Головна Головна -> Твори -> Григорій Мелехов епічний герой

Григорій Мелехов епічний герой



Головним героєм «Тихого Дону», без сумніву, є народ. У романі крізь призму безлічі героїчних доль звичайних людей показані закономірності епохи. Якщо серед інших героїв Григорій Мелехов виступає на перший план, то тільки тому, що він найбільше яскраво втілює риси свого народу. «Козацьке молодецтво» і «любов до господарства, до роботи» – дві основні чесноти, заповіді воїна і хлібороба одночасно. Обома щедро нагороджений Григорій. А головне, що становить основу його характеру, – свавілля, незалежність у вчинках і пошуках істини. Він у всьому повинен переконатися сам особисто, погодитися внутрішньо. Для Григорія істина народжується у всім величчі конкретного буття, у всій вазі свого становлення, перекручена забобонами минулого, пристрастю боротьби і полум’ям мести за загибель близьких. Разюча сила, з якою він сприймає дійсність і як активно він у ній бере участь.

Це саме чарівне у його образі. Шляхетність становить основу його широкої душі. У бою, переслідуваний австрійцями, він раптово рятує свого ворога Степана Астахова. Ризикуючи польовим судом, він стріляє в Чубатого за вбивство полоненого. Довідавшись про здачу червоноармійського полку в Уст’їнському, він мчиться туди, щоб «виручити», врятувати від смерті Михайла Кошового та Івана Олексійовича, вбивць так гаряче улюбленого ним брата Петра. Це складна людина, йому властиве почуття незадоволеності собою. «Хоча чорт його знає, такому, як молодий Листницький або як наш Кошовий, я завжди заздрив… – зізнається він Прохорові. – Їм із самого початку все було ясно, а мені і до сіх пір все неясне… із сімнадцятого року ходжу, як п’яний гойдаюся…».

Але по-іншому і бути не могло. Ці сумніви визначили його соціальний стан. Позиція Листницького і Кошового пояснювалася їхнім положенням у суспільстві: один – поміщик, інший   –   батрак. Григорій же селянин-середняк, у цьому причина всіх його коливань. У ньому живуть як би дві душі: власника і трудівника. Звичайно, будучи одноосібником, він шукає правду для всього козацтва. За сім років війни він разюче мало піклується про рідний курінь, сім’ю і навіть Ксенію – так важливо для нього знайти правду у суспільному устрої. Воюючи, він не прагне до особистої вигоди і боїться лише одного – погрішити проти правди. У пошуках її він зірко вдивляється в навколишній світ. Він не приймає захопленості Івана Олексійовича Котлярова, що розповідає про демократизм окружного голови. Та і сама революція, на його думку, не потрібна на Доні. Що нового комуністи можуть дати козакам? «Землі в нас – хоч заглонись нею, – люто заперечує він. – Волі більше не треба, а то на вулицях будуть один одного різати. Отаманів самі вибирали, а тепер саджають. Хто його вибирав, який тебе ручкою обрадував? Козакам ця влада, крім розору, нічого не дає! Мужича влада, їм вона і потрібна. Але нам і генерали не потрібні. Що комуністи, що генерали – одне ярмо… Ти говориш – рівняти… Цим темний народ більшовики і приманули. Посипали гарних слів, і поперла людина, як риба на приваду! А куди це рівняння ділося? Червону Армію візьми: от ішли через хутір. Взводний у хромових чоботах, а «Ванька» в обмотках. Комісара бачив, весь у шкіру заліз, і штани і тужурка, а іншому і на черевики шкіри не вистачає. Так це рік їхньої влади пройшов, а вкореняться вони, – куди рівність дінеться?.. Говорили на фронті: «Усі рівні будемо. Жалування і командирам і солдатам однакове!..» Немає! Привада одна! Уже коли пан поганий, то з хама пан у сто разів гірше!.. Він такого ж утворення, як і козак: бикам хвости вчився крутити, а дивишся – виліз у люди і зробився від влади п’яний і готовий шкіру з іншого спустити, аби тільки всидіти на цій поличці». От як дивно точно виразив сутність того, що діється, Григорій. Від інших козаків його відрізняє тільки-то болісний пошук правди, не заспокоєність.

Шолохов пише, що він тільки виразив те, що думали більшість інших козаків, але сила Григорія в тім, що він це висловив і намагався по-своєму вирішити це протиріччя, а не упокорився з неправдою, прикритої гарними словами про рівність. Григорій радий був би визнати правоту одного з початків і міцно зв’язати себе з ним, але особлива чуйність на фальш не давала йому зробити остаточний вибір. Григорій нічого не приймає на віру. Він і є представник тих самих найширших народних мас, які самоутворюються на особистому досвіді класових битв, ідучи до істини уповільнено, оступаючись, зигзагоподібно, але самостійно. Учителів життя, подібних до загартованих більшовиків – Штокману або Бунчуку, було мало. У Штокмана не було часу займатися агітацією таких людей, як Григорій, і він свідомо і жорстоко має намір усунути його завчасно. Григорієві, ще ні в чому не винному, задовго до того, як він став командиром повстанської дивізії, загрожує арешт, а потім смерть. Штокман посміюється над Кошовим, збентеженим наказом заарештувати Григорія лише за небезпечний напрям думок, як потенційного ворога, і він змушує його піти заарештовувати друга. Так виникає трагічна колізія правоти обох сторін.

Штокман прав, тому що тільки активними мірами можна було попередити повстання, де обидва брата Мелехових зіграють не останню роль. А характер Григорія не дозволяє йому сидіти склавши руки, коли навколишній світ наступає на нього. І, подібно дідові, готовому поборотися з усім хутором, Григорій кидається на кривдників. Разом з ним, епічним героєм, піднімається, не змовляючись, козацька вольниця – палахкоче повстання. «За ним осідало сніжне куриво, у ногах ходили стремена, терлися об крила сідла занімілі ноги. Під стременами стрімко строчили кінські копита. Він почував таку люту, величезну радість, такий прилив сил і рішучості, що, мимо волі його, з горла рвався що скавучить, що клекоче хрип… Ясний, здавалося, був його шлях відтепер, як висвітлений місяцем шлях. Усе було вирішено і зважене в томливі дні, коли звіром ховався він у кизячном лігвищі й по-звіриному сторожив кожний звук і голос зовні. Начебто і не було за його плечима днів пошуків правди, хитань, переходів і важкої внутрішньої боротьби… Шляхи козацтва схрестилися зі шляхами безземельної мужичої Русі, зі шляхами фабричного люду. Битися з ними на смерть. Рвати в них з-під ніг гладку донську, козачою кров’ю политу землю. Гнати їх, як татар, з меж області! Труснути Москвою, нав’язати їй ганебний світ!… Проба зроблена: пустили на військову землю червоні полки, спробували? А тепер – за шашку!».

Ці думки підготували розстріли в Татарському, арешт батька, Пантілея Мелехова, погрозу арешту самому Григорію і образи, нанесені йому під час постою червоноармійців. Думки Григорія народжуються на наших очах, і їхня динаміка спричиняє антитезу: «Багаті з бідними, а не козаки з Руссю… Михайло Кошовий і Котляров теж козаки, а наскрізь червоні…». Але Григорій відмахується від них, пронизаний відчуттям помсти і прагненням діяти, а не міркувати. Григорій вільний, він зробив, як йому здається, правильний вибір. Але поступово він розуміє, що знову потрапив у пастку. Він бачить вбивство полонених, усвідомлює, скільки страждань несе їхнє повстання, знає, хто користується його результатами.

Прозріння Григорія відбувається після одного із самих розпачливих проявів його козацького молодецтва. Він – командир повстанської дивізії, один, залишений сотнею, мчався прямо на кулемет і порубав чотирьох матросів у чорних бушлатах. Але невже тільки спогади давно забутих слів Гаранжи і Подтєлкова змусили Григорія рвати на собі застібки шинелі і качатися по снігу поруч із трупами зарубаних ним матросів у страшному, майже почуттєвому відчутті істини? «Кого ж рубав!.. Братики, немає мені прощення!.. Зарубаєте, заради бога… Смерті… зрадьте!..». Знову Григорій вступає в конфлікт із навколишнім. В образі Григорія Мелехова відбиті його шляхи від монархії до більшовизму, потім до автономії і, нарешті, знову до більшовизму, характерні коливання середнього козацтва. Але робив він їх з великою амплітудою, сильніше інших переживаючи протиріччя світу. Це яскрава особистість, і тому яскравіше її прояви.

Пробудження для Григорія – повільний, тяжкий процес, на нього давить почуття особистої провини у минулому, але адже він завжди діяв щиро, просто не міг надійти по-іншому на кожному етапі життя. Він не тихий середнячок по характеру, а яскрава особистість. Григорій нехтує себе за свій страх, готовий навіть «відсидіти за повстання» і погоджується на все, крім розстрілу. «Але вуж коли розстріл за це одержувати, – вибачайте! Дуже густо буде!» – так і говорить він Кошовому. «Проти влади я не піду, поки вона мене за хрип не візьме!» – відверто зізнається він знову Кошовому. Але з розмови з Кошовим він розуміє, що не може сподіватися на прощення або забуття свого минулого. Йому загрожує смертельна небезпека. Попереджений сестрою, він ховається, а потім, захоплений повстанцями Фоміна в лісі, змушений залишитися. В останній частині роману Григорій як загнаний вовк, що потрапив у зграю шакалів. Це люди не його масштабу, але іншого виходу у нього просто немає.  Стан дійсно безвихідний. Його втеча із Ксенією –це остання спроба знайти своє життєве щастя. Випадкова куля позбавляє його найдорожчого у світі – коханої жінки. Смерть Ксенії – вища крапка страждань Григорія. Зовсім один, тихо погойдуючись, стоїть на колінах Григорій біля могили Ксенії. Тишу не порушують ні шум бою, ні звуки стародавньої козачої пісні. Тільки «чорне сонце» світить змученому пошуками свого місця в житті Григорієві… Йому більше нічого не залишилося. Він спробував жити в лісі, але швидко зрозумів, що це не життя, і йде на хутір, щоб потримати на руках сина. Він залишився один, втративши всіх близьких. Страшну ціну заплатив Григорій Мелехов за пошуки правди…


Загрузка...



Схожі твори: