Головна Головна -> Твори -> Стислий переказ твору О. І. Солженицин «Архіпелаг ГУЛАГ»

Стислий переказ твору О. І. Солженицин «Архіпелаг ГУЛАГ»



Ім’я О. І. Солженицина в багатьох з нас асоціюється з назвою добутку, що відкрило правду про події, які мали місце в нашій державі під час правління великого тирана, що ввічнив себе й справи свої в шістдесяти шести мільйонах убитих й замучених (саме таку цифру називає Солженицин) і назавжди залишився самою загадковою й жорстокою персоною, коли-небудь, що стояла у влади на Русі.

«Архіпелаг ГУЛАГ» – добуток не тільки про в’язниці й табори, це ще й найглибший аналіз періоду в історії держави Російського, котрий пізніше одержав назву «епохи культу особистості». Основною темою «Архіпелагу» я б назвав правду. Правду про те, що діялося в Радянському Союзі в тридцяті й сорокові роки. У преамбулі свого оповідання Солженицин так і говорить: «У цій книзі немає ні вигаданих подій, ні вигаданих осіб. Люди й місця названі їхніми власними іменами. Якщо названі ініціалами, то по міркуваннях особистим. Якщо не названі зовсім, то лише тому, що пам’ять людська не зберегла імен, – а все було саме так». Солженицин пише саме життя, і вона з’являється перед нами у всій її наготі, у дрібних подробицях. Вона балансує на грані смерті.

Особистість людини, його достоїнство, воля, думка розчиняється в елементарних фізіологічних потребах організму, що перебуває на грані земного існування. Солженицин зриває завісу неправди, що застеляла очі багатьом, у тому числі й самій свідомій частині нашого суспільства – інтелігенції. Солженицин жартує над їхніми біло-рожевими мріями: «Якби чеховським інтелігентам, всі що гадали, що буде через двадцять – тридцять – сорок років, відповіли б, що через сорок років на Русі буде наслідок, будуть стискати череп залізним кільцем, спускати людину у ванну з кислотами, гол і прив’язаного катувати мурахами, клопами, заганяти розпечений на примусі шомпол в анальний отвір («секретне тавро»), повільно роздавлювати чоботом полові частини, а у вигляді самої легені – катувати по тижні безсонням, спрагою й бити в криваве м’ясо, – жодна б чеховська п’єса не дійшла до кінця, всі герої пішли б у божевільний будинок». І, звертаючись прямо до тих, хто робив вигляд, що нічого не відбувається, а якщо й відбувається, то десь стороною, удалечині, а якщо й поруч, те за принципом «либонь не мене», Солженицин кидає від всіх «тубільців Архіпелагу»: «Поки ви собі на втіху займалися безпечними таємницями атомного ядра, вивчали вплив Хойдегерра й Сартра й колекціонували репродукції Пікассо, їхали купейними вагонами на курорт або добудовували підмосковні дачі, – а лійки безупинно шастали по вулицях, а гебісти стукали у двері» – «органи ніколи не їли хліба зрячи»; «порожніх в’язниць у нас не бувало ніколи, а або повні, або надмірно переповнені». Цікавий той факт, що у своєму оповіданні Солженицин не виводить героя, а як би у своєму дослідженні мільйони реальних доль, характерів. Автор відтворить загальну психологію мешканця тоталітарної держави. За дверима – терор, і вже понеслися нестримні потоки в табори, «схоплювалися люди ні в чому не винні, а тому не підготовлені ні до якого опору. Створювалося враження… що від ГПУ-НКВД утекти неможливо. Що й було потрібно. Мирна вівця вовкові по зубах».

Серед факторів, які уможливили весь той жах, Солженицин указує на «відсутність цивільної доблесті» у російської людини. Ця споконвічна покірність, що виховувалася в “російському мужику століттями кріпосного права, і дала можливість для культу особистості. Органи також були сильні тим, що зробили ставку на найдужче в людині – природні інстинкти. Підліток, чиє дорослішання було не простим процесом, що мав проблеми із протилежною статтю, хто відчував себе слабким, – от ідеальний кандидат у слідчі ГПУ. Немає більше жорстокої людини, чим людина слабка, що одержала владу над тілами й долями інших людей. Органи культивували все саме низинне в людині. Звір у чекісті не був обмежений якими-небудь рамками. З людьми ці індивідууми не мали нічого загального. Тому що те, що відрізняє людину від звіра, в органах не дуже цінувалося. Плюс струнка соціалістична теорія. Плюс влада блотних у таборах. І результат – дивовижний по своїх масштабах геноцид проти російського народу, що знищив кращу його частину й наслідки якого будуть помітні ще кілька століть (під час Вітчизняної війни 1812 року французів називали «басурманами» – які ж сильні були перекази про татаро-монгольське ярмо).

У художньому плані «Архіпелаг ГУЛАГ» також досить цікавий. Сам автор називає свою працю «досвідом художнього дослідження». При строгій документальності це цілком художній твір, у якому поряд з відомими й безвісними, але однаково реальними в’язнями режиму діє ще дій із гнилих овочів, за найменшу неслухняність їх відправляють у карцер, після якого «туберкульоз і швидка смерть гарантуються». Людське достоїнство зеків принижується щохвилини.

Матрьона живе в селі Тальново, але і її життя не балує. Вона їсть тільки картоплю із власного городу так ячну кашу, тому що нічого іншого виростити й купити не може. Пенсія їй, що проробила в колгоспі двадцять п’ять років за палички-трудодні, не дозволяється. Баба хвора, але не вважається інвалідом. Оповідач докладно описує, як героїня домагалася пенсії за чоловіка: нескінченна бюрократична тяганина всяких відповідальних секретарів з печатками зовсім замучила її.

Село Матрьони перебуває поруч із торфорозробками, але жителям, крім голови, купувати торф не дозволяється – узимку обігріватися нема чим. Люди змушені красти брикети по ночах, за що могли й засудити. Сіно для худоби косити теж не дозволялося. Тому всі косили по ночах у різних далеких полянах і тягали на собі додому. Новий голова першою справою обрізав у Матрьони город, і відрізана половина пустувала за забором.

Іншими словами, прості радянські люди живуть у нелюдських умовах як у таборі, так і на волі. Ідеї повісті й оповідання дуже схожі: це добутки про опір людського духу несправедливого життя – табірному насильству в Івана Денисовича й анти людських порядків у Матрьони. Обоє головних героїв – позитивні персонажі, вони зуміли зберегти совість і доброту. Обох героїв відрізняє почуття власного достоїнства: Іван Денисович добре запам’ятав науку Куземіна: «у таборі помирає той, хто миски лиже, хто на санчастину сподівається, хто бігає до начальства доносити». І Шухов не лабузниться ні перед ким, самотужки переборює всі труднощі, зберігаючи в душі високі моральні принципи. Матрьона, самотня хвора баба, також живе своїми працями, не випрошуючи милості в навколишніх. Найважливіша риса, що зближає героїв, – їхня працьовитість. Іван Денисович уміє робити все: в будинку він був першокласним теслею, а в таборі став прекрасним муляром. Він уміє шити тапочки, латати ватник, робити ножі, чим заробляє гроші на тютюн. Матрьона одна управляється й у будинку, і в городі, і з козою, і з косовицею. Обоє героя знаходять задоволення в роботі, забувають свої прикрості. (Шухов випробовує теперішню радість, коли швидко й спритно викладає стіну ТЭЦ, забуває про табір, про час.)

Чуйність і доброта характерні для героїв Солженицина. Матрьона, поховавши всіх своїх шістьох дітей, не озлилася на долю, але виховала прийомну дочку Кіру, допомагала сусідам зорювати й забирати городи й ніколи не брала за це грошей.

Шухов з повагою ставиться до гідних людей зі своєї бригади: до справедливого бригадира Тюріна, до «дзвінкого моряка» Буйновському, до Льошки – баптиста. Він допомагає новачкові – кінорежисерові Цезареві Марковичеві, зовсім непристосованому до табірного життя. У своїх героях автор цінує чесність і безкорисливість. Матрьона нічого не нажила за своє життя, за що її засуджують сусіди. Але Кірі вона ще при житті віддала половину хати. Іван Денисович не намагається вислужитися, улаштуватися біля кухні або складу.

Другорядні герої повісті й оповідання відтіняють позитивні риси головних героїв. Поруч із Шуховим живуть інші члени бригади. Одні з них зберегли порядність (Тюрін, кавторанг, Павло, естонці). Але є й підлі люди: Фетюков, аматор халтурити на роботі, будівельний десятник Дер, всі дармоїди на кухні й у їдальні. У селі Матрьону не розуміли й засуджували: вона не любила одягатися «культурно», не набивала скрині добром, безкоштовно допомагала людям. Зате поруч із нею жили «правильні люди»: сестри, які при житті Матрьони намагалися роздобути її хату, Фадей, нічого не випускаючий з рук, через жадібність якого загинули й Матрьона і його син.

Позитивні герої Солженицина – зек Щ-854 і стара селянка – прості й зовні непомітні люди. Саме вони і є праведники, без яких, як сказав Солженицин, не стоїть ні село, ні місто. Але життя цих людей дійсно важке. Зображення радянських порядків у Солженицина не просто реалістичне, але різко критичне. За що сидять у таборі розумні, умілі люди? Бригадир Тюрін – кулацький син. Кавторанг – ворожий шпигун, тому що під час війни місяць жив на англійському судні як офіцер зв’язку, а англійський адмірал надіслав йому подарунок на подяку. Сенька Левшин дійшов до Берліна й два дні жив з американцями – тепер же відбуває свій строк як ворожий агент. Колючи Левшин – молодий поет, студент літературного факультету. Ці люди не вороги, вони і є народ.


Загрузка...



Схожі твори: