Головна Головна -> Твори -> Зображення звичаїв і побуту селянства у повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»

Зображення звичаїв і побуту селянства у повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»



Цього року минає 160 літ, як народився І. Нечуй-Левицький, але ім’я видатного українського письменника не забуто. Та й як можна забути, коли його твори й досі приносять читачам насолоду, розповідаючи про кохання та ненависть, ворожнечу та мир, радість та горе селян, малюючи чудові краєвиди! А головне, я ніби опиняюся у самому селі і можу зблизька спостерігати звичаї та побут українського народу.

Після скасування панщини трохи полегшало селянам, вони стали більше працювати на себе. Але водночас десь взялися злість, заздрість, які породжували постійні сварки та бійки. Це я бачу на прикладі родини Кайдашів, чия ненависть один до одного призводила іноді до трагічних наслідків. Скільки між тим виникає кумедних випадків! І коли Кайдашиха летіла з воза, і коли заходила у бідняцьку хату Довбишів, і коли сварилася з усіма навкруги. А винне в усьому обмежене, нелегке життя. Одноманітна праця вдома — і черствіє серце у людей. Чоловіки майстрували, лагодили реманент у вільний час. поралися біля худоби. Жіноча справа — приготувати їсти, прибрати у хаті, полагодити одяг, випрати білизну, наткати полотна… Це все домашні справи. А як приходить весна, то вдома не всидиш! Селяни весь час у полі, доки не закінчаться жнива, доки не вивезено з поля увесь хліб. Навіть у неділю. «Селяни поважають неділю і празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та празник снопи».

Але не тільки роботою живе людина, особливо молодь їй потрібен і відпочинок. А який відпочинок без музики, без танців, без чудового українського вбрання: поважно виступають хлопці у високих смушевих шапках та весело дріботять дівчата, граючи чорними очима під вигнутими бровами, вражаючи яскравими стрічками та червоним намистом. Ось докладний опис святкового вбрання дівчини: «Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом… взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто…»

Кожна дівчина на виданні мала свою скриню, де берегла придане. В залежності від достатків родини були і розміри скрині і її склад. Недарма Кайда-шиха на розглядинах з радістю дивилася на багату скриню Мотрі і зневажливо розглядала вбогий «скарб» Мелашки. Адже кожна свекруха хотіла взяти собі в хату не тільки добру помічницю, а й багатирську дочку.

Чудовою старовиною віє від українських обрядів, українських звичаїв. Тут і розглядини, і сватання, і весілля. І запрошення до столу, яке повторюється тричі, і пригощання, і навіть чарка горілки, яку потрібно випити до дна, щоб не залишати на сльози. Так і тече за чаркою розмова. А яка мелодійна українська мова, які чудові приказки, що їх говорять на розглядинах: «Даруй же, боже, нам і нашим дітям вік довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвіла довіку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втіхо, як зозуля садочок…» А коли ж відбувалося весілля, то «чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості». Український народ уміє працювати, уміє й гуляти!

А хати які чепурні: біленькі, «підперезані внизу червоною призьбою», а поряд — садочок. Кожна українська родина дбайливо насаджувала плодові дерева, вирощувала та доглядала їх. Недарма «густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни». Україна славилася своїми вишневими садками та мальовничими хатами. Українці шанували і свою господиню — землю, бо вона годувала їх, дарувала їм свої плоди. Тому і б’ються Кайдаші за землю, за дерева, за господарство, адже це їм потрібно, щоб вижити, щоб прогодувати велику родину.

Селяни вірили в Бога, часто ходили до церкви. Старий Кайдаш навіть поститься «дванадцять п’ятниць на рік», хоч це і не заважає йому відвідувати шинок. Трагічно закінчується його пияцтво: втопився він, незважаючи на те, що постився у святу п’ятницю, бо з’явилися йому чорти, які й довели до річки. Не допомогла і знахарка Палажка, що виговорювала Кайдашеві цю «хворобу». Народ вірив у те, що нашіптуванням можна відвести «чортів», повернути здоров’я та кохання. Українське селянство було забобонне, але одночасно мало святу щиру душу і прагнуло чистоти, духовності, як, наприклад, Ме-лашка: «Як не пустите мене (в Київ помолитися), то я, здається, вмру».

Доля не завжди дарує щасливі дні. І українська доля не завжди була лагідною матір’ю для українського народу. Проте українці не розчарувалися, не забули про свої одвічні звичаї, не втратили свою культуру. Хто ж забув, нехай прочитає чудову повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».





Схожі твори: