Головна Головна -> Твори -> БАРКА ВАСИЛЬ БІОГРАФІЯ

БАРКА ВАСИЛЬ БІОГРАФІЯ



(1908-2004)
Справжнє прiзвище
Ї Очерет. Народився в с Солониця Лубенського повiту на Полтавщинi в козацькiй
родинi (батько служив у козацькiй частинi). Навчався в Лубенському духовному
училищi, згодом перейменованому у трудову школу, потiм
Ї на педагогiчних курсам. З 1917 р. вчителював на Донбасi, викладав математику i
фiзику. Був ув’язнений владою за полiтичнi переконання. У1928 р. виïхав на
Кубань, до Краснодара, де вступив до педагогiчного iнституту, а згодом навчався в
аспiрантурi. Друкував поезiï у журналi “Червоний шлях”, видав збiрку вiршiв.
Був науковим спiвробiтником Краснодарського художнього музею. Зазнавав утискiв з
боку влади, вважався “неблагонадiйним”. Брав участь у Другiй свiтовiй вiйнi, був
вiдправлений фашистами на примусовi роботи до Нiмеччини. Пiсля вiйни залишився на
Заходi, у 1950 р. емiгрував до США, де займався до кiнця життя лiтературною
дiяльнiстю, був редактором на радiостанцiï “Свобода”.
Поет, прозаïк, лiтературознавець. Автор поетичних збiрок “Шляхи” (1930),
“Цехи” (1932), “Апостоли” (1946), “Бiлий свiт”, “Лiрник” (1968), “Свiдок для сонця
шестикрилий” (1981) та iнших, монографiчноï працi з iсторiï
украïнськоï лiтератури, лiтературознавчих есе, роману-притчi “Спокутних
i ключi землi”, роману “Жовтий князь” та iн. Останнiй твiр
Ї найвiдомiший iз усього доробку автора. Це роман-застереження, реквiєм, книга
пам’ятi жертвам голодомору, мiльйонам хлiборобiв, що були знищенi варварським
тоталiтарним режимом.
“Жовтий князь” Василя Барки: гуманiстична iдея твору
Робота над романом “Жовтий князь” була для Василя Барки нелегкою, бо тi страшнi
картини голодомору, якi вiн бачив вочевидь, гостюючи у брата на Полтавщинi в 1932
роцi, знову i знову виринали з глибин пам’ятi, знову i знову мучили його зболiле
серце. Тому в романi й вiдтворенi отi найпекельнiшi сторiнки украïнськоï
iсторiï
Ї сторiнки страждань, вiдчаю, грiха, смертi. Василь Барка прагне в своєму романi
показати болючу правду про радянську тоталiтарну систему, яка нищить усе свiтле й
гуманне на шляху досягнення своєï мети.
У романi зображено життя украïнськоï родини Мирона Катранника. Це
звичайна хлiборобська сiм’я, яка жила за всiма нормами християнськоï моралi,
довiчними традицiями украïнцiв, жила в мирi i злагодi. Та голодомор
перекреслив iснування тисяч сiмей на нашiй плодючiй землi. Перекреслено життя i
цiєï родини: гинуть майже всi.
“Люта голоднiсть” нищить все святе… I постають перед читачем картини
людоïдства, поля, вкритого трупами; вокзалу, де помирає мати Дар’я
Олександрiвна, не дочекавшись сина; магазину, де торгують (навiть страшно
вимовити) людятиною; безлюдного подвiр’я Катранникiв, де помирає, навiть не
встигнувши зайти до хати, змучений голодом i важкою дорогою батько.

Смерть. Жах. Страх. Панують i знищують все… Не в силах знищити лише одного

Ї великоï душi украïнця…
Iдея гуманiзму пронизує твiр наскрiзно. Попри все, автор i його герой вiрять в
торжество людяностi, добра.
Всi члени родини не втратили людинолюбства, християнських принципiв. Пригадаймо,
як Мирон охороняє таємницю чашi, яку йому передали односельчани як найдорожчу
святиню. Навiть перед вибором мiж життям i смертю вiн не може зрадити односельцiв:
“Вiд неба кара буде, менi i дiтям… краще вмерти”.
З великоï дружньоï сiм’ï залишається живим тiльки наймолодший син
Андрiйко. Саме на нього автор покладає всi своï надiï. Бо саме вiн є
продовжувачем тих традицiй, якими жила його християнська родина, якi вiн
успадкував ще вiд своєï бабусi, яка щедро надiляла всiх безмежною любов

Їю.
Залишившись самотою, вiдставши вiд матерi, Андрiйко не впадає в розпач, а
намагається ïï знайти.
“Хлопцевi вся душа болить вiд згадку про самотню маму, що шукає його”. Нелегкою
видалась дорога додому. Але не голод перемагає людянiсть, а навпаки.

Вражає гуманнiстю епiзод роману, коли зголоднiлий до безтями Андрiйко полює на
ховрашка, обсмалює на вогнi i тiльки-но починає ïсти його, як “вiдчуває дивну
нiяковiсть; пiдводить голову i враз бентежиться: поблизу лiтня жiнка стоïть i
спостерiгає, як вiн ïсть. Тепер “кожен
Ї собi”. Та нi… Цього погляду йому не витримати. Вiн поклав трохи м’яса бiля
нещасноï, що, як тiнь, застигла на мiсцi.
Спiвчуття до ближнього штовхає хлопчика до подiбних вчинкiв. Ось вiн дiлиться
шматком хлiба з жiнкою, яка тримає мале дитя, що ïло пожовану мамою кропиву.
Ось вiн кладе пiд подушку для мами недоïдений шматочок, сподiваючись, що вона
скоро повернеться.
Милосердна душа дитини не залишається байдужою як до людськоï бiди, так i до
краси природи. Замилувався квiтами, мало не плаче вiд запаху м’яти. Все це нагадує
йому його любу матусю. Ось джмелик, а он метелик, жучок, мурашки, птахи… Та вiн
не сам! Все налаштовано на життя. А як вiн заздрив птахам! Бо там, у височинi, є
блакить, сонце, райдуга! I нема бруду i страху.
Йому так хочеться жити, так хочеться знайти свою матiр. Його чутливе серце прагне
життя.
Утверджуючи переможну силу гуманностi, Василь Барка писав про своïх
героïв: “Вони в моторошнiй поруганостi були серцем чистi, як квiти i сонце,
незмiренно кращi вiд зiрок небесних, як i всi люди, хоч вони цього не знають; як
сам хлiб, ними запрацьований i в них вiднятий, були чистi, хоч смерть настала в
найбруднiшiй поверженостi ïх”.


Загрузка...



Схожі твори: