Головна Головна -> Твори -> Акмеїзм, його естетична і художня своєрідність

Акмеїзм, його естетична і художня своєрідність



Акмеїзм – це напрям, що зародився в російській поезії в 1910 р. як альтернативний символізмові в момент його кризи і розколу. Це був час,  коли «поетична молодь уже чітко усвідомлювала, що далі танцювати на її символічному канаті над прірвою всесвіту не тільки ризиковано, але й даремно, оскільки глядачі, яким надоїли сонця й зірки з картону, наліплені на чорному коленкорі символічного неба, стали позіхати і розбігатися. Припинив своє існування журнал «Весы», навколо якого групувалися найзначніші представники цього напрямку. Журнал «Аполлон», що з’явився в цей час, дав притулок колишнім «веховцам», хоча і не став для них рідним домом. Не було єдності і згоди серед представників цього напрямку і в поглядах на подальшу долю символізму, на поетичну творчість. Так, В. Брюсов вважав поезію лише мистецтвом, а В. Іванов вбачав у ній і релігійно-містичні функції.

Поява акмеїзму зумовлена була також настійною потребою часу. «Символізм народився в момент історичного занепаду і духовної пустелі. Його місія полягала в тому, щоб відновити права духу, знову вдихнути поезію у світ, що забув про неї. Акмеїзм… з’явився в Росії назустріч великим випробуванням XX століття: 1914,1917, а для декого і в 1937 році», – вважає Нікіта Струве .

20 жовтня 1911 р. було створено «Це позтов» (не випадкова і сама назва, яка виразила ставлення до поезії як до ремесла), що став предтечею акмеїзму. Основне ядро Цеху складали М. С. Гумільов, А. А. Ахматова, О. Е. Мандельштам, В. І. Нарбут, М. А. Зенкевич. У жовтні вийшов перший номер журналу «Гиперборей» («Ветер странствий»).

Перші обговорення, пов’язані з виникненням нового літературного непряму, почалися незабаром після створення Цеху. 18 лютого 1912 р. в редакції журналу «Аполлон» на черговому засіданні «Академии» з доповідями про символізм виступали В. Іванов і А. Бєлий. Із запереченнями, в яких проголошувалось відособлення від символізму, виступили їх опоненти – М. Гумільов та С. Городецький, які заявили про створення літературної школи – акмеїзму.

Акме – з грецької, що означає вищий ступінь чогось, колір, квітучу пору. Таким чином, акмеїзм означав повне сили квітуче життя, апогей, вищий розвиток, акмеїста – творця, першопрохідця, що оспівує життя у всіх його виявах… На щиті у акмеїстів було написано: ясність, простота, утвердження реальності життя».

На противагу С, Городецькому (див. його доповідь «Символизм и акмеизм», 1912 р.) М. Гумільов вважав, що акмеїзм виходить із символізму і має з ним точки дотику. У своїй статті, опублікованій вперше в журналі «Аполлон» в 1913 р. «Наследие символизма и акмеизм», М. Гумільов розкриває спільні риси та відмінності між акмеїзмом і символізмом. Він вважає, що акмеїзм повинен стати гідним спадкоємцем напряму, який передував йому, сприйняти його набутки і відповісти на поставлені ним питання.

Визначальною рисою естетичної концепції акмеїстів стало заперечення «обязательной мистики» символістів. «Я боюся всякої містики, – говорив Микола Степанович (Гумільов), – боюсь поривань в інші світи, бо не хочу видавати читачеві векселів, за якими розраховуватись буду не я, а якась невідома сила» .

Но противагу символістам, акмеїсти утверджували ідеали прекрасного, які народжувались із естетизації самої природи. Найвищою красою світу проголошувалась «вільна природа» і насолода нею. В атеїстичному маніфесті С. Городецького «Некоторые течения в современной русской поззии» постулюється «нерозривна єдність землі і людини» і робиться спроба прищепити мистецтву новий світогляд-акмеїзм.

Ідеалом людини акмеїсти називають «первозданного Адама», якого вони хотіли бачити життєрадісним, безпосереднім і мудрим. Звідси у акмеїстів сміливість називати речі своїми іменами, а також мужній, тверезий погляд на речовий, матеріальний світ.

Слово було проголошено єдиною художньою цінністю вірша, причому підкреслювалось значення його матеріальної сторони. Головне в слові – це його «свідомий зміст, Логос», який не є складовою частиною змісту слова, а виступає в ролі його формального компонента. Зміст слова був проголошений його формою.

Головну особливість російської мови О. Мандельштам вбачав у тому, що це мова «еллінічна». Російській мові не потрібний і чужий символізм, оскільки сама мова уже символічна за своєю суттю і дарує поетові образи.

В умисній символізації акмеїсти бачили причину загибелі справжньої динамічної природи мови. Тому вони прагнули сематичної простоти і ясності, «чистоти» словникового матеріалу. Коли символісти зводили символ  основного художнього принципу, то акмеїсти використовували його як один з тропів. «Ми не згідні приносити в жертву йому інших способів поетичного впливу і шукаємо їх повної погодженості ». Прагнучи простоти і ясності, відчуття матеріального світу, акмеїсти вдавалися до детальної зарисовки речей і предметів, тому принцип деталізації став для них канонізованим художнім прийомом. Вони відродили архітектурну стрункість і завершеність композиції вірша. «Дух будівництва, архітектурність – це визнання придатності речей, реальності як такої (без співвідношення з іншою реальністю), це визнання тримірного виміру світу не як тюрми, не як тягаря, а як Богом даного палацу».

Матеріалом для побудови, опорними елементами копозиції ставали слово, колір, світло, колорит, простір, лінія, що сприяло картинності, декоративності стилю (Г. Іванов, Г. Адамович, В. Юнгер), використовувались пластика, жест (М. Гумільов, О. Мандельштам).

Тому, щоб шукати і знаходити в собі мир, жити в мирі з собою і світом, писати логічно, бути зрозумілим у висловлюванні, любити слово, бути майстерним зодчим, стримувати хаос чіткою формою, – сприяв ще один принцип акмеїстичної поетики – принцип кларицизму (прекрасної ясності), розроблений М. Кузьміним.

Основним літературним родом акмеїстів стала лірика. Створювались ліричні мініатюри, зарисовки з натури, етюди. Робиться спроба відродити класичні форми давньогрецької поезії. Адамович, Верховенський, Столиця, Кузмін відновлюють у своїй творчості буколістичні жанри ідилії, пасторалі, еклоги.

Поезія акмеїзму відзначалася підвищеною схильністю до культурних асоціацій, вона вступала в перекличку з минулими літературними епохами. «Тоска по мировой культуре», – так визначив пізніше акмеїзм О. Мандельштам. «Кожен напрям відчуває закоханість у тих чи інших творців епохи. І не випадково виразникам ідей акмеїзму «підвалинами» його будови стали Шекспір, який показав «внутрішній світ людини», Рабле, що оспівав «тіло і його радості, мудру фізіологічність», Віллон, який «повідав … про життя» , і Теофіль Готьє, який знайшов для цього життя «в мистецтві гідні одежі бездоганних форм». Поєднати в собі ці чотири моменти – ось та мрія, котра єднає між собою людей, що так сміливо назвали себе акмеїстами.





Схожі твори: