Головна Головна -> Твори -> Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу

Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу



Твір про творчість Василя Симоненка. Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка— поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам’яті народній назавжди.

«Ненавиджу смерть», — писав він у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обірватися так раптово? Митець, що став черговою жертвою комуністичного режиму, назавжди залишився двадцяти-посьмирічним. Тому, мабуть, кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і, гортаючи сторінки, знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів. У своїх творах Симоненко звертався до вічних тем: дружба, кохання, патріотизм, правда і кривда. Поезії його такі прості. Прості, як усе геніальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонеті «Я»:

  • Не знаю, ким — дияволом чи богом
  • Дано мені покликання сумне:
  • Любити все прекрасне і земне
  • І говорити правду всім бульдогам.

Здається, він любив так щиро, ніжно і самозречено, як не вмів ніхто, але і ненавидів так само сильно свавілля, підлість і лицемірство. Найбільша любов поета — це рідна земля, Україна, саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…» — освідчується поет к творі «Задивляюсь у твої зіниці…» Щиро захоплюється Батьківщиною:

  • Україно! Ти для мене диво!
  • І нехай пливе за роком рік,
  • Буду, мамо горда і вродлива,
  • З тебе дивуватися повік…

Інтимна лірика Симоненка не менш емоційна. Кохання — не лише щастя, це іноді і страждання. Ставлення ліричного героя до жінки сповнене світлом, одухотвореністю. Здається, і сам поет кохав, як і жив, — «сильно, безоглядно до краю»:

  • Ти і я — ие вічне, як і небо.
  • ДОКИ мерехтітимуть світи,
  • Буду Я приходити до Тебе,
  • І до інших йтимуть горді Ти.

Хіба можуть не хвилювати читача почуття зраненого від нерозді-леного кохання серця, що стікає болем:

  • Але ми з тобою… Ми не вічні,
  • Ми з тобою просто — ти і я…
  • 1 тому для мене так трагічно
  • Те, що ти чиясь, а не моя.
  • («Ну скажи, хіба не фантастично…?»)

Кохання — це єднання. Єднання ідеалу й розуму, душі й тіла, щастя й обов’язку. Постійна невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невідомі грані характеру коханої людини, й, відкриваючи їх, не переставати дивуватися, як багато залишилося невідомого. «Математика» кохання В. Симоненка є простою:

  • Одному лиш мені відомо:
  • Ікс плюс ігрек — це будеш ти.

Симоненко належав до когорти «шістдесятників» — митців, шо не боялися говорити правду, не корилися владі. їх називали зрадниками й відступниками, не друкували їхні твори, знищували морально й фізично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком світової культури.


Загрузка...



Схожі твори: