Головна Головна -> Твори -> «Навіки любов’ю поранений» Маяковський

«Навіки любов’ю поранений» Маяковський



Одна з вічних тем у літературі – тема любові – проходить через всю творчість В. Маяковського. «Любов – це серце всього. Якщо воно припинить роботу, все інше відмирає, робиться зайвим, непотрібним. Але якщо серце працює, воно не може не проявлятися у всім», – вважав поет. Життя Маяковського з усіма його радостями і прикростями, болем, розпачем – все в його віршах. Добутки поета розповідають і про любов, і про те, якою вона була. Кохання-страждання, мука-любов, переслідувала його ліричного героя. Відкриємо поему «Хмара в штанах» (1914), і нас відразу, з перших рядків охоплює тривожне почуття великої і жагучої любові:

Мама! Ваш син прекрасно хворий!
Мама! У нього пожежа серця.
Ця трагічна любов не вигадана. Сам поет вказує на правдивість тих переживань, які описані в поемі:
Ви думаєте, це марить малярія?
Це було,
було в Одесі.
«Прийду в чотири», – сказала Марія.

Але виняткове по силі почуття приносить не радість, а страждання. І весь жах не в тім, що вона безмовна, а в тім, що любов взагалі неможлива в цьому страшному світі, де все продається і купується. За особистим, інтимним просвічує великий світ людських відносин, світ, ворожий почуттю. І цей світ, ця дійсність відняли у поета кохану, вкрали його любов. І Маяковський викликує: «Любити не можна!». Але не любити він не міг. Пройшло не більше року, і серце знову розривають страждання страсті. Ці його почуття знаходять висвітлення в поемі «Флейта-хребет». І знову не радість, а розпач звучить зі сторінок поеми:

Версти вулиць змахами кроків мну,
Куди піду я, це пекло танучи!
Якому небесному Гофману видумалася ти,
проклята.?
Звертаючись до Бога, поет волає:
…чуєш! Забери прокляту ту, котру
зробив моєю коханою!

Про те, що поет так і не знайшов у любові свята, щастя, говорять інші твори Маяковського 1916-1917 років. У поемі «Людина», що звучить гімном людині-творцеві, вона з’являється в образах, що виражають лише страждання:

Гримлять на мені наручники,
любові тисячоріччя…
І тільки біль мій гостріше – стою,
вогнем оповитий,
на неспаленному багатті немислимої любові.

У віршах, звернених до коханої, стільки страсті, ніжності і разом з тим сумніву, протесту, розпачу і навіть заперечення:

Любов!
Тільки в моєму збудженому мозку була ти!
Дурної комедії зупините хід!
Дивитеся – зриваю панцири-іграшки я,
найбільший Дон Кіхот!

У 20-і роки Маяковський пише одну за іншої поеми «Люблю» (1922), «Про це» (1923). Поема «Люблю» – це лірико-філософське міркування про любов, про її сутність і місце в житті людини. Продажної любові поет протиставляє почуття щире, вірне, яке не можуть змити ні сварки, ні версти. Але й у поемі «Про це» ліричний герой знову з’являється перед читачами бентежним, страждаючим, незадоволеним. Поет глибоко переживає, що радості життя його не торкнулися: «У дитинстві, може, на самому дні, десять знайду стерпних днів. А то, що іншим?! Для мене б цього! Цього немає. Бачите – немає його!». Далі, звертаючись із майбутнього в сьогодення, поет з гіркотою зауважує: «Я своє, земне, недожив, на землі своє недолюбив». Звичайно, не можна ставити знак рівності між ліричним героєм і автором. Але те, що в поемі «Про це» відбилися реальні переживання автора, – це безсумнівно. Любов поета була сильна. Але вже у 1924 році, у вірші «Ювілейне», у задушевній бесіді з Пушкіним Маяковський з посмішкою повідомляє: «Я тепер вільний від любові і від плакатів». І, оглядаючись на минуле, з ледь помітною іронією говорить: Було всяке:

і під вікном стояння, листи,
тряски нервове желе.
От коли і горювати не в змозі – це,
Олександр Сергійович,
багато тяжче… …Серце
римами вимуч – от
і любові прийшов каюк…

Ці рядки, зрозуміло, не заперечують любові взагалі. У вірші «Тамара і Демон», опублікованому у лютому наступного року, Маяковський зі смутком констатував: «Любові я заждався, мені 30 років». А у вірші «Прощання» іронізує:

Де ви, свахи?
Піднімися, Гафія! Пропонується
наречений небачений. Чи бачено,
щоб людина з такою біографією був би холостий…

Серце поета жадало любові, але вона не приходила. «Як-небудь один живи і грійся», – пише поет в одному з віршів. Скільки гіркоти в цих словах, гіркоті, що повною мірою випив Маяковський. Але він не міг погодитися нездійсненністю кохання:

Послухайте! Адже, якщо зірки запалюють –
Значить – це кому-небудь потрібно?
Значить – це необхідно, щоб щовечора над дахами
загорялася хоч одна зірка?!

Поет не мислить себе без кохання – чи йде мовлення про кохану або про все людство. На найвищій ліричній ноті завершуються вірші «Лілічка!», «Лист Тетяні Яковлевої». Почуття поета на вищій межі. Він дійсно навіки поранений любов’ю. І рана ця незагойна, що кровоточить. Але як би драматично не складалося життя поета, читача не може не потрясти сила цього почуття, що всупереч усьому затверджує непереможність життя. Поет мав всі підстави говорити:

Якщо я чого написав, якщо чого сказав –
Тому провиною очі-небеса, коханої моєї очі.


Загрузка...



Схожі твори: