Головна Головна -> Твори -> Минуле, сьогодення і майбутнє у п’єсі А. П. Чехова «Вишневий сад» (варіант 2)

Минуле, сьогодення і майбутнє у п’єсі А. П. Чехова «Вишневий сад» (варіант 2)



Своїй останній п’єсі Чехов дав підзаголовок – комедія. Але у першій постановці Московського художнього академічного театру ще при житті автора п’єса стало важкою драмою, навіть трагедією. Хто ж правий? Потрібно мати на увазі, що драма – це літературний твір, розрахований на сценічне життя. Тільки на сцені драма знайде повноцінне існування, виявить весь закладений у ній зміст, у тому числі одержить і жанрову визначеність. Тому останнє слово у відповіді на поставлене питання буде належати театру, режисерам і акторам. У той же час відомо, що новаторські принципи Чехова-драматурга сприймалися і засвоювалися театрами із працею, не відразу. Хоча мхатовська, освячена авторитетом Станіславського і Немировича-Данченко традиційна інтерпретація «Вишневого саду» як драматичної елегії закріпилася у практиці вітчизняних театрів, Чехов встиг висловити «своєму» театру невдоволення, незадоволеність їхнім трактуванням його лебединої пісні.

«Вишневий сад» малює прощання хазяїв, що тепер уже були, з їх родовим дворянським гніздом. Тема ця неодноразово висвітлювалася в російській літературі другої половини XIX століття і до Чехова й драматично, й комічно. У чому особливості чеховського рішення цієї проблеми? Багато в чому воно визначається відношенням Чехова до дворянства, що йде у соціальне небуття, і в тому, що йде, на зміну – капіталу, що він виразив в образах відповідно Раневської і Лопахіна. В обох станах і їхній взаємодії Чехов бачив наступність носіїв вітчизняної культури. Дворянське гніздо для Чехова насамперед вогнище культури. Звичайно, це ще й музей кріпосного права, і про це говориться у п’єсі, але Чехов бачить у дворянській садибі, все ж таки в першу чергу культурне гніздо. Раневська – господарка і душа будинку. Саме тому, незважаючи на все її легкодумство і пороки, до неї тягнуться люди. Повернулася господарка, і будинок ожив, у нього потягнулися вже, здається, що назавжди покинули його колишні мешканці. Лопахін під стать їй. Він чутливий до поезії в широкому змісті цього слова, у нього, як говорить Петя Трофімов, «тонкі, ніжні пальці, як в артиста… тонка ніжна душа». І в Раневській він почуває таку ж родинну душу. Вульгарність життя наступає на нього з усіх боків, він здобуває риси купця, починає чванитися своїм демократичним походженням і бравірувати некультурністю (а це вважалося престижним у тодішніх «передових колах»), але і він чекає Раневську, щоб біля неї очиститися, знову виявити в собі художньо-поетичний початок. Таке зображення капіталізму опиралося на реальні факти. Адже багато російських купців і капіталістів, що розбагатіли до кінця століття, виявили інтерес і турботу про культуру. Мамонтів, Морозов, Зимін утримували театри, брати Трет’якови заснували картинну галерею у Москві, купецький син Алексєєв, що взяв сценічний псевдонім Станіславський, приніс у Художній театр не тільки творчі ідеї, але й батьківське багатство, і досить чимале. Лопахін – капіталіст іншого штибу. Тому й не вдалося його одруження на Варі, вони не пара один одному: тонка, поетична натура багатого купця і приземлена, буденно-повсякденна, що цілком пішла у прозу життя приймальня дочка Раневської. І от наступає черговий соціально-історичний перелом російського життя.

Дворяни викидаються з життя, їхнє місце займає буржуазія. Як поводяться володарі вишневого саду? По ідеї, треба рятувати себе і сад. Як? Соціально переродитися, теж стати буржуа, що і пропонує Лопахін. Але для Гаєва і Раневської це означає зрадити собі, своїм звичкам, смакам, ідеалам, життєвим цінностям. І тому вони мовчазно відкидають пропозицію Лопахіна і безстрашно йдуть назустріч своєму соціальному і життєвому краху. Щодо цього глибокий зміст несе в собі фігура другорядного персонажа – Шарлоти Іванівни, На початку другого акту вона говорить про себе: «У мене немає сьогодні паспорта, я не знаю, скільки мені років… звідки я і хто я – не знаю… Хто мої батьки, може, вони не вінчалися… не знаю. Так хочеться поговорити, а з ким… Нікого у мене немає… Усе одна, одна, нікого у мене немає й… і хто я, навіщо я, невідомо». Шарлотта персоніфікує майбутнє Раневської – все це незабаром чекає господарку маєтку. Але і Раневська, і Шарлотта по-різному, звичайно, проявляють дивну мужність і навіть підтримують бадьорість духу в інших, тому що для всіх персонажів п’єси із загибеллю вишневого саду, скінчиться одне життя, а чи буде інше – хто знає. Колишні хазяї і їхнє оточення (тобто Раневська, Варя, Гаєв, Пищик, Шарлотта, Дуняша, Фірс) поводяться смішно; а у світлі соціального небуття, що рухається на них, нерозумно. Вони роблять вигляд, що все йде як і раніше, нічого не змінилося і не зміниться. Це обман. Але єдино цим вони можуть протистояти неминучості невідворотної долі. Лопахін скоріше щиро горює, він не бачить у Раневській і навіть у Гаеві класових ворогів, для нього це дорогі, милі йому люди. Загальнолюдський, гуманістичний підхід до людини домінує у п’єсі над класовим. Особливо сильна боротьба цих двох підходів у душі Лопахіна, що видно з його заключного монологу третього акту. А як поводиться в цей час молодь? Погано! У Ані в силу її малолітства невизначені й у той же час райдужні погляди про її майбутнє, що очікує.

Вона в захваті від балаканини Петі Трофімова. Останньому хоча й 26 або 27 років, але він вважається молодим і, схоже, перетворив свою молодість у професію. Інакше пояснити його інфантильність і – саме дивне – загальне визнання, яким він користується, не можна. Раневська жорстоко, але справедливо налаяла його, у відповідь він упав зі сходи. Його гарним закликам вірить тільки Аня, але молодість вибачає її. Набагато більше того, що він говорить, Петю характеризують його калоші, «брудні, старі». Але нас, що знають про криваві соціальні катаклізми, що трясли Росію XX століття і почалися буквально відразу після того, як відгриміли оплески на прем’єрі п’єси і умер її творець, слова Петі, його мрії про нове життя, підхоплене Анею бажання насадити інший сад – нас все це повинне привести до більш серйозних висновків про сутність образа Петі. Чехов завжди був байдужий до політики, як революційний рух, так і боротьба з ним пройшли повз нього. Дурна дівчинка Аня вірить цим мовленням. Інші персонажі посміюються, іронізують: занадто великий недотепа цей Петя, щоб його боятися.

Та і сад вирубав не він, а купець, що бажає влаштувати на цьому місці дачі. Чехов не дожив до інших дач, влаштованих на просторах його і нашої багатостраждальної  батьківщини продовжувачами справи Петі Трофімова. На щастя, «жити в цю пору прекрасну» не довелося й більшості персонажів «Вишневого саду». Як вже говорилося, для Чехова характерна об’єктивна манера оповідання, у прозі його голос не чутний. У драмі почути властиво авторський голос взагалі неможливо. І все ж таки – комедія, драма або трагедія «Вишневий сад»? Знаючи, як Чехов не любив визначеність і, отже, неповноту охоплення життєвого явища з усіма його складностями, варто обережно відповісти: усього потрохи. Останнє слово і у цьому питанні все ж таки скаже театр.


Загрузка...



Схожі твори: