Головна Головна -> Твори -> «Німий біль у слова наділити…» (поезія О. Т. Твардовського)

«Німий біль у слова наділити…» (поезія О. Т. Твардовського)



О. Т. Твардовський – яскравий поетичний талант. Домінуюча риса його творчості – найвищий рівень цивільного занепокоєння в усіх без винятку життєвих ситуаціях. Щасливий той, хто «відвідав цей світ у його хвилини фатальні». Чим-чим, а «фатальними хвилинами» наша епоха не обділена. Твардовський переконався в цьому на власному життєвому досвіді. Родом він зі смоленського села, із сім’ї, що пережила драму розкуркулювання і посилання. Про колективізацію він знав не з чуток. Картини нового колгоспного життя, що відразу нібито стало щасливим, у літературі і мистецтві прийнято було прикрашати.

Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитій кінокомедії «Кубанські козаки», що вийшла теж у досить суворі післявоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом – і свято вийшло на славу. Так було і у ранньому вірші Твардовського «Гість», де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп? (Можна подумати, що справа була добровільною.) Він-то сам не може зважитися вийняти з кошика, привезений «житній з начинкою пиріг», а хазяї йому півлітрівку ставлять і яєчню «у всю сковороду»! Хвастається колгоспник хлібом і льоном, кіньми, коровами і телятами: «А худоба була сита, плавна, чистокровна». Цей сюжет Твардовський включив пізніше в поему «Країна Муравія».

  • Старе вино буде влито в нові хутра.
  • І чорні – з будівель старих – колоди
  • Меж: нових добре лягли в забір.

Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості все ж таки входять у нове життя. Такий образ не можна втратити, і ті ж колоди «добре лягли» у текст поеми: і колоди старі в забір меж нових уляглися. Одним словом, правду життя випливало втиснути в «соціалізм», забувши про селянську трагедію. Треба було згадати, як страждали бідняки від кулаків. Твардовський описав нещасну долю дівчини, виданої за багатого хазяїна, у якого «худоба хоботаста, сита, чистокровна». Уже чи не ця худоба виявилася на колгоспному дворі? Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б – адже за «трудодні»!), і весілля гуляється від душі (де й Микиті Моргунку перепало як гостеві). А на кулацькому надворі, «де журавель криничний і той звучав з урочистістю церковною», – у тім «нелюбому, нежитловому раї» бідній безприданниці немає ні веселощі, ні життя, вона біжить із осоружного двору в чому була:

  • Ти клопотала по дворі ледве світло,
  • У бруді, у забутті підростали діти,
  • І не ворожила ти, чи була, чи ні
  • Інша радість і любов на світі.

Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві   (як і долею  чоловіка) була робота від зорі до зорі.  А в рядках Твардовського є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається кулацьке життя? Похмурого чоловіка і жінку розкуркулюють і засилають. У   цьому   дуже   «ідейному» вірші, у цих «правильних» словах все ж таки  відчувається  «німий  біль»  висланих селян. Та і як не бути болю? Односільчани «підписали вирок» сусідові-кулакові,  як своєму ворогу.   На тлі цього скрипливого воза, що відвозив на Соловки класових ворогів,   особливо   повинна   була  вражати ідилічна   картина   нового   життя   всієї Смоленщини:

  • Край мій сільський, шитий ликом,
  • Ти дивуєшся на свої справи.
  • Слава революції великою Стороною тебе не обійшла.
  • Славним життям, сита і весела – Нова Смоленщина моя.

Було все це. Але якою ціною! Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжі і на Україні. А скільки було кращих працівників заслане або розстріляно!  Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от вже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, видали за кулака – і що тепер, як жити? Пізно про те говорити, горювати. Батькам би заздалегідь знати, знати б, що життя повернеться не так, знати б, чим стане пастух. «Життя повернеться не так» – надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голова колгоспу, у кого гостював Микита Моргнок, виявився поганим пророком. У наші дні поема «Країна Муравія» своєю правдивістю і драматизмом нагадує нам про ціну, яку народ платить за те, що життя повертається «не так».

  • Що за спомин?
  • Спомин загальний!
  • Хто гуляє?
  • Кулаки! Поминаємо души покійних,
  • Що пішли на Соловки…
  • Їх везли, везли возами…

З дитинками і пожитками. От і знову «німий біль» у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселення людини з волі в неволю, що рівнозначна майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовського зазвучала пісенька про божу пташку:

  • Отчого ти, божа пташка,
  • Дзвінких пісень не співала?
  • Жити я в клітці не хочу,
  • Відчините мені темницю,
  • Я на волю полечу.

Мимоволі   пригадується   вірш О. С. Пушкіна «Пташка». Складені ці рядки у 1823 році, але пройшло сторіччя – і знову довелося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії. Через двадцять років наступила хрущовська   «відлига».   Прав   був І. Г. Еренбург «лід рушив  –  і   його  вже не можна було зупинити ніяким застоєм». Твардовський   внутрішньо   розкріпачився  і «німий біль у слова наділив».  Одна за іншою пишуться поеми,  про які він колись мріяти не міг: «За далечінню – далечінь», «Тьоркін на тім світі». Нещадно викривні рядки, що бичують   бюрократизм,   окозамилювання,  показуху.   Чимало таких рядків і в посмертно опублікованій поемі «По праву пам’яті». За два  роки  до   своєї   смерті   Твардовський відкинув всі заборони на пам’ять  – придав гласності пам’ять про селянську трагедію 30-х років:

  • …не ті вже роки –
  • Не вправі я собі відстрочки надавати.
  • Гора б із плечей – Ще встигнути б
  • Німий біль в слова наділити,
  • Той біль, що схований часом…

«По праву пам’яті» – це осмислення поетом досвіду всього прожитого життя. Поема відзначена новим рівнем збагнення народної правди. Це гострий соціально-громадянський і лірико-філософський роздум про непрості шляхи історії, про долю окремої особистості. Вона пронизано вимогою великої і безкомпромісної правди, що воскрешає «живе минуле» і біль нелегких сторінок нашого історичного минулого. Поема відзначена характерною для Твардовського глибиною і силою поетичного узагальнення. Сама пам’ять у його поемі – це не простий спогад про колишнє, а неможливість забути, що не відпускає біль душі, постійне тривожне і суворе нагадування про те, що ніколи, не згладиться в серце людському. Сам мотив пошуку правди – як істини і справедливості – наскрізний у поемі і пронизує її текст від звертання до себе у вступних рядках і до завершальних її слів. У цій поемі розвиваються і заглиблюються мотиви, що пролунали в книзі «За далечінню – далечінь» (особливо в главах «Так це було», «Друг дитинства»), але ці мотиви придбали характер глибоко особистісний. Все це воістину вистраждано поетом, оскільки мова йде про драматичну долю його сім’ї, найближчих людей, про його власну долю. Про великий подвиг народу в роки війни, коли вирішувалася доля Батьківщини, коли народ, що віддав синів і дочок в ім’я цього подвигу, показав, на які жертви він здатний, розповів Твардовський. І про те, які бешкетування відбувалися «в ім’я цього народу», розповів чесно, правдиво. І пам’ятав, пам’ятав і беріг цю пам’ять свято. Але віра в те, що «і надалі як були – будемо – яка раптом не гримни гроза – людьми з тих людей, що людям, не ховаючи очей, дивляться в очі», пронизує всі добутки поета. На долю Твардовського випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних періодів, які потрясли світ, і велику та малу батьківщину. Він пережив, перестраждав і 30-і, і 40-і, і післявоєнні роки – і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили стародавні греки, катарсис – очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкінські гордовито, по-маяковські зухвало написати про себе:

  • Вся суть в одним-єдиному завіті:
  • Те, що скажу, до часу танучи,
  • Я це знаю краще всіх на світі –
  • Живих і мертвих – знаю тільки я.
  • Сказати те слово нікому іншому
  • Я ніколи б нізащо не міг
  • Передоручити.
  • Навіть Льву Толстому –
  • Не можна.
  • Не скаже – нехай собі він бог.
  • А я лише смертний.
  • За своє у відповіді.
  • Я про одне при житті клопочу:
  • Про те, що знаю краще всіх на світі,
  • Сказати хочу.
  • І так, як я хочу.

Простота мови Твардовського  загадкова, як простота Пушкіна.   «Ця простота, влучне слово, – писав Б. Пастернак, – допомогла завоювати серця мільйонів…». Твардовський був не просто представником свого часу, а його видатним представником. Він жив і працював на повну силу, прекрасно розуміючи, що не на повну силу не можна писати. Це було б аморально стосовно народу, Росії. «Силу можна показати, коли говориш у повний голос», – писав Ф. Абрамов. І донині цей голос «правди сущої», голос «який прямо в душі б’є» доходить до душ і сердець наших.


Загрузка...



Схожі твори: