Головна Головна -> Твори -> Яке місце посідає тема «Людина і земля» в українській літературі?

Яке місце посідає тема «Людина і земля» в українській літературі?



Людьми, які не поділяли на весіллі радості присутніх, були Докія, мати нареченої, і батько Михайла, старий Івоніка Федорчук. Докія, яка з жалю, що донька передчасно покидала її хату, стала на лиці не наче земля. Жінка горювала, що «сиротіє», крім того, вона добре бачила, що майбутній зять був ані гарний, ані показний, він не пара її дочці. Мати втішає себе думкою, що він добрий і не пияк, і дочка не буде бідувати, не чекатиме ночами пияка. Гадала, що чоловік шануватиме її. До того ж у нього є земля. Івоніка був у великому смутку, бо він хотів, щоб одружувався з Парасинкою ії син Михайло. Вона б була така ж чесна й добра ґаздиня, яка усяку роботу тримає ,лад у хаті, як і її мати. Крім того, їхні поля поруч, їх сила однакова, їхня худоба найкраща в селі, а найголовніше — то незаплямована честь їх родин. Батьки хотіли б поєднати своїх дітей, але на перешкоді стає те, що Михайлові цієї осені треба йти в солдати — на три довгих роки. Івоніка віддав кров свою, тільки затримати б сина вдома. Йому страшно від думки, що три роки йому бути без правої своєї руки. Три роки обробляти без Михайла поле, без нього збирати, без нього сіяти. Доглядати худобу. Від думок про це в нього серце затерпає в грудях, і з жалю він не бачить світу перед собою.

Ще одна із присутніх на весіллі була переповнена німим горем — панська найманка Анна. Вона не могла відвернути очей від Михайла, найкращого парубка і плакала сухими очима, знаючи, що вона йому не пара, й він ніколи не звертав на неї уваги. Та сталося так, що саме її запросив Михайло до танцю, але дві руки не зіткнувшись, розлучилися — лопнула струна, танці закінчилися. Яке значення в повісті має сповідь Івоніки про те, як вони з Марійкою добували землю ?

Івоніка в розмові з Докією розповідає їй, що хоче передати свою землю в робочі руки. Бо він не вкрав її і не заволодів обманом. Він і Марійка залишили цю землю своїми руками. Вона підпливла їхньою кров’ю і їхнім потом. Кожна грудка тієї землі може посвідчити, як гнулися тяжко їхні спини, заробляючи її, як вони часто голодом і холодом годувалися, щоб зароблене витрачати не на шматок хліба, а на землю, на її грудочки. Коли в їхньому краю будувалася дорога через ліс та болота, що їх люди здалека минали, вони наймалися носити каміння й пісок на будівництво. Вони носили землю, й дрова, й вугілля. Ті страшні болота позасипали людські руки, а між ними були і його з Марійкою руки. Там Марійка залишила своє здоров’я. Вони не дозволили а ні шматка м’яса, Марійка ніколи курки не зарізала, жодного яйця не зварила, молока не напилися. Все зароблене оберталося на гроші. Бо в них були діти, і їм треба було колись щось лишити.

У розмові з Савою, дорікаючи йому за Рахіру, Марійка теж розповідає синові, як тяжко діставалася їм їхня земля: «Ми тяжко працювали, поки доробилися до своєї землі… З рання до вечора тягли, мов у плузі… Вороги мої ситі, як я була сита і твій тато у той чорний час». Якби земля вміла говорити, то б розказала, що Марійка з Івонікою пережили, скільки їхнього поту прлилося тоді на ту землю. Її крижі тріскалися, бо вона день у день тачками возила , а Івоніку сам Бог урятував, що не потонув у тих болотах, які вичерпував . Скільки разів вона скавучала від голоду, але відкладених на землю грошей не доторкнулася. У цю землю вони втопили свої роки, свої дні, тішилися, що вона перейде до рук їхніх дітей, і вони будуть її рано й увечері цілувати, як святу ікону.

Марійка клянеться, що ніколи Рахіра, оте чортище, не буде годуватися кривавою працею Савиних батьків, мати сама своїми руками удушить Рахіру, коли вона наважиться ступити на ту землю. Які думки гнули Марійку додолу?
«Чому, — роздумує Марійка, — Сава був такий лихий? Чому був такий лихий?..» Чи не працювала вона для обох, чи не жила лише для них? Чи скривдила їх? Не годувала їх однаково, не одягала? Хотіла бачити їх добрими ґаздами, щоб шанували їх люди в селі.
Але коли Михайло ще з дитинства був добрим та лагідним, мов шовк, змалку вичитував батьківську волю з їхніх очей, працював у господарстві, мов дорослий, Сава був лінивий і впертий, мов камінь, на дорікання матері у відповідь мав повно лихих слів. Ніколи не міг довго щось одне робити, земля горіла під його ногами. Наймилішим для нього було взяти на плечі рушницю і, покинувши дім і роботу, бродити лісом і полем, чатуючи на здобич. Улітку вистрілював усіх горобців, а взимку зайців, що обгризали молоді дерева. Але це було й усе, у що вкладав він свою душу. Відколи зійшовся з Рахірою, ставав із дня на день гірший, лінивіший і твердіший.

Згадує Марійка випадок з дитинства Сави. Одного разу, коли ще був малий, відібрав у нього хлопець сопілку. Сава не сказав нічого, а через чотири тижні запхав тому хлопцеві за комір джмеля. Хлопчик заслаб і лежав опухлий. Саву за те била й сварила мати, допитуючись, для чого він те зробив. Але Сава мовчав, як камінь. Затявся і мовчав, лише дивився по-вовчому в землю. А коли мати наказала перепросити того хлопця — не рушив із місця. Наче закам’янів, ніби занімів. «Лінивий і упертий змалку, упертий і злобний», — доходила висновку Марійка. Але, люблячи сина, бажаючи йому добра, думала, що якби Саву забрали до війська замість Михайла, там би з нього зробили людину, він би забув Рахіру і його б покинула зла натура.

Івоніка, добрий і люблячий батько, найбільше страждає від того, що Сава не любить землі: «Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки».

Івоніка сподівається, що коли Михайло піде до війська, Сава стане інший, повернеться знову до землі, і вона його вилікує.





Схожі твори: