Головна Головна -> Твори -> Тема твору: Мій улюблений роман – «Майстер і Маргарита» М. О. Булгакова

Тема твору: Мій улюблений роман – «Майстер і Маргарита» М. О. Булгакова



Вечірня Москва… Прогулюючись у Патріарших ставків, я зауважую, що й сьогодні, як багато років тому, «небо над Москвою як би вицвіло, і зовсім чітко було видно у висоті повний місяць, але ще не золотий, а білий»; оглядаючись навколо, я бачу людей, що метушаться, і оживають рядки з роману: «Один раз весною, у годину небувало жаркого заходу, у Москві, на Патріарших ставках…» Не знаю чому, я чекаю, що зараз з’явиться людина в картатому піджаці й заведе зі мною розмову, що нагадує той, котрий дуже здивував Берліоза й Бездомного – героїв роману М. О. Булгакова «Майстер і Маргарита».

Цю книгу я перечитувала кілька разів, і сьогодні в мене знову виникло бажання згадати її, замислитися над її героями, їхніми долями.

В історії людства, особливо в переломні моменти, іде, часом невидима на перший погляд, запекла боротьба між вищим проявом людського духу – честю, боргом, милосердям і боягузтвом, зрадництвом, низькістю. Важко людині знайти в цей час щирі моральні орієнтири. У Росії завжди жила мрія про Велику Книгу, що допоможе перетворити світ. Протягом багатьох століть російських письменників хвилювали вічні моральні проблеми: добро й зло, віра й безвір’я, життя й смерть, любов і ненависть. Творчість Булгакова вбрала в себе високі гуманістичні традиції російської літератури й з’явилася глибоким узагальненням людської думки й тривожних шукань. «Майстер і Маргарита» – дивна книга, відкрита для всіх, кому не байдужа доля людства, хто ставить перед собою споконвічні питання: навіщо людині дається життя і як він повинен розпорядитися цим Божим дарунком. В основі роману – євангельська історія Ісуса Христа, у якій автора цікавить не стільки релігійний аспект, скільки моральний, людський.

Понтій Пілат – п’ятий прокуратор Іудеї, в особі якого говорить влада Рима, людина «у білому плащі із кривавою підбивкою». Його життя вбоге, тому що він зневірився у людей. Прокуратор самотній, йому не з ким поділитися своїми переживаннями. Він приречений на безсмертя, це незаперечно. Ім’я його залишиться в століттях, тоді як імена його попередників померли в людській пам’яті. Але це не те безсмертя, яке Понтій Пілат міг би побажати собі, він прославився не подвигами на полі бою, не мудрістю політика. Цей грізний володар ненавидить своє безсмертя й нечувану славу. Його ім’я стало прокльоном, символом боягузтва,  нерозривно пов’язаним з ім’ям погубленого їм людини.

«Боягузтво, безсумнівно, один з найстрашніших пороків» – це чув у сні Понтій Пілат слова Ієшуа. Йому стає шкода обвинувачуваного, він намагається натякнути Га-Ноцрі, як відповідати на допитах, щоб урятувати своє життя. Прокуратор почуває страшну роздвоєність: то кричить на Ієшуа, то, понизивши голос, довірчо запитує про сім’ю, про Бога, радить помолиться. Понтій Пілат так і не зможе врятувати засудженого, потім він буде випробовувати страшні муки совісті, тому що порушив моральний закон, захищаючи закон цивільний. Трагедія цієї людини в тім, що він вірний служитель влади й не здатний змінити їй. Він хоче врятувати лікаря, що зняв у нього головний біль, але переступити ланцюга рабства вище його сил.

«Лікар», «філософ», носій світових проповідей, Ієшуа вірив, що «злих людей немає на світі», є нещасливі, що всяка влада є насильством над людьми, тобто миром повинні правити не зло, а добро, не віра, а істина, не влада, а воля. І перед особою болісної смерті він залишився твердий у своїй гуманістичній проповіді загальної доброти й вільнодумства.

І якби Булгаков тільки обмежився євангельським сюжетом, те, довідавшись багато нового й повчального з історії християнства, ми не змогли б повною мірою усвідомити думку про непорушність людських цінностей. Але роман дає нам, читачам, дивну можливість зв’язати далекі роки прокуратора Понтія Пілата й учорашній (сьогоднішній) день, тому що сполучить у собі й біблійну главу, і оповідання про події тридцятих років, важкому й суперечливому часі нашої країни. Пройшло багато років з того жахливого періоду сталінських репресій, гонінь на особистість, але зі сторінок роману Булгакова з’являються люди, доля яких була покалічена тим страшним часом, коли щирому таланту важко було пробитися, як це відбулося з Майстром. Повітря тридцятих років, атмосфера страху звичайно ж була присутня на сторінках роману, викликаючи обтяжуюче враження.

Особливо вражає сцена в театрі, коли Воланд розкидає купюри (природно, фальшиві) і «переодягає»  глядачів. Це вже не люди, а якась подоба людей, які, втративши людську особу, забувши про усім на світі, вистачають тремтячими руками ці асигнації.

Залишається тільки шкодувати, що не найшлося іншої сили, крім Воланда і його зграї, що могла б протистояти всьому тому темному, злому, що було і є, на жаль, у цьому світі.

Уперше зустрічаючись із Майстром, ми разом з поетом Іваном Бездомним відзначаємо його неспокійні очі – свідчення якоїсь тривоги в душі, драми життя. Майстер – людина, яка відчуває чужий біль, здатна творити й мислити нестандартно, але у відповідності з офіційною думкою. Але світ, куди представляє своє дітище письменник, служить не істині, а владі. Неможливо забути, як Майстер – жертва доносу – приходить до вікон підвальчика, де грає патефон. Приходить у пальто з обірваними ґудзиками й з небажанням жити й писати. Ми знаємо, що ґудзика зрізали при арешті, тому легко можемо пояснити собі щиросердечний стан героя.

Булгаков мав занадто багато підстав сумніватися в тім, що всі люди добрі, як уважав Ієшуа. Страшне зло принесли Майстрові Алоізій Могарич і критик Латунський. І Маргарита виявилася в романі поганою християнкою, тому що мстила за зло, щоправда, по – жіночому: побила скло й розгромила квартиру критика. І все-таки милосердя для Булгакова вище помсти. Маргарита громить квартиру Латунського, але відкидає речення Воланда його знищити. Фантастичний поворот справи дозволяє авторові розгорнути перед нами цілу галерею досить непривабливих персонажів. Сатана Воланд карає за безвір’я, бездуховність, безпринципність, але в той же час повертає за допомогою своєї свити порядність, чесність і жорстоко карає зло й неправду.

Так, світ важкий і часом твердий. Так само нелегко складається й життя Майстра. Не заслужив він і світла, а тільки спокій у світі тіней. Він не пішов, подібно Ієшуа, на Голгофу за свою істину. Не зумівши побороти це багатолике зло в навколишнім його житті, воно спалює своє улюблене дітище. Але, на щастя, «рукописи не горять». На землі в Майстра залишився учень, що прозрів Іван Понирєв, що був Бездомний; на землі залишився роман, якому призначене довге життя. Теперішнє мистецтво безсмертне, все сильно.

А любов? Хіба це не всепоглинаюче почуття? Тим, хто зневірився в любові, Булгаков вселяє надію. Маргарита заслужила вічну любов. Вона готова на угоду з Воландом і стає відьмою заради любові й вірності Майстрові. «Я гину через любов. Ах, право, дияволові б я заклала душу, щоб довідатися, живий чи Майстер ні», – говорить Маргарита. Вибір її шляху самостійний і усвідомлений.

Чому роман названий «Майстер і Маргарита»? Булгаков уважав, що творчість, справа, любов – основа людського буття. Головні герої добутку є виразниками цих переконань автора. Майстер – творець, людина із чистою душею, шанувальник краси, він не мислить свого життя без сьогодення справи. Любов перетворила Маргариту, дала їй силу й мужність на здійснення подвигу самопожертви.

І Булгаков разом зі своїми улюбленими персонажами затверджує віру серед безвір’я, справа серед безділля, любов серед байдужості. Якби зараз з’явилася ця незвичайна людина, я б йому сказала, що, поки в людини є совість, душа, здатність каятися, милосердя, любов, бажання шукати істину, відкривати її і йти за неї на Голгофу, усе буде так, як треба, усе буде правильно. А над світом всі так само плив місяць, щоправда, тепер вона була «золота з темним ковзаном – драконом».





Схожі твори: