Головна Головна -> Твори -> Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової

Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової



До війни в Ленінграді працювало 345 письменників. В обложеному місті їх лишилося 93. У тому числі Анна Ахматова – жива легенда «срібного віку», що  з’єднала XIX і XX сторіччя, століття пушкінське і своє. Вона не залишила свого краю, «глухой и грешний» у 20-ті роки і назавжди залишилася в Росії, де пішли її чоловіка, тричі заарештовували єдиного сина, десятиліттями не друкували її віршів. На трагедію війни Ахматова відгукнулася вже в липні 1941-го, по-солдатськи коротко і точно названа нею «Клятва»:

* И та, что сегодня прощается с милым,
* – Пусть боль свою в силу она переплавит.
* Мы детям клянемся, клянемся могилам,
* Что нас покориться никто не заставит!

Рядки ці – своєрідний епіграф до поезії Ахматової воєнних років. Вони ы констатація факту, й узагальнення (від безіменної дівчини до «ми»), іклятва, і заклик до її виконання. Ахматова не тільки написала цю клятву, а й жила выдповідно до неї. З протигазом через плече Ахматова несла варту як рядовий боєць, протиповітряної оборони, вона шила мішки ддя піску, якими обкладали траншеї-притулки в саду того ж Фонтанного будинку. Тепер у цьому будинку спадок Ахматової.

Спільний біль став особистим; коли читаєш у неї про те, як перший далекобійний літак фашистів «равнодушно гибель нес ребенку моєму», забуваєш про те, що в самої Ахматової син був уже дорослим, і тривожилася вона за чужих дітей. У вірші без назви їй «сквозь бомбежку слишится детский голосок», і хочеться врятувати усіх:

* Питерские сироты
* Детоньки мои!

Голодна, хвора, Ахматова була впевнена в перемозі і вселяла цю віру у своїх співгромадян:

* Вражье знамя
* Растает, как дым,
* Правда за нами,
* И мы победим!

Наприкінці вересня Анну Андріївну евакуювали спочатку до Москви, потім до Ташкента. Відтіля вона вислала для друку в «Правду» «Мужність» з карбованими, начебто вибитими золотом у мармурі, рядками, що стали гімном і клятвою мільйонів людей:

* Час мужества пробил на наших часах,
* И мужество нас не покинет.

Сотні кілометрів відділяли її від рідного міста, але вона залишалася з ленінградцями: старими, жінками, дітьми і новобранцями, які надто швидко подослішали:

* Важно с девочками простились,
* На ходу целовали мать,
* Во все новое нарядились,
* Как в солдатики шли играть.
* Ахматова присвятить їм вірш «Переможцям:
* Вот о вас и напишут книжки:
* «Жизнь свою за други своя»,
* Незатейливые парнишки
* Ваньки, Васьки, Алешки, Гришки,
* .Внуки, братики, сыновья!

Після зняття блокади, майже за рік до закінчення війни, Ахматова повернулася до рідного міста. У телеграмі, надісланій з Ташкента з проханням повернути її до Ленінграда, Анна Андріївна написала: «Хочу бути корисною місту» і вона стала корисною і потрібною йому. На відміну від багатьох поетів-співвітчизників, Ахматова говорила з людьми

гаслами, а живими людськими словами про Батьківщину, про війну, про любощі і про квіти:

* Я к розам хочу, в тот единственный сад,
* Где лучшая в мире стоит из оград.
* Це, звичайно, про Літній сад.

«Всем смертям назло» у роки війни Ахматова продовжувала працювати над «Поемою без героя», якій віддала майже третину життя. У листопаді 1944 року вона написала в передмові до першого видання: «Я присвячую цю поему пам’яті  її слухачів – моїх друзів і співгромадян, що загинули в Ленінграді під час облоги, їхній голос я чую і згадую, коли читаю поему вголос…»

От чому на поетичному вечорі, що відбувся в Ленінграді в серпні 1946 року у Великому драматичному театрі, зал зустрів Ахматову громом овацій, що тривали хвилин п’ятнадцять. Про трагедії війни, як і про трагедії сталінського терору, Ахматова могла б і казати словами зі свого не опублікованого ще, але вже написаного «Реквієму»: «туда с моим народом там, где мой народ, к несчастью, был». Це найперше, на що здатен поет в годину випробувань.


Загрузка...



Схожі твори: