Головна Головна -> Твори -> Колективізація у дійсності і в романі М. Шолохова «Піднята цілина»

Колективізація у дійсності і в романі М. Шолохова «Піднята цілина»



Колективізація – один з найтрагічніших і історично важливих періодів радянської епохи, що є логічним продовженням періоду «військового комунізму». У ті роки вважалося, що для того щоб випрямити, потрібно перегнути. І перегинали, відбираючи на продразверстках останній хліб у селян. Підсумком такої політики з’явився голод на початку двадцятих років. У період непу селяни почали збиратися в артілі – свого роду кооперативи, у яких урожай кожний вирощував сам по собі, а продавали разом і необов’язково державі.

Влада робить висновок – воля продажу, свобода торгівлі є розвиток капіталізму. Противагою вільної кооперації з’явилася державна політика колективізації: об’єднання селян у колгоспи, що не мають самостійності в питаннях ведення господарства і розподілу. Саме про період виникнення і розвитку перших колгоспів пише Михайло Шолохов у романі «Піднята цілина». Треба віддати належне авторові: незважаючи на те, що роман писався із тридцять другого по п’ятдесяти дев’ятий рік – роки найжорстокішої цензури, описані в ньому події дуже правдоподібні і збігаються з нашою уявою про ті часи. Я згодний, що головна ідея колективізації – усім разом землю обробляти легше, ніж одному – вірна.

Але організація проведення, агітація були вкрай непродумані і непрофесійні. Та і якого професіоналізму в питаннях ведення сільського господарства і методах переконання можна чекати від робітника, що все життя проробив на заводі. Але ж саме таких посилали в колгоспи головами. Давидов, принаймні, читає книги, уміє думати самостійно, іти на компроміси. У порівнянні з іншими він просто ангел. Так, наприклад, коли потрібно було зібрати зерно до фонду, Давидов похвалив не Нагульнова, що «став постукувати кулаком», а коли і це не допомогло, схопився за наган і під його дулом змусив Банника здати зерно, – а похвалив він Ванюшу Найдьонова, що вмів знайти підхід до кожного, і в підсумку люди самі несли зерно. Причому Нагульнов провини за собою не почував: «Якщо б з кожної контри після одного удару наганом по сорока пудів хліба вискакувало, я б все життя тим і займався, що ходив би так ударяв їх!». Гремячій Балці ще пощастило – запального Нагульнова нейтралізує спокійний і розважливий Давидов. Але ж у більшості колгоспів голови були ще крутіше, ніж Нагульнов.

Після розгарбування фонду або масового забою худобини в таких колгоспах половина населення могла виявитися на Колимі, напевно так і відбувалося, дуже подобалися владі в той час слова: «Немає людини – немає проблеми». Як інакше пояснити мільйони загублених у Гулагу життів. Ще раз хочу звернути увагу на непрофесіоналізм Давидова і йому подібних голів з робітників. У розпал посівної Давидов їде орати землю, вважаючи, що тим самим він покаже приклад відстаючим бригадам і підніме їхній моральний дух, у той час коли було б краще перебувати в правлінні і координувати дії бригад.

Тут можна навіть провести порівняння з армією: якщо в армії стане на одного солдата більше, це не виходить, що вона виграє бій, а якщо цією армією стане командувати талановитий і грамотний полководець – перемога забезпечена, так ще з мінімальними втратами. Виходить, що Давидов – полководець, що опустився до солдата, так до того ж залишив командування на «шкідника» і «ворога народу» Якова Лукича. Яків Лукич для мене – символічна фігура, сільський інтелігент. Згадаємо, що роки написання роману прийшлися на період особливо жорстокого цькування інтелігенції. У той час найбільш частими «гостями» НКВС були саме інтелігенти, саме на них найчастіше падали обвинувачення в зраді Батьківщині. Робітників і селян зачіпали відносно рідше – правлячий клас ніяк. Тому місце негативного героя було споконвічно, на мою думку, зарезервовано для отакого сільського інтелігента, що виписує сільськогосподарські журнали, що виводить нові сорти пшениці. Яків Лукич зображується боягузливою незначністю, що підлещується перед ворогами соціалізму: Половцевим і Лят’євським. З контексту виходить, що саме боягузлива інтелігенція винна у всіх труднощах колективізації, лигаючись із резидентами білого руху. При цьому Яків Лукич зображується на тлі свідомого представника робітничого класу коваля Шалого. Сцена розмови Давидова і Шалого – протест проти бюрократизму і мрія про теперішню рівність: проста людина говорить начальникові, що думає про його роботу, дає ради, а начальник слухає його, погоджується. У дійсності начальство на всі ради відповіло б, що їм краще знати, що і як робити, або запідозрило б людину в незгоді з лінією партії, а в ті часи саджали й за менше. Звичайно, в автора, може бути, і в спомині не було тих думок, але повторю – це моя точка зору. Символічна також і сюжетна лінія повстання під предводительством Половцева.

У ті роки придбали «популярність» справи про змови й підготовку повстань. Тому під впливом духу часу, а може, і просто для загострення сюжету, Шолохов також звертається до теми змови. Незважаючи на деякі недоліки роману в плані вірогідності опису процесу колективізації – час такий був, не можна було інакше – роман мені сподобався. Звичайно програмні добутки я читаю тільки тому, що це необхідно, і читаю їх, розуміючи, що це потрібно для мого загального розвитку. Роман «Піднята цілина» я читав, тому що мені сподобалися герої роману: Давидов, Нагульнов, Разметнов, дід Щукарь – усі виписані надзвичайно яскраво і жваво. Дотепер мені іноді здається, що вся ця історія відбулася насправді. Одна шкода – у російській літературі головні герої найчастіше гинуть. Мені хотілося, щоб Давидов вижив – скільком людям було б краще жити.





Схожі твори: