Головна Головна -> Твори -> Характеристики центральних образів роману «Тихий Дон»

Характеристики центральних образів роману «Тихий Дон»



«За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя завжди боролися люди і завжди будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла сочиться по жилах кров». Так міркує Григорій Мелехов, головний герой роману Михайла Шолохова. Там, де боротьба, там і кров. А на кров – відповідають кров’ю. І ця епідемія страшніше тифу. Жили собі козаки на своїй землі – не бозна-як, і важко, і нуднувато, тільки що не голодували, але й розкоші особливої не було. Розважалися просто і нехитро. Те до напівсмерті з хохлами билися, тому що начебто хтось з них без черги намагався борошно змолоти. Те зі своїми. Собою пишалися надзвичайно. Ще б пак, опора держави – і хлібцем годують, і воювати вдатні. Нехтували хохлів, жидів, російських селян. І взагалі все незвичне.

Доходило до бузувірства, як у випадку з бабою Григорія Мелехова – привезеної туркенею. Забили на смерть, вагітну, тому що виявилася несхожа на інших баб, а не відьма? І відчайдушна захист чоловіка не врятувала. Жорстокість взагалі їм властива. Не від злостивості натури – від недорозвиненості. Кинуту чоловіком Наталю дражнять і заважають з брудом і дівчата, і хлопці – просто так, щоб мови почухати – і доводять до того, що вона намагається зарізати себе косою і на все життя стає калікою.

Ставлення до жінки взагалі жахає. Тільки з віком, в деяких щось людське прокидається. А так – жінка нижче худоби. Експлуатують її більше, бережуть менше. Каторжна праця, в результаті якого свекруха Аксинії вмирає до сорока років – надірватися. Вічно болить у матері Григорія Мелехова – від роботи і від побоїв. Худобу не б’ють просто так, як б’ють своїх дружин козаки. Степан Астахов, за місцевими поняттями, любить дружину – і лупить її «обдумано і страшно» щодня протягом декількох років (ще до її роману з Григорієм). Вона приймає це, зрозуміло, як належне.

А як показова реакція на побиття Аксинії Степаном, що повернулися з таборів! Він її буквально втоптували в землю ногами – а повз що йде Альошка Шаміль, далеко не найгірший з станичників, усміхається. «Що з того, що чоловік … охажівает власну дружину чобітьми? .. Зупинився б Шаміль подивитись … до смерті вб’є чи ні, але совість не дозволяє. Не баба, як-не-як ». Ось таке поняття про совість – мужикові ніяково цікавилися. А крім цього, які ще почуття виникнути щось можуть? ..

А жахлива сцена із згвалтуванням Фран! І після цього – розлогі міркування про козацькі кісточках, розкиданих по полях Європи. Але після сцени згвалтування – і не шкода. Сприймається як природне відплату. Так вони і живуть до першої світової. Заганяють себе роботою до напівсмерті, іноді напиваються – теж до напівсмерті. Так само б’ються. Тільки і вміють – працювати і воювати. За це, до речі, їх і цінує держава – за врожаї та надійні шашки. Від них нічого й не потрібно більше нікому. Тільки й люблять – господарство, в муках, власним здоров’ям створене, та свої уявні права.

Але все це – до війни. Треба було відірватися від землі, від родин, побачити смерть товаришів, щоб зрозуміти, як дорого своє, рідне – і не тільки господарство, але й жінки, і діти, і батьки, як цінна їхня турбота і ласка.

Зрозуміло, що світова війна нікому не потрібна, всім до землі хочеться. А як бути між двома вогнями – білими та червоними? Добре тим, кому все ясно відразу – Мишка Кошовому або Митькові Коршунова. А більшість метається, не знаючи, до якої влади приткнутися – лише б жити не заважали. Як не просто вибрати правих! Ясно, Денікін був для офіцерів і поміщиків, червоні – для бідноти. Більшовицька пропаганда не надихає. Землі – і так повно було, волi – менше стало, раніше начальство – отамана – самі вибирали, при червоних призначають. Поділити порівну – ас якого дива? Всі свої, всі на виду – хто вколює, «потім омивається», той і має, а хто дурня валяє, «пальцем не ворохнул» … Адже багатії-то місцеві не дарма шановані – вся сім’я оре від зорі до зорі, у будь-якого руки – суцільно в мозолях, баби до сорока років – інваліди. А тепер гарувати ніби й сенсу немає, «господарського людині ця влада жили ріже». Та й не віриться козакам у деклароване рівність – червоний командир весь у шкірі, а «Ванек в обмоточках». «Так ить це рік їхньої влади пройшов, а вкореняться вони, – куди рівність дінеться?» Якщо і зараз життя по блату зберігається – заплатив Петро хабар Фоміну – і визнали його «своїм товаришем» на відміну від Григорія,

Хотілося б, звичайно, щоб і ті, і інші залишили в спокої, дали пожити самостійно – та хто ж дасть! І домовитися неможливо, тому що шалена нетерпимість з усіх боків. З білими все зрозуміло, до них тільки з розпачу можна. Офіцери і використовуючи презирства не приховують.

У комуністів – теж лише свої хороші. Решта ніби як сміття – особливо якщо не піддаються агітації. Ще в мирний час, при більш м’яких звичаї, машиніст Іван Олексійович говорить про робочі мартенівського заводу: «Це тобі не пролетарі, а так … гній … А тому це, що всі вони заможні. Кожен має свій будиночок … »Чомусь пристойна життя людей на окремих заводах не викликає природного, здавалося б бажання, щоб і на інших все було так само добре. Ні, всі повинні бути бідні і розлючені. Але це добре. Якщо б хоч не зверталися, як з сміттям! А то ж мертвих не вважають! Комісар Малкін – «чужими життями, як бог, розпоряджається», розстрілює людей похилого віку «заради жарту». За бороду. Ну не любить він бородатих! «Пересалівает» злегка. «Хлопець-то він хороший, але не особливо розбирається в політичній обстановці. Так адже ліс рубають, тріски летять … »

І в кожного своя правота. Ні правих і начебто немає винних. І всіх можна зрозуміти. Можна зрозуміти Бунчук, у якого дванадцятирічна Луша, дочка загиблого у світову приятеля, на панелі заробляє на хліб, і це гризе йому душу, і так, дійсно, гріш ціна тому суспільству, при якому таке можливо. І можна зрозуміти агресивного червоноармійця Олександра Тюрнікова, який шукає лише приводу для сварки – тому що перед цим офіцери на його очах застрелили його матір і сестру, і не може він ставиться до них спокійно. І як не зрозуміти козаків – а тридцять п’ять тисяч збунтувалося! – Якщо замість обридлих білопогонниками прийшли червоні і замість обіцяної свободи – вбивства і грабежі. Якщо строків – а всі вони чиїсь батьки і діди – б’ють і розстрілюють лише тому, що вони можуть бути ворогами радянської влади. І ходять, і ходять по домівках з арештами, і починаєш чекати своєї черги. І вже краще боротися – ніж чекати пасивно, як вівця. У кожного своя правда. І нагадує це розмова німого з глухим. Тому що обмеженість кричуща – і козаків, і червоних, і білих. І кожен бачить тільки свої образи, вважає тільки своїх мерців. І кожен акт насильства породжує нове насильство.

По різні сторони – Митька Коршунов і Мишка Кошовий. Але у своїй непримиренності – наче близнюки. Мишка Кошовий, дружок Григорія Мелехова, закоханий у його сестру. Колись мати впросила стариків-станичників, і ті врятували його від неминучої смерті, написали від суспільства прохання залишити його в живих як єдиного годувальника – але немає подяки, немає розуміння, що його правота – не єдина. Трохи не плачучи – але «треба» – вбиває Петра Мелехова, односельця, брата коханої дівчини. Іван Олексійович, куме, хрестив дитину Петра, не заважає вбивства – «треба» – стає співучасником. Дарина – вітрогонка, насмішниця – бере гвинтівку і вбиває Івана Олексійовича – за смерть чоловіка. Мишка за смерть однодумців – Івана Олексійовича та Штокмана – мстить усім, вбиває невинного, майже столітнього діда Грішаку і подпалівает полхутора. Тому що все кругом вороги, а вороги – тому що не такі, як він. «Він вже не роздумував, не прислухався до голосу невиразно жалості, коли до рук йому попадався полонений козак-повстанець … Рубав безжально!» Навіть до тварин стає безжальний: «… коли, ламаючи тини негайних базово, на провулки з ревом вибігали збожеволілі від страху бики й корови, Мишка в упор розстрілював їх з гвинтівки ». Зламана психіка. І в нестримної помсти стає подобою Митьки Коршунова, нелюда і садиста, від якого відхрещується рідня.

Немає логіки. Немає елементарного почуття відповідальності. Не шкода чужих людей похилого віку, чужих дітей – пожалій своїх, адже залишаються заручниками. І, зрозуміло, за діда Коршунов вбиває малих дітей і мати Мишка. Невинних. Але немає й почуття провини. Це Григорій Мелехов комплексує – що він не так зробив, і за що треба розплачуватися. А тут простота душевна, що гірша за крадіжку – ну, вбивав, так адже не червоних. І свататися до сестри вбитого приходить, як ні в чому не бувало, і з матір’ю його так само спілкується. А так ніби і людина не з найгірших – і діточок приголубить, і дружині по господарству допоможе, але полстаніци особисто заарештує, про всяк випадок, а раптом не то думають і не на то коли-небудь зважаться. Але це, звичайно, крайній випадок.

Нормальна психіка не витримує нескінченних вбивств, люди – не тріски, і на межі божевілля той же Бунчук після своєї настільки корисної розстрільної роботи – особливо, коли роздивився мозолисту руку розстріляного за щастя трудящих.

Каламутить і Григорія – хоч і потрібно мстити за брата, та вже боляче це нелегко – вбивати і вбивати. Але як «освежающе радісно» стає на душі, хоч розум і нарікає, якщо, піддавшись несвідомої жалю, ні з того ні з сього пустиш ворога! І надзвичайні жінки. Биті-перебиті, замордованих найважчою працею, як багато їх, чуйних на будь-яке добре слово, куди мудрішими вони своїх войовничих мужів і синів. Як та бабуся, що випрошує собі під нагляд «божевільного» червоноармійця – щоб хоч його врятувати, тому що вона вже поховала своїх синів, і їй всіх чужих теж шкода, за що б вони, дурні, не воювали. Ця «щемлива материнська жалість» – до всіх без розбору, навіть до вбивці власного сина, як у Іллівни – єдине світле почуття в романі.

Тому що будь-яке зло карається. Відплачується сторицею. Плодить і множить зло. У геометричній прогресії. І немає виходу. Хіба що перерватися іноді так відпустити полоненого, забути на мить про свої образи і інтересах, подарувати життя нерозважливо, відчути себе на мить те саме що Богу – і хто знає, може, й добру справу ніж відгукнеться. Бо є ідеї, цілі та інші вигадки – і є життя, що у кожного одна, і ні одна ідея її не варто.


Загрузка...



Схожі твори: