Головна Головна -> Твори -> Твір по роману Григорія Тютюнника «Вир»

Твір по роману Григорія Тютюнника «Вир»



Важливим етапом уроку є глибоке й свідоме сприйняття учнями творчості Григорія Тютюнника. «Вир» — надзвичайно серйозне явище в літературному процесі. Художню цінність роман не втратив і на сьогодні. Вчитель повинен докласти миксимум зусиль, аби інформація художнього типу не сприймалась учнями лише на рівні фіксації факту. Для цього треба так проникнути у художню структуру твору, щоб виникли відповідні думки і почуття, певні уявлення і асоціації. А ставлення до художнього твору, як відомо, виникає тоді, коли він якоюсь мірою торкається духовного світу особистості, її переконань, ідеалів тощо.

Сприйняття ідейно-художнього змісту роману «Вир» Григорія Тютюнника набуває на сучасному етапі особливої актуальності і гостроти, бо ж триває процес переоцінки духовних цінностей, а це вимагає творчого осмислення життя, які художньо відтворює письменник, заглиб-ленпя в розуміння логіки поведінки героїв та їх внутрішнього Світу.

«Вир» — назвав Григорій Тютюнник свій твір. Тут потрібно звернутися безпосередньо до тексту і відшукати місця, пов’язані з образом виру, простежити, як він співвідноситься з героями твору (і якими саме) німи вчинками, думками і помислами.  «Сама назва твору символічна. Мається на увазі не лише той вир, про який розповідаються страшні легенди, а й складні стосунки між персонажами, а також бурхливий плин тривожних передвоєнних і воєнних років» . Ідея, як і в кожному творі, перегукується з його назвою. Письменник проводить думку, що вир народного життя, визначеність кожної людини в цьому вирі — вистояла вона чи зламалася — залежить від того, як глибоко ввійшло її коріння в народний грунт, як тісно зв’язана особистість з народом, його працею, мораллю, духовним досвідом. «Вир людського життя, вир пристрастей — світлих і чистих в роки мирної праці — не зчорнить вир ворожої навали, бо проти загарбника бореться людина, яка любить землю і все суще в ній».

Час у романі досить обмежений — весна 1941 року і перші місяці другої світової війни. Твір багатопроблемний. У ньому зачіпаються такі складні питання, як колективізація і ведення колгоспного господарства, розкуркулювання і його наслідки, вічна проблема — людина і земля, атмосфера взаємної недовіри і доносительства, яка панувала в країні, зокрема в 30-х роках, місце людини у війні з фашизмом та ін. До вирішення всіх цих проблем Г. Тютюнник підходить сміливо, неординарно. Однак про деякі злободенні питання письменник говорить лише натяками, не сягаючи в саму глибінь. Чому? Щоб зрозуміти це, треба коротко охарактеризувати час створення роману. Це були 1956— 1962 роки. Після XX з’їзду компартії у країні поволі, обережно, почали відбуватися певні зміни. Було реабілітовано лише деяких невинно репресованих чесних людей, скасовано непосильні сільгосппо-датки, колгоспники дістали право вести господарство на присадибних ділянках. Поволі почала пробуджуватись національна самосвідомість народу, відроджуватися духовність, культура.

Проте ні про які докорінні зміни в економічному та й політичному житті не йшлося. Замість «слава великому Сталіну» співали «партія — наш рульовий». У суспільстві ще панував страх, недовіра до змін. Д. Павличко писав, що «здох тиран, але стоїть тюрма». У таких умовах, звичайно, твір, у якому б відверто йшлось про неспроможність комуністичної ідеології, колгоспного укладу господарювання, не побачив би світу.

Г. Тютюнник у «Вирі» хоч і не говорить про це прямо, проте розвитком сюжету, характерами героїв підводить читача до таких висновків. Голова колгоспу Оксен Гамалія щиро вболіває за господарство. Він виступає проти додаткових хлібопоставок: «А посівну провалювати і залишати колгоспників без куска хліба… я не буду… на слідуючий рік держпостав-ку виконаю і більше не дам ні зернини». Оксен дбає про добробут селян: «Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозольного, нікому не дам ображати. Я за нього душу свою готовий вивернути». У минулому він проводив розкуркулювання, будував колгосп, щиро вірячи, що тільки таким може бути шлях до щасливого життя. Та все склалось інакше. Селяни живуть бідно, змушені красти в колгоспі, щоб не голодувати. Ось Оксен упіймав Кузя з вкраденою соломою, погрожує йому судом. І чує у відповідь: «А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково?»

Той же Кузь, якому Оксен «скільки раз докоряв» за те, що «до куркулів жалість мав», пояснює йому, що і справді були жмикрути, кровопивці, як-от дядько Бавило, у якого Кузь малим наймитував. А були й такі, як Василь Гончаренко,— чесний господар, який «наймитів не тримав, землі на слабенького середняка», а його — до Сибіру. Северин Джмелик, родину якого теж розкуркулили, мабуть, без достатніх підстав вбиває партизанського командира Оксена. Але сім’ї Оксенової не чіпає: « А ти забирай дітей і тю-тю з Троянівки… Твій Оксен, як вивозив нас на бугри, не передушив нас, малих, і я твоїх не займу»,— говорить Джмелик дружині Гамалії. Северин метаться за заподіяну йому кривду, хоч і розуміє, що якщо червоні повернуться, то йому кінець. «А хто ж правду розсудить?» — замислюється він. Бо одна неправда породжує іншу…

Тут доцільно згадати Йоньку Вихора і на прикладі цього персонажа показати, як невтримна жага збагачення губить людське, все краще в людині. Він не гребує нічим — краде дерево з лісу, трусить чужі ятері, вдається навіть до прямого розбою, забираючи в бабусі корівчину. «Він тяг скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало».

На близьких д,о Оксена позиціях стоїть і Дорош. Демобілізований з причини контузії, він поїхав працювати в колгосп. Дорош так само щиро дбає про людей, про спільне ічхподарство (випадок із жомом).

Цим образам протистоїть Гнат Рева, який дбає лише про власне крісло. Заради цього він здатний бездумно виконувати будь-які директиви зверху — вибрати увесь хліб з колгоспу, руйнувати хати на хуторах, зводити наклепи на людей. А сам бере хабарі, не турбується про добробут селян. Тут доречно провести паралель з образом Корнія Матюхи — у цих двох партійців є багато спільного. Питання довіри до людини — одна з важливих у романі. Його можна проаналізувати на прикладі образів Тимка,  Уласа та інших персонажів (у творі їх діє понад 150).

Працюючи над текстом твору, спинимося на найбільш свіжих, точних образах, художніх деталях. Наприклад, багато говорить про характер Тимка епізод із убитим ним фашистом, у якого «в пальцях — вигребена з-під снігу грудочка землі». «І цього не дам»,— насупився Тимко і вибив ногою грудку». В цьому епізоді — й любов селянина до землі, яку обробляв, на якій працював, і почуття патріота, землю якого топче ворог. Відштовхнувшись від цієї деталі, можна стисло згадати про сцену зустрічі загарбників у Троянівці, надії Йоньки на землю, спірку Горонецьких за наділи та ін. Зважаючи на специфіку оглядового вивчення твору, варто спинитися на тих образах, епізодах, художніх деталях, які є найбільш вдалими, дозволяють розкрити глибину змісту та красу художньої форми «Виру».


Загрузка...



Схожі твори: