Головна Головна -> Твори -> Вороги народу у романі М. Шолохова «Піднята цілина»

Вороги народу у романі М. Шолохова «Піднята цілина»



Ще не до кінця розгадана таємниця безсмертя великих створінь людського розуму і серця. Як і раніше зачаровано дивиться світ на посмішку Джоконди, як і раніше вабить за собою загадкова «Незнайомка», як і раніше сперечаються критики про те, чи засуджує Шолохов свого Григорія Мелехова або співчуває йому. Не до кінця ще розгадана таємниця великих створінь, але великий подвиг тих, хто зумів побачити і запам’ятати вічне в сучасному, і запам’ятати назавжди.

До таких безсмертних творів і відноситься роман Шолохова «Піднята цілина» – бойова, жагуча книга про переломний етап в історії нашої Батьківщини, про те, як у боротьбі і стражданнях з важкими втратами народжується нове.

З великою майстерністю Шолохов виводить у своєму романі групу запеклих ворогів соціалістичної держави: осавула Половцева, поручика Лят’євського, кулака Островнова, Лапшинова, Бородіна та інших. Це купка злочинних відщепенців, внутрішньо спустошених і приречених на розгром і загибель. Але чи не так прості і примітивні ці приречені, за задумом Шолохова, якими намалював він ворогів? Адже у 1937 році він писав:

  • «Ворогів у нас показують плакатно і примітивно». Так, дійсно, у романі все набагато трагічніше і глибше. От перед нами Половцев: «…він швидко оглянув кімнату і, усмішливо зщуливши світло-блакитні очі, що важко блищали із глибоких провалів очниць, поклонився».

Де Половцев, там ллється кров, готуються вбивства і диверсії, він натхненник помсти і злочинів. Але при всім цьому Половців – сміливий і розумний ворог, він безстрашно з’являється в хуторі, знаючи, що за ним йдуть працівники державної безпеки, сміло йде на такий крок, як вбивство Хопрова. Він добре розбирається в людях, подібних Островнову, знає, як залучити їх на свою сторону. Половцеву не відмовиш у природному розумі, рішучості, готовності загинути за свої ідеали. І тем разючіше дивна легкість, з якою він видає наприкінці роману всіх своїх спільників, розуміючи, що він однаково буде розстріляний. Шолохова вороги Радянської влади цікавлять не тільки як вороги, але і як люди, тому він бачить, що Тит Бородін зовсім не схожий на Островнова або Лапшинова, і Лят’євський зовсім іншого складу, ніж Половців. Яків Лукич Островнов по природі своєї розумна людина, що любить і вміє працювати. Його пояснення Давидову, як господарювати, не можуть не підкупити, тому що за ними вгадується тямуща людина. Губить Якова Лукича прагнення до багатства і боягузтво. Автор показує, як поступово вироджується його герой, від вбивства Хопрова він прийшов до найстрашнішого і підлого злочину – вбивству своєї матері, і як тільки закінчується цей страшний шлях виродження, так відразу і розстається Шолохов зі своїм персонажем, що вичерпав у собі залишки людського, що було закладено в ньому від природи, від самого життя. Такий же і кінець Половцева. Його виродження, його зрадництво від цинізму, яке зіпсувало колись неабияку натуру.

Здавалося б, зовсім вже зрозумілий образ Тимофія Рваного, співучасника вбивства Микити Хопрова, – випадний засланець, який замахнувся на життя секретаря парторганізації,  але от автор описує його мертвим: «Він і мертвий був гарний, цей жіночий мазун і улюбленець, на недоторкане засмагою, чисте і біле чоло впало темне пасмо волосся… І легка тінь посмішки заховалася у квітучих губах, усього лише кілька днів назад які жадібно цілували Лушку». Чого більше в цих словах: торжества побачивши поваленого ворога або жалості побачивши до пори обірване життя. Скоріше – друге. Так можна говорити тільки про жертву. Тимофій і був жертвою тих сил, що ввергнули його в боротьбу з народом, з життям. Гуманізм письменника-комуніста змушує Шолохова до кінця вірити в гарне в людині, змушуючи ненавидіти не людей, а ті сили, які калічили людей. І тільки тоді ставала беззастережною ненависть автора, коли особиста злість, ненависть і жорстокість персонажа губили в ньому все людське, коли розпад особистості завершувався, досягав своєї межі.





Схожі твори: