Головна Головна -> Твори -> Символічність назви роману Олеся Гончара «Собор»

Символічність назви роману Олеся Гончара «Собор»



Олесь Гончар — свідомий та мислячий син свого народу, а тому і активний учасник його живої історії, пам’ятаючи, що історія — «…це не тільки сива минувщина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію нинішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями». Опублікований уперше 1968 року «Собор» своїм публіцистичним, пристрасним пафосом закликав читачів замислитися над значенням духовних начал у людському житті, історичної пам’яті, культурної спадщини народу. Водночас роман привертав увагу до таких серйозних негативних явищ у нашому житії, як бездуховність, моральне браконьєрство, бюрократизм. «Собор» — це роман запитань, шукати відповіді на які письменник і закликає читачів.

Як бути справжнім? Чи збагачується духовно сучасна людина? Як жити, щоб не втратити собори своїх душ? Хоче автор дізнатися, звідки у деяких сучасників невміння поважати свій народ, любити своїх близьких, чому зник дух вольності й патріотизму, що був властивий борцям за свободу й щастя українського народу.

У «Соборі» є кілька образних явищ, що виростають до рівня символу. Це монумент Титану, урочище Скарбне і, звичайно ж, козацький собор, збудований
козаками після розгрому Січі. Але собор водночас є і втіленням високого духу народного. Собор постає у романі як диво довершеності народної архітектури, як пам’ятка історичного минулого народу. У романі собор став епіцентром конфлікту між людьми, між духовністю і бездуховністю.

Про що б не писав Олесь Гончар, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. В уяві Миколи Баглая собор постає в одному ряду з нерукотворними цінностями, бо хлопець вважав, що є в соборі вільний дух, любов, нескореність. А це ті людські риси характеру, без яких не можна зберегти, неможливо збудувати державу, стати вільною і незалежною країною. Недаремно письменник закликає берегти собори своїх душ. Такі, як брати Баглаї, Ізот Лобода, бережуть їх, не дозволяють їх нівечити.

Вважаю, що роман «Собор» — це заповіт нам, сучасникам, цінувати красу, бути духовно багатими і щедрими на добрі вчинки.

Одразу скажу, що до Володьки Лободи — героя роману «Собор» — у мене дуже неоднозначне ставлення. 60-ті роки вивільнили в багатьох людей енергію, що було неможливим за часів сталінщини, а офіційна державна політика вимагала від них одночасно і покори, й ініціативи.

Володька жив без матері. Батько, Ізот Іванович, — людина чесна, порядна, працьовита. Але на першому місці для нього завжди була робота. Ми можемо тільки здогадуватися, що для задушевних бесід із сином у нього не залишалося ні сил, ні часу. Володька не завдавав йому клопоту ні поганими оцінками, ні порушенням поведінки. Мабуть, він непогано вчився у школі, відвідував усілякі гуртки, не лазив по садках сусідів і не хуліганив на вулицях Зачіплянки. Бо інакше він ніколи не став би «вихованцем жителів селища. Ізот і не помітив, як виріс його «благополучний» син на «юшкоїда», батькопродавця, на людину, яка сповідує егоїстичні цінності. У якийсь момент Володька зрозумів, що досягти успіху можна тільки тоді, коли пристосуєшся до системи, виробиш імунітет до народної оцінки й осуду.

Володька Лобода — натура кипуча і цілеспрямована. Думаючи про власну кар’єру, він, проте, хоче зробити щось і для людей. Хто й коли спромігся йому розповісти про те, що собор — це не тільки уособлення віри в Бога, якого заперечувала і забороняла держава, а й шедевр козацького зодчества? Та скільки таких шедеврів було зруйновано по всій Україні — і нічого нікому. Володьці дуже хотілося, щоб баба Шпачиха та інші літні жінки не їхали на базар за декілька кілометрів, а тут, у центрі Зачіплянки, могли щось продати зі свого городу чи купити для господарства якісь речі. Базар у містечку — річ потрібна? Потрібна! А молодь має відпочивати, збиратися, спілкуватись не на лавах попід чужими вікнами, а культурно, як у столиці, за столиками у кафе чи шашличній.І в цьому немає нічого поганого.

Володька живе сьогоднішнім днем, сьогочасними потребами. Йому ніколи замислюватися, що до нього на цій землі жили люди, щось залишили по собі. У нього нема перспективного бачення майбутнього. Він хоче встигнути щось зробити зараз і робить це так, як його навчили. У школі йому вчителі казали, що Бога нема, а віра — це мракобісся. У кутку його і батькової кімнати не було ікон. І тому він резонно ставить собі питання: для чого посеред заможної Зачіплянки бовваніє храм, до якого люди ходять по комбікорм, а не по втіху і розраду? Роль держави у збереженні старовини звелась до того, щоб почепити на стіну охоронну табличку, яка з часом почорніла від дощів та іржі. Усе життя перед очима Володьки храм був у такому занедбаному вигляді. Це не його покоління зробило собор таким. Це батьки і діди, захоплені революціями, війнами, будівництвом заводів-гігантів, морів, електростанцій, занедбали пам’ять предків і поруйнували і шкіри душ своїх дітей. Володька — останній у цьому ряду манкуртів.
Продукт свого часу, вихований у невірі і гігантоманії, він чинить так, як підказує йому розум.

А совість для нього і таких, як він, — зайвий тягар, який можна легко скинути з плечей. І скидали тоді, а потім навчили це робити своїх дітей, які розпродали багатства України, розібрали заповідні ліси під дачі, витали хворих дітей із чорноморських санаторіїв, за безцінь скупили найкращі шкоди. А потім, прочитавши гарні книжки про вічне, нетлінне, про справжнє християнтство і духовність, відреставрували старі і побудували нові собори, щоб було ж де замолювати гріхи.





Схожі твори: