Головна Головна -> Твори -> «Нова» дійсність у повісті «Котлован»

«Нова» дійсність у повісті «Котлован»



Платонов народився в 1891 році в сім’ї залізничного слюсаря. Закінчив церковнопарафіяльну школу. Літературний талант виявився в ранньому віці.

Працювати почав у газеті «Залізний шлях» у Воронежі. Потім переїхав у Москву, де познайомився з Горьким. При першій зустрічі Горький назвав його літератором.

Платонов першим у російській літературі звернувся до проблеми колективізації.

Повість «Котлован» чи не самий значний добуток у його творчості. У цій повісті піднімається одна з найважливіших проблем російської літератури XX століття – проблема прилучення до нового життя. Ця проблема не просто складна, вона драматична й, мабуть, трагічна.

Одним з основних героїв є Вощев. Він потрапляє в бригаду, що повинна вирити котлован. Раніше Вощев працював на заводі, але був звільнений відтіля за те, що задумався над «планом загального життя».

Вощев – це народний мислитель. Платонов використає газетні штампи, адже Вощев, видимо, не читав нічого, крім газет і гасел, але за допомогою цієї досить бідної лексики передаються глибокі ідеї і яскраві образи. Вощев тужить через те, що ніхто не може пояснити йому, у чому полягає сенс життя. Але, Вощев, незабаром одержує відповідь на це питання: робітники-грабарі пояснюють йому, що сенс життя полягає в роботі на благо майбутніх поколінь. Чиклин, Сафронов і інші робітники живуть у жахливих умовах, працюють доти, поки є сили; вони «живуть взапас», «заготовляючи» своє життя для прийдешнього благоденства. Вони негативно ставляться до міркувань Вощева, адже, на їхню думку, розумова діяльність є відпочинком, а не роботою; думати про себе, усередині себе – це те ж саме, що й «любити себе».

Сафронов – уособлення епохи знеособленості, коли кожна людина поза колективом сприймається як «сволота» і потенційний злочинець.

Сафронов діє не міркуючи, тому що істина лежить поза ним, задана як «лінія» і «напрямок», впроваджена як віра, далекі сумніви і не нужденна в доказах. Потрібно тільки беззаперечне підпорядкування нижчестоящого вищестоящому – і так до самих низів, до мас.

Для   Вощева  такого   роду  механічний   процес   неможливий. Кожна його дія повинне бути одухотвореною, інакше воно нагадує дію всякого мертвого механізму.

Вощев і Сафронов – своєрідні полюси життя: осмисленої й по команді. Ці «полюси» притягають – кожний до себе – інших героїв повісті.

Інженер Прушевский, подібно Вощеву, думає насамперед не про зведення будинку, а про щиросердечний стан людини. Прушевский почуває тугу через те, що його існування здається йому безглуздим; він живе спогадом про улюблену жінку й не знаходить собі місця в сьогоденні, у нинішнім житті. Єдиний спосіб для Прушевского перебороти тугу – прийти до робітників, прилучитися до їхнього колективу, зайнятися корисною справою.

Для Прушевского, як і для Вощева, прилучення до нового життя потрібно, щоб позбутися від власних проблем.

Маленька дівчинка Настя – символ ідеї «світлого майбутнього». Те, що вони бачать реальну дитину, заради якої треба «жити взапас», надихає й змушує їх працювати усе більше й більше. Але образ Насті – це образ – символ комунізму. З появою Насті риття котловану начебто б знаходить якусь визначеність і свідомість. Настя – перший житель будинку-мрії, ще не побудованого дому-символу.

Платонов підкреслює, що рити котлован можна тільки колективно, всім разом, у робітників-грабарів немає особистого життя, немає можливості виявитися їхньої індивідуальності, адже всі вони живуть тільки заради втілення однієї ідеї. Вони живуть по вказівках партії. Робітники є матеріалом для втілення цілей партії.

Котлован став не фундаментом для побудови «світлого майбутнього», а могилою, де закопані дитинство, людяність, щастя.

Є.  І.   Замятін

Майбутнє людства (По романі Є. І. Замятіна «Ми»)

Хто   вони?   Половина,   що ми втратили…

Є. Замятін

Людині завжди було властиво прагнути до пізнання майбутнього. Яке воно? Якими жертвами буде знайдено, якщо сподіватися не на що? Але саме з безвихідності народжуються дивні мрії.

Цього року відбулася моя зустріч із талановитим російським письменником Євгенієм Замятіним, ім’я якого лише недавно повернулося в нашу літературу. Автор по-своєму бачив проблему майбутнього людства. Дитя «страшних років Росії», він критично ставився до всього, що відбувалося навколо. Ще в 1918 році письменник говорив про те, що «партія організованої ненависті» і «організованого руйнування» не здатна творити.

У тих, хто фанатично вірить у таку партію, немає майбутнього.

«Ми» – роман про далеке майбутнє, майбутнє через тисячу років. Людина ще повністю не восторжествувала над природою, але вже відгородилася від неї стіною цивілізації. Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне суспільство. Однак сам автор затверджував, що «цей роман – сигнал про небезпеку, що загрожує людині й людству від влади машин і держави». Поява тоталітарних режимів викликало в нього серйозні сумніви в можливості існування, нехай у віддаленому майбутньому, ідеального суспільства, підірвало віру в розумні початки людської природи. Обдарований унікальною здатністю передбачення, Е. Замятін зрозумів, яку небезпеку таїть нівелювання особистості, зайва жорстокість, руйнування класичної культури й інших тисячолітніх традицій.

Так народився роман-антиутопия, прогноз на майбутнє, якщо сьогодення захоче їм стати.

Дія в романі перенесена в далеке майбутнє. Після закінчення Великої Двохсотлітньої Війни між містом і селом люди стали громадянами Єдиної Держави. Новий порядок, що почався з війни зі своїм народом, був націлений на знищення. Правда, вижила мала частина населення, але це були кращі, найсильніші.

Особистості в романі немає. Люди втратили своє ім’я, своє «я», і відбулося страшне – вони стали… «номерами». Є ПРО-90, Д-503 і інші. Нема людей. І в цьому символ знеособленості, повного знищення індивідуальності. Життя в такій державі підпорядкована Годинної Скрижалі, що пропонує, коли всім одночасно спати, коли працювати або займатися любов’ю. Був навіть проголошений історичний (сексуальний закон): «Усякий з номерів має право, як на сексуальний продукт, на будь-який номер…» Але коли любов перетворюється в «щастя» по разових талонах, вона вмирає, а без любові гине й світ.

Такі умови буття в Єдиній Державі, про які розповідає у своєму щоденнику для нащадків талановитий інженер Д-503.

Герой дуже задоволений життям. Його не бентежить, що місто-держава, у якому він живе, оточений скляною стіною. У цьому місті немає живої природи: не співають птахи, не грають сонячні відблиски в калюжах на асфальті. «Квадратна гармонія» вулиць і площ, що жахає однаковість життя «номерів», доведене до абсурду рівність людей захоплюють оповідача. Всі «номера» однаково одягнені, живуть в однакових кімнатах величезних багатоповерхових будинків. Ці кімнати в будинках із прозорими стінами нагадують клітинки-камери, за мешканцями яких ведеться невсипуще спостереження.

Підстав для заздрості один до одного в них немає. Виходить, усі щасливі?

По-моєму, позиція автора різко відрізняється від точки зору Д-503, і чим більше той захоплюється способом життя «номерів», тим страшніші виходять намальовані їм картини.

Мене потрясла історія Великої Операції. Це вищий ступінь насильства над людиною, до якого прибігала Єдина Держава, щоб витягти частину мозку, де зароджувалася фантазія.

Але страшне знищення людської плоті – знищення людського духу, умертвіння душі. Цієї операції були піддані насильно всі «номера» після того, як було розгромлене повстання членів «Мефи», що виступили проти тоталітарного режиму. Таким чином, Єдина Держава надійно застрахувала себе від повторення революцій і інших небезпечних проявів вільної волі громадян.

У цьому ж щоденнику Д-503 розповідає й про свою любов до революціонерки 1-330 і раптової хвороби, що приключилася з ним, – виникне на в нього у душі. Під впливом 1-330 багато чого в його світогляді міняється. У ньому починається процес пробудження душі. Це був для нього єдиний шанс стати людиною, тобто випробувати всі страждання й радості людського буття.

Але після операції Д-503 втрачає свої шляхетні властивості й особисті прихильності. Він перетворюється з людини мислячого в людину керованого, «гідного» громадянина Єдиної Держави.

Світ, у якому живуть подібні люди, уважає Замятін, – кошмар, пекло!

Йому протистоїть у романі світ за Стіною. Там живуть нащадки тих деяких, хто пішов після Великої Двохсотлітньої Війни в ліси, але їхнє суспільство перебуває на примітивній стадії розвитку.

Замятін уважав, що тільки на первіснообщинній стадії, коли державної влади ще не було, можна було знайти суспільство, члени якого користувалися майже абсолютною волею. Він звернувся до «давно минулої» історичної епохи, і не фантазував про те, яким воно буде в далекому майбутньому.

У романі Замятін також показав, що не може бути щасливим суспільство, що не враховує запити й похилості своїх громадян. Я думаю, автор хотів розповісти нам не про помилкові політичні теорії, а про том дивовижний, у що може вилитися гарний політичний рух, якщо воно перекручується.

Я вважаю, що не можна винищити людське в людині. Людство повинне бути вільним, а майбутнє стане таким, яким ми його готовимо.





Схожі твори: