Головна Головна -> Твори -> Роздуми над творчістю В. Симоненка

Роздуми над творчістю В. Симоненка



Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській літературі. Його поезії відзначалися злободенною тематикою, непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким патріотизмом. Усіх їх об’єднує любов до своєї Батьківщини і народу, прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця — духовність. Поет не міг дивитися на це спокійно. Будучи винятково чесною, глибоко порядною людиною, для якої правда — найвища, він у своїх творах гнівно прикривав цих убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів, брехунів і бездарних господарників, що забули про честь і совість, «пробиваючись У крісла й чини».

Їх би за грати!
Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало?
Докази будуть!
Лантухи вкрадених вір і надій.

Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим «бандам кривляк» та їхній нікчемній «продажній челяді», які «вважають себе «повелителями світу». Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих. Уже давно не було на світі «батька усіх народів» Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів «Монархи» В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих «сильних світу цього».

Диктатори, королі, імператори,
Мліючи в димі хвальби,
Роззявили пащі, мов кратери,
І гукали: — Ми символ доби.

Поет протиставляє їм, «обслиненим» і «обцілованим», звичайних простих людей — трудівників, справжніх велетнів духу.

А поруч вставали некороновані корифеї і справжні вожді.
Вставали коперники і джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля вічного їхнього трону
Лакузи жодного не було.

Уся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до своєї матері-Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати. Поет-шістдесятник, чесний і безкомпромісний, В. Симоненко спрямовує гнівні свої обвинувачення проти катів, які були винуватцями страждань народу на цій багатостраждальній українській землі, де «Уже немає місця для могил», «Мільярди вір зариті в чорнозем», «Мільярди щасть розвіяні у прах». У вірші-памфлеті «Пророцтво 17-го року», спрямованому проти цих жорстоких катів, поет гнівно кидає обвинувачення цим діячам:

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Але В. Симоненко твердо вірить, що український народ пробудиться, встане з колін, згадає і відродить свою велич і славу, усвідомить свою національну гідність, яку протягом багатьох століть вибивали з нього. Батьківщина, народ,людина — ось улюблені теми віршів В.Симоненка. І його звертання:

«Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми» стверджує про велику любов, шану до українського народу, віру в його краще майбутнє.

Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу, протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув із нього. В одному зі своїх віршів «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок», який поет написав усього за два місяці до своєї смерті, він розкриває свій пройдений творчий шлях. Як і ліричному герою, В. Симоненку видалося «малий зажинок почать на ниві перченій…». Проте була можливість вибратися з такої халепи: піти у найми до сусідів або взути «холуйські постоли». Але це б означало зрадити свою ниву, відцуратися від рідного народу, «забуть убоге рідне поле». Батьківська нива у вірші уособлює рідну країну. Але цього аж ніяк не міг припуститися поет — вірний син своєї землі. І ніякі погрози, ніякі випробування не могли змінити його намірів, його життєвих переконань.

Бо нива ця — моя!
Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок,
Мене на ниву батьківську веде.
Ішла стежина та й обірвалася.

Обірвалося на самому злеті, на найвищій ноті прекрасного поета, але творчість його — коштовна перлина у духовній скарбниці нашого народу — живе й буде жити вічно.
Василь Симоненко – саркастичний і нещадний викривач тупості бюрократів і підлості горе-патріотив.

Багато хто хотів би бачити Василя Симоненка тільки як лірика, який оспівує кохання, любов до Батьківщини. Та у невеликому за обсягом доробку поета знайшлося місце і саркастичному, нещадному викриттю тупості бюрократії, які вели країну до неминучого краху. Він пророче передбачав наслідки цього процесу, хоча жив у епоху їх початку.
Вірш «Злодій» у роки суцільного застою не міг бути опублікований, бо гірка правда, яку не хотіли бачити і не бачили можновладці. Герой твору — селянин, який украв лантух збіжжя. Його впіймали і привели на суд, де і почали розказувати, як це недобре красти з поля врожай, бо краде він у і себе. Поет майстерно передав ніяковість дядька, який відчуває свою провину за негідний вчинок:

Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитися в очі ганьбі…

Що може бути парадоксальнішим, ніж змусити трудівника красти у самого себе? Селяни тяжко працювали на колгоспних полях, а на зарплату їм ставили полики-трудодні. А треба ж чимсь годувати господарство, щось ставити дітям на стіл. І йшли дядьки з лантухами у колгоспні комори та на колгоспні поля.

Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?

і жалем і болем питає поет. Хто винен у гріхах цього дядька? Поет висміює високі посади «демагогів» і «брехунів», які зламали дядькову віру в усе добре і світле.
Це вони мають сидіти за ґратами, це їх треба судити і кидати до в’язниці за моральний розбій, за спаплюжені людські душі.

Доказів мало?
Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Ні, не злодій дядько, який, живучи на землі, тяжко працюючи, не може прогодувати сім’ю. Поет називає злочинцями тих, хто обкрадає народну душу, які повсідалися на теплих місцях і розказують людям, що треба жити по совісті.

Псевдопатріоти жиріють на народному добрі
Інших вчать жити чесно,
А самі обмивши губи в каві,
Дожовуючи свіжий бутерброд,
Ви стаєте великі й величаві
І любите Вітчизну і народ.

У вірші «Прирученим патріотам» Симоненко звертається до «патріотів», які люблять свій народ без міри, «коли у міру вигідно любить». Вони закохані ідею — за плату, і автор запитує їх: «Кому ж ви служите, приручені Антеї, Відірвані від матері-землі?». Значна частина невеликого за обсягом твору складається із питальних речень, на які автор і не чекає відповідей. Бо що ж чекати віп таких горе -патріотів, які можуть почути народні віщі думи і взяти до серця його тривоги тільки «у черзі за костюмом,

Затиснувши в долоні гаманця».
Хто ваш народ?
Яка у нього доля?
Куди його коріння проросло?

Що можуть відповісти на ці питання «приручені патріоти»? Вони не знають бо їм байдуже все, що відбувається на цій землі, хто тут жив, про що мріяв. Чи можна достукатися віршем до серця, яке поросло шерстю? Але поет не ставить цього собі за мету. Мені здається, що він звертається передусім до тих, хто їх може почути:

Як обіпершись вітрові на спину,
Кричить Тарасова гора:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!..


Загрузка...



Схожі твори: