Головна Головна -> Твори -> Твір, присвячений Всевишній любові (за новелою «Три зозулі з поклоном»)

Твір, присвячений Всевишній любові (за новелою «Три зозулі з поклоном»)



Григір Тютюнник присвятив свою новелу «Три зозулі з поклоном» не людині, а найвищому людському почуттю — любові, яка, не стукаючи, без дозволу входить у серце і залишається там назавжди. Вона прагне зігріти душу, подарувати щастя, та, не знаходячи місця в серці, мучить людину. Закохана людина повністю розчиняється у своєму великому почутті, адже справжня любов нічого не вимагає. Головна героїня новели — проста жінка Марфа. Усе життя вона кохає чужого чоловіка; в селі знають про її почуття, адже бачать, як жінка чекає листа, якого адресовано не їй. «Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала». Дочекавшись, Марфа просить дати їй ту вісточку, тремтячими руками пригортає лист до грудей, цілує зворотну адресу. Її губи весь час ворушаться, але з уст не злітає жодне слово, а рясні сльози щастя не здатен висушити і вітер-суховій. Сусіди знають про її кохання, але навіть найбільші скептики, циніки, пліткарі схиляють голови перед силою такого почуття.

Михайлова дружина Софія теж знала про Марфине кохання, але не ревнувала, не засуджувала сусідку. Вона розповідала синові, що їхній тато «…сокіл був, ставний такий, смуглявий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне було — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне». Як же такого не любити? Марфа з чоловіком Карпом щовечора приходили на посиденьки до Михайла і Софії. Гомонять чи співають тільки втрьох, а Карпо їсть галушки, «вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне». Товстопикий, товстоногий, рудий, як солома. Гляне Марфа, «як він галушками давиться, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі». Одведе вона очі від Карпа та погляне на Михайла, а в очах тих замилування і любов. Бачила це Софія, бачив і Михайло, але намагався не дивитись на закохану жінку, щоб зайвий раз не краяти її серце, не мучити.

Софія не сердилася, бо сама зазнала кохання, сина мала, схожого на батька. А потім прийшло до обох жінок горе, а в «горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Забрали Михайла туди, звідки «далеко вертатися». Раз на місяць приходять від нього листи дружині й сину, а в останньому Михайло зізнається, що десь біля нього ходить Марфина душа нещасна. Він просить Софію сходити до Марфи і передати, що він їй, як співав бандурист на ярмарку, послав «три зозулі з поклоном». «Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку». Та, мабуть, не перелетіли ті три зозулі Сибіру несходимого. Не повернувся Михайло, а Марфа так і залишилась чекати й очима проводжає студента, сина коханого, що схожий на батька, як дві краплі води.

Ніякої долі не мала у житті Марфа: ні доброї, ні злої. Але Бог дав їй велике кохання, і цей Божий дарунок жінка пронесла через усе життя.


Загрузка...



Схожі твори: