Головна Головна -> Твори -> Людина на війні. По добутках російської літератури XX століття

Людина на війні. По добутках російської літератури XX століття



Яскраві й живі сторінки про війну створили К. Симонов, Б. Полевой, Ю. Бондарєв, В. Гроссман і багато інших письменників. Але серед них є такі автори, які описували не стільки саму війну, скільки аналізували поводження людини на ній, глибоко проникаючи в механізм його вчинків. Вони хотіли зрозуміти, чому сама звичайна людина, потрапивши в екстремальні умови, може знехтувати небезпеку й ступнути в безсмертя. Що рухало вчинками таких людей? Про це я хочу подумати, аналізуючи оповідання Федора Тендрякова «День, що витиснув життя…». Він сподобався мені тим, що війна показана без прикрас, правдиво.

«День, що витиснув життя…» – перший день учорашнього школяра на війні.

Описується всього один день, але він витиснув собою все колишнє життя, де залишилася школа, іспити, багаття в ріки й багато щасливих днів. Тому оповідання так і називається.

Спереду – невідомість, можливо, смерть. Герой Тенков бачив фільми про війну, але його враження про неї не збігаються з тим, що він бачить. Навколо згорілі танки, лійки від снарядів, земля, знівечена гусеницями танків і вбитих німецьких солдатів.

Але ці солдати не викликають ненависті й злості, а тільки « жалість, що бентежить»; «Я стояв над ворогом і випробовував тільки бридливість… Але бридливість не в душі, гидує моє тілесне нутро, а в душу просочується незвана жалість, що бентежить,».

Сержант Тенков згадує вбитого на війні батька, але й після цього ненависть не закипає в ньому.

Хочеться вірити в те, що ця жалість залишиться в герої, хоча війна змінить і його. Вона змінює все: людей, їхні долі, характери, життя. Ніхто не знає, як поведеться людина в екстремальній ситуації. Це добре видно на прикладі образів Сашки Глухарьова й Нінкіна.

Сашка, казався хоробрим і мужнім, виявився боягузом, а Нінкін, що був у житті непомітним і непоказним, виконав свій борг і загинув як герой. Але ціна його життя не сотня німців, а всього лише штикова лопата.

Ця перша смерть надовго запам’яталася головному героєві розповіді. Він згадує її навіть після війни, хоча за довгі роки бачив чимало смертей, навіть більше героїчних, чим ця…

Подвиг – це самопожертва. Але людина не завжди усвідомлює, що робить велику справу – просто він не може діяти інакше, цей учинок здається йому природним і єдино вірним.

Зробити подвиг може кожний, але не всі знаходять у собі сили переступити страх, як не зміг Глухарьов. Війна змінює психіку й моральні принципи людей. У якийсь момент бою колишні цінності стають раптом незначними. У цю мить перелому людина здатна на все – життя його відходить на другий план, і замість її виникає щось більше – доля інших. Отоді й відбувається подвиг. Саме це відбувається з Нінкіним.

Тендряков зумів показати, як по-різному впливає на людей війна, саме це – головний пафос його оповідання. Вона впливає на відношення людини до життя, тому що є для нього протиприродною,  вторгається в його долю й ламає її.

* «Війна – противне людському розуму й всій людській природі подія». Ці слова належать Львові Миколайовичеві Толстому. Написані про іншу війну – 1812 року. І хоча вона була теж визвольною й справедливою для російського народу, зброя в ній було менш страшною. Але вона така ж нелюдська й жорстока.

Подвиг людини – у центрі уваги й іншого письменника, що пройшов фронтовими дорогами, – Костянтина Воробйова. Основна ідея його повісті «Убиті під Москвою» – прозріння від духовної сліпоти, подолання страху смерті. Письменник раз у раз зупиняється, щоб зафіксувати нашу увагу на приголосному, молодецькому кроці майже як на параді роти, що йде, то вихоплює з безликої безлічі одної-двох веселих осіб, дає почути нам чийсь дзвінкий хлоп’ячий голос. І негайно сама рота – відвернена армійська одиниця – стає для нас живим організмом, повноправною й повнокровною діючою особою повісті. Погляд зупиняється на головній діючій особі – Олексії Яструбові, що несе в собі «якесь невгамовне щастя: радість цьому тендітному ранку, тому, що не застав капітана й треба було ще йти і йти по чистій дорогі».

Це почуття, що переповняє героїв, радості усе більше підсилює контраст, що відкривається вже на перших сторінках, різкіше позначає два полюси – життя, що б’є через край, і неминучої – усього через кілька днів – смерті. Адже ми – те знаємо про те, що чекає їх там, спереду, куди так весело вони зараз ідуть. Знаємо відразу, по одній назві, що вже починається з моторошного у своїй неминучості визначеності слова – «убиті». Контраст стає ще різкіше, а відчуття трагедії, що насувається, досягає відчутної щільності, коли ми зіштовхуємося з наївністю курсантів. Вони, виявляється, по суті, ще хлопчики, що надягли військову форму й кинуті на фронт невблаганним законом воєнного часу…

Німецькі танки роздавили роту, що хоробро билася, хоча нічого не могла зробити проти них зі своїми пляшками й самозарядними гвинтівками. Але танки були затримані, хоча й по страшній ціні. Перший бій, що снився Олексієві Яструбову як перемога під лементи «Ура!», протікає зовсім інакше. Взвод не кричить «Ура!», а «репетує» «безсловесно й моторошно», і елемент цей потім переходить у виття, тому що нічого навколо зрозуміти не можна, почуття загострюються, і хочеться хоча б у елементі злитися з усіма, відчути себе частиною всіх.

Хлопчисько-лейтенант до кінця повісті стає чоловіком. Це він підбиває танк і йде в ліс із трофейним автоматом, щоб набрести на розсіявшихся в оточенні своїх.

* «Він майже фізично відчув, – пише К. Воробйов про Олексія Яструбова, – як станула в ньому тінь страху перед власною смертю. Тепер вона стояла перед ним, як далека й байдужна йому рідня-старчиха, але поруч із нею й ближче до нього встало його дитинство…» Після того, що він пережив у нічному бої, після смерті капітана Рюміна, що вмер у нього на руках, після всього, що відбулося з його ротою, йому майже однаково – і він піднімається назустріч танку. Сцена написана Костянтином Воробйовим з ясністю, що розриває душу, і напругою.

Так, російські люди робили подвиг. Вони вмирали, але не здавалися. Свідомість свого боргу перед Батьківщиною заглушало й почуття страху, і біль, і думки про смерті. Виходить, не беззвітна ця дія – подвиг, а переконаність у правоті й величі справи, за яке людина свідомо віддає своє життя. Воїни розуміли, що вони проливали свою кров, віддавали свої життя в ім’я торжества справедливості й заради життя на землі. Наші солдати знали, що необхідно перемогти це зло, цю жорстокість, цю люту банду вбивць і ґвалтівників, інакше вони поневолять увесь світ.

Проза К. Воробйова точна, жорстока й у подробицях, і в цілому. Він нічого не хоче приховати, упустити. Головне достоїнство його добутків у тім, що з війни зірвана романтична завіса. К. Воробйов знав: якщо вже писати, то тільки правду. Неправда переходить у неправду, у наругу над пам’яттю загиблих…

Колишні німецькі солдати, що воювали під Сталінградом, 9 травня поклали вінки на Мамаєвому кургані загиблим російським солдатам у знак примирення й покаяння. Це дає надію на те, що світ зміниться й у ньому не буде місця війні, а пам’ять про подвиг залишиться, тому що недарма тисячі людей не щадили себе, віддавали свої життя за праву справу. Тому з величезною увагою читаєш рядка з листа, героя повісті Ч. Айтматова «Материнське поле»: «Ми не випросили собі війну, і не ми її затіяли, це величезне лихо для нас всіх, всіх людей. І ми повинні проливати свою кров, віддавати свої життя, щоб знищити це чудовисько. Якщо ми це не зробимо, то ми не гідні будемо імені Людини. Через годину я йду виконувати завдання Батьківщини. Навряд чи я повернуся живим. Я йду туди, щоб зберегти в настанні життя багатьом моїм товаришам. Я йду заради народу, заради перемоги, заради всього прекрасного, що є в Людині». Добутки про війну відкривають нам не тільки її жорстоку нещадність, але й силу героїзму, мужності, самовідданості наших солдатів. Вони твердо знали, заради чого йшли на загибель: вони захищали Батьківщину! А це і є подвиг.


Загрузка...



Схожі твори: