Головна Головна -> Твори -> Що спільного й відмінного між п’єсою «Ромео і Джульєтта» та «Тіні забутих предків»

Що спільного й відмінного між п’єсою «Ромео і Джульєтта» та «Тіні забутих предків»



Улітку 1911 року Коцюбинський, повертаючись із Капрі, де він лікувався, вирішує здійснити давню мрію — відвідати Карпати. Короткі відвідини Криворівні ще не дали письменнику достатньо матеріалу для твору. Бажання написати про «незвичайний казковий народ» — гуцулів не залишає його. Тепер, у 1911 р., вдруге прибувши до Криворівні, письменник вивчав життя , їхні звичаї, побут, фольклор, записує говірку, назви рослин, проймається любов’ю до гірської природи. І щоразу, коли він надсилає листи з Криворівні, і зривається слово «казка». Відчуття казковості карпатського життя не полині, письменника. Насамперед його вражають «гори, які вікують у такій тиші, чують навіть дихання худоби».

Очевидці згадують, що весь час письменник проводив у мандрівках, бував, повертався з полонин із оберемками квітів, верхи на коні виїжджав до сіл, знайомився з культурою, славою, звичаями гуцулів. Коли селяни висловлювали подив на його допитливість, то відповідав, що хоче написати правду про гуцульське життя й не помилитися ані у значенні слів, ані в назвах рослин.

Михайлу Коцюбинському вдалося створити прекрасний, правдивий і твір про карпатський край. У його повісті ожила Гуцульщина з її горами, полонинами, потоками, лісами, людьми, їхніми звичаями, віруваннями, повір’ями, що дало підставу одному із критиків сказати: «Цей дикий, співучий гірський край багато хто намагався описати, але ніхто не зробив цього з тамою досконалістю, як… М. Коцюбинський». 1912 року письменник ще раз відвідує Криворівню, висловивши думку про Карпати словами: «Хочу набутися». Набутися — тобто натішитися красою природи, спілкуванням із прекрасним, загадковим і таємничим світом Гуцульщини.

Гуцул — дитя природи і живе з нею у злагоді. Природа входить у його душу чарівними звуками, казковими образами. І навпаки, душа людська народжує красу й вертає її природі у своїх піснях: «На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори…»

Головному герою повісті Іванкові природа здається сповненою живої і таємничої сили: «Всякі злі сили заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чекають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду». Природа — вмістилище не тільки живої, а й божественної сили. Під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про бога-сонце і про сонце як Боже лице. І в цьому обожненні небесного світила злиті воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і християнські уявлення про Бога.
Джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давніх традиціях предків, ай в особливостях самої гірської природи і способу життя.

Здається, що смерека й людина тут виростають з одного коріння, бо й кам’я нисту гірську землю, і подихи вітрів, сонячну й дощову погоду вони відчувають однаково. Іноді природа оживає в людській уяві дивними образами — і тоді з’являються різні видіння, духи, творяться легенди й казки. Ця незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприйняття і світовідчуття малого Іванка. У сім років Іванко багато «знав». Категоричність, з якою розповідає про фантастичні уявлення Іванко, показує, що вони є для нього реальним знанням про світ, інакше він цей світ не бачить.
Гуцули набожно ставляться до сил природи, уявляючи їх живими істотами.! Ось, наприклад, Черемош: він «сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем», то «простягався в долині, як срібна нитка», то,«як ситий віл», лежав у тихих місцях, «а там, де йому твердо лежати, він скаче скажено з каменя на камінь…»
Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи і привиди, веде нас до світу, схожого на казку.

Назва твору письменникові далася не відразу. Він перебирає тринадцять варіантів її. Найважливіше, що йому хотілося підкреслити в назві, — це таємничість і казковість, показати Карпати, як своєрідний загадковий куточок, острівець зі своїм, не схожим на звичайний, світом. Письменник намагався окреслити і обмежити простір, у якому розвиватиметься дія. І він записує: «В зелених горах».

Проте перша назва не вдовольнила автора. Мабуть, тому, що в ній не було нічного — дихання гір, тобто того міфологічного світу, в якому жили люди, які їх населяли. Жили сьогодні, вчора, як і сотні років тому. А саме про цю заглибленість у віки Коцюбинському і хотілося сказати найбільше. Наступні назви пов’язані з пошуком назви, яка б містила саме такий зміст: «Тіні минулогоо», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні». Але й ці назви автора не задовольнили. У них не було людини, того, чий голос долинає, чиє дихання чути. Новий варіант — «Дар предків затих» також не влаштовував письменника. Дар — неконкретно, ненаочно,а тому назвав іншою — «Тіні забутих предків». Тоді ще раз перебирає можливі комбінації із словом «предки»: «Голос забутих предків», «Слідами преків”, «Сила забутих предків». І, нарешті, остаточно зупиняється на назві «Тіні забутих предків», що містить натяк на загадковість, казковість і дихання віків.





Схожі твори: