Головна Головна -> Твори -> “…Спiваю, тож iсную”

“…Спiваю, тож iсную”



(моï роздуми про поезiю Богдана-Iгоря Антонича)
Поезiя Антонича народилася з пошукiв мiсця людини в свiтобудовi, з прагнень
зрозумiти природу взаємостосункiв людини з навколишньою реальнiстю, з пристрасного
намагання визначити сенс людського буття.
Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя…
Живу, терплю, й умру, як всi звiрята…
Звiрята й зорi, люди i рослини
Ї
у всiх одна праматiр,
природа вiчна, невичерпна i невтомна,
хоч час крилатий з вiтром лине…
(“З зелених думок одного лиса”).
Iснування мислилось поетом як вiчно змiнне i життєстверджувальне. Хiд думок у
визначальному для творчостi Антонича вiршi “Пiсня про незнищеннiсть матерiï”
йде вiд часткового до загального
Ї в свiтi панує колообiг, постiйне народження одних речей i вiдмирання iнших. Але
трагiчнiсть людськоï долi (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Вiн
оптимiстично дивиться на свiт, бо в ньому панує народження.
Починав Богдан-Iгор Антонич як поет, але пiзнiше поступово розширював свiй творчий
виднокiл
Ї писав статтi, прозу, цiкавився музикою i малярством. Осмисленням почуття,
початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тiєю силою, яка й
визначає мiсце людини в свiтi, єднає ïï з ним i дає можливiсть здiйснити
мету людського життя
Ї осягти безсмертя.
Особливе мiсце в творчостi Антонича посiдає його вiрш “Вiтер столiть” з
посмертноï книги “Зелене Євангелiє”. Твiр переконує, що Антонич сприймає
iсторiю як безкiнечний урок свободи i людських почуттiв. Iсторiя людства невпинно
буде рухатися шляхом боротьби народiв за свою незалежнiсть i сувереннi права. Поет
також вказує на недосконалiсть людини, ïï дисгармонiю зi свiтом природи.

Ось таємничiша природа
в безмежно первiснiй красi
(словами не розкрити тайн ïï).
Яка ж страшна оцього свiту врода,
що отруïла днi моï…
(“Елегiя про перстень молодостi”).
Недосконалiсть заважає єднанню людини зi свiтом природи, перешкоджає свободi i
щастю.
Хто сiє кров, той жне ненависть
(“Слово про чорний полк”).
Так вiдповiв Антонич тим, хто вбачав у насильствi шлях до удосконалення свiту.

Своєю творчiстю Антонич утверджував свiт правди i добра. Поет вiрив у розквiт
нацiональноï культури, щасливе майбутнє рiдного народу. Сучасних читачiв не
залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева
поезiя
Ї це негаснучий перстень життя, який передаватимуть iз поколiння в поколiння
здивованi читачi, щоб зачудування сонцем i людиною не пропало нiколи”.


Загрузка...



Схожі твори: