Головна Головна -> Твори -> Трагедійне звучання твору Україна в огні»

Трагедійне звучання твору Україна в огні»



«Україна в огні» — це кіноповість, у якій О. Довженко показав трагічні сторінки в історії України, це протест людини, що піднеслася над уламками зруйнована країни. Своїм твором автор закликає людей до мирного співіснування, він ніби хоче крикнути «Ні!» війні, яка стільки горя завдавала нашим містам і селам. Сироти і каліки, зруйновані храми, спустошені поля, понівечені людські долі — це те, чого завдала війна. У кіноповісті багато ліричних відступів, із яких яскраво постає сплюндрована рідна земля: «О українська земля, як укривавилась ти!» Автор малює страшні картини «світу у бою»: «Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі і волочились, гадячи її в відчайдушному проклятому вовчому переляку».

Трагедія України — це насамперед трагедія працьовитих і відважних, мужніх і співучих, терплячих і прекрасних українців. У центрі кіноповісті — життя родини.
Запорожців, яка уособлює долю всього народу. Багато горя завдала їм війна: не всі сини повернулися додому, трагічно склалася доля жінок-полонянок. Однією з найтрагічніших сторінок твору є доля жінки на війні. Героїні «України в огні» Олеся Запорожець та Христя Хуторна пройшли через пекло насильства і аморальності з боку фашистів, але залишилися морально чистими і величними. Олесі належать пророчі слова: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого роду. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». Олесі вдалося втекти з поїзда, і хоч важко було, але зуміла пережити жахи війни, знайти дорогу додому. Жінка несе на своїх плечах тягар жорстокості, насильства, горя втрат рідних і близьких людей.

О. Довженко, змальовуючи трагічні картини війни, показує її руйнівницею, великою руїною, що пройшла безжально Україною. І люди не змінюються в мить випробувань, а розкриваються. Прихований егоїст, підлабузник, здирник стає зрадником. Із ненавистю показує Довженко голів міськрад, які, рятуючись, кидали напризволяще свій народ.
«Україна в огні» — це незабутня історія родини Запорожців. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…» — думав Запорожець.

Вірний історичній правді, О. Довженко засуджує війну словами італійця : «В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загиблі й уцілілі». Кожним рядком кіноповісті автор показує трагізм і безглуздість війни, її жахливі наслідки, оспівує мужність і відвагу воїнів — «героїв великого грізного часу», закликає боротися за мир.

Повість «Зачарована Десна» — лірична розповідь про дитячі роки хлопчика Але чи можна назвати її повністю автобіографічною? Мені здається, що цей твір дещо схожий на легенду про бідне дитинство великого письменника, адже писав його Довженко в часи, коли соціальне походження мало неабияке бачення і згадка хоча б про якийсь достаток батьківської сім’ї могла призвести до небажаних наслідків. І тому письменник так майстерно перемішав правду,неправду і вигадку.

Сашкова сім’я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «Здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». Така хата була символом нужденності Полісся. Насправді ж хата Довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми цс можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. Звичайно, вона не була палацом, але й через п’ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. Просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. Промовистим є той факт, що батько Довженка, крім сільської роботи, підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». Скоріше іа все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. А хіба міг бідний неписьменний сільський лидько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? Сашків батько все життя не міг пробами ги дідові Семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. Спочатку повів його до сільської школи, і Довженки стали перед учителем Леонтієм Опанасенком.

І той почав розпитувати Сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «нераз витой!» Скільки ж було по Україні таких нерозумних вчителів, які не вміли
говорити до ладу російською, калічили її, а зобов’язані були вчити дітей тільки чужою мовою. Перша зустріч зі школою неприємно вразила Сашка, і в повісті «Зачарована Десна» Довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. Саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний.
Малий Сашко сховався в клуні і перебирає в пам’яті приємне і неприємне в його світі. Він боїться бабиних прокльонів і Страшного Суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п’явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. Він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. Неприємно бачити батька п’яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. Але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. Він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. Приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. Це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія. Усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива Сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «Зачарована Десна».

Якою прекрасною постає перед нами мати письменника, якій понад усе подобалося саджати що-небудь у землю. І тоді на початку літа «огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшнику, а маку, буряків, лободи, кропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати». Найбільшою радістю для неї було, «коли вилізає саме з землі всяка росиночка». І читач забуває, що це глибоко нещасна жінка, яка все життя прожила у сварках родинних, зі свекром, що взимку «лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов», а влітку «частенько лежав на погребні ближче до сонця». А з чим можна порівняти горе матері, яка ледь не щороку ховала своїх маленьких діток? Але ця проста жінка не втратила своєї душевної краси, здатності милуватись рідною землею, наповнювати її щедротами від своїх рук.

З особливою теплотою Довженко пише про батька: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь у полоні у сумного і весь, в той же час, з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів». Батько був великим трудівником: орав землю, косив хліб, допомагав людям у біді. Та, незважаючи на неписьменність, він не був затурканим селюком. «Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя… З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все».

У кінці твору письменник резонно ставить собі запитання: «А чи не западні вже я славословлю… і село, і стару свою хату? Чи не помиляюся я в спогадах і почуттях?» І сам письменник, і ми, читачі, одностайно говоримо: «Ні!» Своїм твором письменник славить простих українців-трудівників, які люблять свою Батьківщину, оспівує дивну красу природи і велич людської душі.


Загрузка...



Схожі твори: