більшовизму. Саме в 30-ті роки, коли полеміка Еліота з прогресивною думкою, з художниками-реалістами стає особливо інтенсивною, автор «Безплідної землі» все частіше і все охочіше вдається до публіцистики. В одних статтях він закликає до віри, прагнучи переконати в порочності світосприйняття, заснованого на розумі. Говорячи про низменно-матеріальних прагненнях – мається на увазі ідеологія наукового матеріалізму, – Еліот протиставляє їм устремління духовні, дискредитує матеріальні цінності, оголошує неминуще значення «цінностей духовних». Він закликає сучасників врятувати буржуазний світ від розвалу й анархії, тобто комунізму. Інший тип статей Еліота цих років безпосередньо стосується літератури. Прихильник «чистого мистецтва» на словах, Еліот на ділі виявляється ворогом усіх прогресивних явищ у літературі не тільки сьогодення, але й минулого.
«Попільна середовище» (1930) – роздуми людини, яка шукає спокою і, що знаходить його в релігії. Строфи цієї поеми, на відміну від більшості інших віршів Еліота, не зморені вимагають розшифровки складними суб’єктивними асоціаціями. Вони повні щемливої печалі і впливають на читача пафосом укладеного в них відчаю. Поет просить бога змилуватися над ним, він повалений і сум’ятний.
У середині 30-х років Еліот почав писати свої «Квартети», які були опубліковані ним через 10 років, у 1943 році. Основна ідея «Чотирьох квартетів» – «нудьга» і «жах буття», думки про неминучість смерті, що панує у світі, тобто розвиток мотивів, якими пройняті вірші Еліота 20-х років. У «Чотирьох квартетах», проте, більш виразна інша думка: примирити з жахом і трагізмом буття може лише містичне «пізнання», тобто в кінцевому підсумку релігія.
До тих же 30-м років відноситься звернення Еліота до віршованій драмі. У 1934 році він ставить на сцені віршовану драму «Скеля». Наслідки економічної кризи – злидні, безробіття, страждання людей – представлені в п’єсі як явища, з якими не може і не повинно бути боротьби. Еліот закликає людей, що терплять нестатки, сподіватися на благість божіго і заступництво церкви. Показово, що після постановки «Скелі» Еліот отримав пропозицію архієпископа Кентерберійського написати релігійну п’єсу для розпочатих при соборі ще в 1930 році щорічних фестивалів. Еліот охоче відгукнувся на зроблену йому пропозицію. Результатом була віршована драма «Вбивство в соборі», написана для чергового Кентерберійського фестивалю в 1935 році.
В основу сюжету п’єси покладено історичний факт – вбивство архієпископа Томаса Беккета, вчинене в XII столітті за таємним наказом Генріха II. Вибір цього сюжету так само симптоматичний, як і обставини, при яких драма була створена. Вбивство Бекета було результатом його боротьби проти централізації королівської влади, що мала в XII столітті прогресивне історичне значення. Прославляючи Бекета, канонізованого католицькою церквою як мученика за віру, Еліот одночасно прославляв влада вічне церковну, протиставляючи її всім владі земним і «тимчасовим». Драма «Вбивство в соборі» не одягнена в форму середньовічного мораліте, хоча елементи релігійної середньовічної драми в ній є. Як своїм змістом, так і стилем вона служила сучасним і далеко не «вічним» цілям автора. «Вбивство в соборі» швидше трактат у віршах. Персонажі п’єси – рупори Еліота, а не живі характери. Бекет вимовляє розтягнутий на кілька сторінок монолог в прозі, в який Еліот вкладає свої думки. Вбивці Бекета, звертаючись до публіки, говорять мовою освічених англійців XX сторіччя. П’єса майже не містить словесних архаїзмів. Більш того, в ній чимало зворотів розмовної мови, ідіоми і навіть сленгу 30-х років.
П’єса, що послідувала за «Убивством в соборі» відмінна як від першої, так і від другої драми Еліота за тематикою та стилем – це «Сімейне свято» (1939), драма душевних конфліктів сучасних представників аристократичної родини. Тут і грецький хор, і символічні паралелі, і фрейдистський підтекст. Головний герой драми лорд Гаррі Мончесей одночасно Орест, переслідуваний богинями помсти Еринії. Це католицька драма, завдання якої показати народження гріха в людському серці і подолання його за допомогою божої благодаті.
Початок другої світової війни, Дюнкерк і «битва за Англію» не відразу похитнули кризові настроекня, що охопили англійську інтелігенцію в кінці 30-х років. Але героїчний опір, який вчинила фашистським полчищам Російської Армією і всім радянським народом, особливо ж розгром німецьких дивізій під Сталінградом, мали великий вплив на уми багатьох тисяч англійців.
У літературі Великобританії почали намічатися нові явища. Щоправда, в Англії багато творів про війні і навіяні війною з’явилися лише в наступні роки, після її закінчення. І все ж до кінця війни в англійській літературі почали накопичуватися обнадійливі симптоми нового життя.
Підйом відчутний і в публіцистиці Б. Шоу, і в драматургії Кейсі, і в романах молодого тоді журналіста і військового репортера Джеймса Олдріджа «Справа честі» (1942) і «Морський орел» (1944). Дж. Олдрідж в своїх перших творах, написаних з особистих вражень, талановито й правдиво малює визвольний рух у Греції в період вторгнення в неї італійських загарбників і подальшого захоплення країни німецькими військами. До тієї ж теми звертається Джек Ліндсей в романі «Над страху» (1943). Перед тим він (1942 р.) публікує «Ми ще повернемося» – книгу, рісующую військові дії у Франції та Дюнкерк. Протягом усіх воєнних років Ліндсей активно виступає як публіцист і пише вірші на актуальні теми антифашистського битви. Але особливою популярністю користуються в дні війни романи Прістлі. Пафос романів «Затемнення в Гретлі» і «Денне світло в суботу» – в зображенні героїзму рядових англійців в дні важких випробувань. Прістлі робить помітний крок вперед у розвитку свого реалістичного методу, – ближче підходить до настроїв мас. Під час війни Прістлі був активним громадським діячем. Він гостро відчував свою відповідальність, жив інтересами часу. З перших днів війни він кликав до непримиренності з фашизмом, засуджував тих, хто уповільнював, а часом і зривав опір гітлеризму.





Схожі твори: