Головна Головна -> Твори -> Сюжет повісті Василя Бикова «Знак біди»

Сюжет повісті Василя Бикова «Знак біди»



Степанида і Петрок Богатько живуть на хуторі Яхімовщіна, в трьох кілометрах від містечка Виселкі. Їх син Федько служить у танкових військах, дочка Феня вчиться «на лікарку» у Мінську. Починається війна. Швидко прокочується на схід фронт, приходять німці. Настає страшна в непередбачуваності нових бід життя. Спочатку німці господарюють лише в містечку і на хуторі не навідуються. Першими є «свої» – поліцаї Гуж і Колонденок. Колонденок колись, в пору колективізації, був при сільраді хлопчиком на побігеньках. Хоча Гуж доводиться Петрок далеким родичем, він грубо принижує господарів, вимагаючи беззаперечного підпорядкування. Петрок терпить образи і погрози, Степанида тримає себе гордо й зухвало. Гуж пригадує, що вона була колгоспної активісткою, і погрожує розправою. Нарешті поліцаї йдуть, випивши принесену з собою самогонку. Степанида лає чоловіка за його запобігливе поведінку. Прихід поліцаїв був не випадковим – Гуж доглянув хутір для постою німецького офіцера з командою.
Через кілька днів приїжджають на важкій вантажівці і німці. Вони наказують господарям вимити хату для офіцера, самих же Степаниду і Петрока виганяють жити в істопка. Німці учиняють повний розгром у господарстві. Господарі з острахом спостерігають все це і чекають ще більших бід. Коли Степанида намагається показати, що корова дає мало молока, німці самі доять корову і за «опір» б’ють господарку. Наступного разу Степанида потайки видоюють все молоко в траву. Не отримавши молока, фельдфебель пристрілює корову. Поки німці возяться з коров’ячої тушею, Степанида встигає заховати за хутором, в барсучьей норі, вцілілого порося. Допомагає їй у цьому глухонімий пастушок Янка. Вночі Степанида викрадає гвинтівку кухаря і кидає її в колодязь. На ранок німці перетрушують в пошуках гвинтівки всю істопка, забравши при цьому скрипку Петрока. Вдень його змушують копати клозет для офіцера. Підбадьорений тим, що офіцер похвалив його за роботу, Петрок вирішується ввечері йти просити скрипку. Він довго грає німцям. Скрипку повертають. Вночі чуються близькі постріли і крики: «Бандити!» Німці зносили у двір застреленого Янку, невідомо з якої причини підійшов до хутора. Назавтра, після приїзду посильного на мотоциклі, німці збираються і залишають хутір. Степаниді здається, що вона перестає відчувати себе в цьому світі, і думає тільки: за що? За що така кара обрушилася на неї, на людей?
• І пам’ять переносить її на десять років тому …
Тоді в Висілках організовували колгосп. На чергових зборах виступав уповноважений з району, лаяв всіх за несвідомість – окрім членів комнезаму, ніхто в колгосп не записувався. Восьме зібрання закінчилось так само. Через день представник окружкому Новік застосував новий метод організації колгоспу: на комнезаму ставилося питання про розкуркулення тих, хто не хотів записуватися. Залякуючи членів комнезаму часто повторюваними словами «саботаж», «ухильництво», Новік домагався, щоб перевагу в голосуванні був за розкуркулення. На цих засіданнях присутній хлопчик на побігеньках при сільраді – переросток Потапко Колонденок, який все почуте використовував у своїх нотатках до районної газети. З жахом читали потім члени комнезаму ці замітки, підписані псевдонімом Грамотою. У них згадувалися багато местечковци, зовсім не кулаки. Але так як вони використовували найману силу, їх розкуркулювали. Степанида згадує горе родин, викинутих з будинків на сніг, вивозяться разом з малими дітьми в невідомість. Міліціонер Вася Гончарик, з місцевих, після того як розкуркулили сім’ю своєї коханої дівчини, застрелився. Він був старшим братом Янки, якому тоді було три роки і якого, став на все життя глухонімим, застрелять німці на хуторі Яхімовщіна.
Згадує Степанида й те, як дістався їм з Петрок цей хутір. Він належав панові яхимовских, збіднілому шляхтичу, самотньому старому. Степанида з Петрок, одружившись, працювали у старого і жили в нього на хуторі. Після революції почали відбирати у панів майно і землю, і ділити серед бідняків. Хутір дістався Богатько; з великих земельних володінь, які яхимовских здавав в оренду, Степаниді з Петрок нарізали дві десятини на горі. Щоб відвести від землі біди, Петрок поставив на горі хрест, і народ прозвав цю гору Голгофою. Коли Степанида прийшла до яхимовских просити пробачення – її мучила совість, що вона володіє чужим майном, – старий відповів: «Пан Єзус простить». Степанида виправдовувалася, – мовляв, не їм, так все одно іншим б віддали, а старий промовив вистраждане: «Але ви ж не відмовилися … Гріх зазіхати на чуже». Вони годували старого, доглядали за ним, але він нічого не їв і в один страшний день повісився у коморі. У цей день, перед тим як виявити в коморі старого, Степанида з Петрок знайшли на полі замерзлого жайворонка, який помилився першим теплом. І Степанида вирішила, що це ознака біди, її знак. Так воно і сталося. Впала кінь, глиниста земля не народила, і вся важка життя не приносила Богатько ні щастя, ні радості. Потім – колективізація з її людським горем, безпросвітний колгоспний працю, і ось – війна …
За вбитим Янкою приїжджають Гуж з Колонденком на підводі. Гуж наказує Петрок йти на роботу добудовувати розбомблений міст. З роботи Петрок приходить ледве живий. Він вирішує вигнати самогону, щоб відкупитися від поліцаїв. За змійовик для апарата він обмінює свою скрипку. Але самогон не допомагає – поліцаї вимагають його все більше і більше, ввалюються одного разу і поліцаї з далекого села. Не знайшовши самогону, який уже забрав Гуж, «чужі» поліцаї до напівсмерті б’ють господарів. Петрок вирішує покінчити з самогоном – розбиває апарат, відкопує заховану в лісі пляшку перваку, несе її додому, щоб полікувати побиту Степаниду. Його вже чекає Гуж. Розпач змушує Петрока викрикувати на адресу поліцаїв і німців, усі ті прокляття, що накопичилися в нього на душі. Поліцаї б’ють його, тягнуть, напівживого, в містечко – і назавжди пропадає Петрок … Пропадає людина, За все життя не зробив нікому зла, безвольний, але все-таки одного разу доторкнеться до безжальним жорнам історії. Колись сніжною зимою застрягли якісь машини на битому біля хутора.
Люди з машин зайшли в хату погрітися. Головний із них, придивившись до тяжкого життя господарів, дав їм червонець – на ліки для хворої доньки. Ця людина була голова ЦВК Білорусі Червяков. І коли заарештували голову колгоспу Левона, Степанида зібрала підписи з колгоспників під листом про невинність голови і послала Петрока до Мінська – віддати листа Червякова і заодно повернути борг – червонець. Петрок запізнився на день – Червякова вже поховали …
Степанида, прийшовши до тями після побоїв, після того як чула розправу Гужа над Петрок, вирішує мстити поліцаям, німцям – всім, хто зруйнував і без того бідолашну життя. Вона знає, що біля мосту хтось з місцевих забрав бомба. Степанида впевнена, що це міг зробити тільки Корнила. Вона йде в містечко, щоб спробувати передати що-небудь поїсти Петрок у в’язницю і попросити у Корніль бомбу. Від в’язниці її женуть, забравши передачу. Хитрий Корнила погоджується привезти до неї бомбу на підводі – в обмін на вцілілого порося. Степанида вирішує бомбою підірвати міст, який вже побудований заново. Степанида до пори закопує бомбу в землю. У містечку вона зустрічає конвой, що вів кудись Корнілов, і в страху повертається додому, щоб заховати бомбу трохи краще. Знесилена, Степанида лягає відпочити в істопка. У двері ломляться поліцаї, вони вимагають, щоб вона показала, де бомба. Степанида не відкриває. Двері починають ламати, стріляють крізь неї. Степанида обливає істопка зсередини гасом і підпалює. Думаючи, що бомба всередині, поліцаї розбігаються. Ніхто не гасить палахкотіло полум’я, побоюючись потужного вибуху бомби. «Але бомба чекала своєї години».
В. М. Сотников


Загрузка...



Схожі твори: