Головна Головна -> Твори -> “Тема війни” – твір “Вони билися за Батьківщину”

“Тема війни” – твір “Вони билися за Батьківщину”



Багато людей билося за нашу Радянську країну. Понад двадцять мільйонів життів забрала війна.

Жив на землі людина, дзвінкоголосий, веселий, зовні непримітний. Умів працювати, любити, мріяти. Зумів він, коли потрібно було, битися за все, що любив. По-матроських. Роки минули, але люди пам’ятають і довго ще будуть пам’ятати чорноморського матроса. А матроса немає … Ні його, ні тіні на сонячній землі від сильної високої постаті. Ні. Плач, радуйся, мовчи, зціпивши зуби. Ні. Тільки море. Широке, чорне. Тільки сірі камені. Суха, як губи солдата, земля. Над землею-пам’ятник до неба, до похмурим хмарам-п’ятикутна зірка. А до землі – якірні ланцюги. Останній причал.

“Тут поховані двадцять п’ять

матросів Чорноморського флоту.

Вічна слава героям-!

29 грудня 1941 “.

Б’ють об берег хвилі. Розгортаються звідкись справа. Раз … Раз … Раз … Вибухають між камінням, встають на диби лютими стовпами. Б’ють об берег хвилі … А над морем, над набережною і над пам’ятником-величезні сірі скелі. Пливуть важкі хмари.

Хто вони, ці моряки? Ви знаєте, як вони погинули? Глухо зітхає море. Хто ж розповість про них, полеглих тут у 41-му? Хто знає їх імена? Хіба що море … Але воно не любить відкривати таємниці свої. Хвилі, хвилі … Темно-зелені, нескінченні. Розкажіть, адже ви нічого не забули, хвилі. І здалося мені, що хвилі стали битися сильніше. Здавалося, що їх пінними гуркотами говорило морі: “Пам’ятаю! … Пам’ятаю! … Пам’ятаю !…”.

Багато років тому так само пливли хмари над Кримом, низькі, важкі. І біля берегів його так само, як зараз, глухо шуміло море. Йшов 1941 рік. Фашистські радіостанції до хрипоти волали:

“Севастополь упав! Крим узято. Ми господарі цієї землі”. Вони брехали. Севастополь стояв на смерть. Місто бився. Тут, у цих скель, висадився один з десантів. Непомітно до самого берега підійшла підводний човен, і з неї в холодну воду занурилися перші моряки-десантники.

Згадай, море, скільки їх було. Вони терпляче стояли в холодній воді за горло і чекали, поки з човна зійде останній. Про що думали вони, молоді, рослі хлопці, силі й красі яких колись посміхалися чорноморські дівчини?

Ось вона поруч, земля! Ще півтора десятка кроків. Ще зовсім небагато. Як раптом … Розірвалася тиша, розсікли її вогненні траси. Закипіло море біля берегів. Бій розгорявся. Один за одним падали моряки. На березі і у воді-там, де застала смерть. Хто бачив, як билися моряки? Тільки море та вогненно-чорне небо. Сотні автоматів, кулеметів, гармат, точно збожеволівши, шматували маленький шматочок суші та моря. Один за іншим замовкали матроські автомати. І ось настали останні хвилини. Земля не забуде. Люди дізнаються. Так, десант гинув. І ніяке диво не могло врятувати, не могло допомогти. У цю ніч по шосейних дорогах поспішали ворожі частини. Вороги послабили оборону біля інших місць і поспішали заткнути вогняну пролом. Вони боялися, що цей клаптик може стати великим плацдармом. Коли на вулицях приморських міст загриміло тисячоголосе “Ура!”, Тільки тоді фашистське командування зрозуміло, що сильно прорахувалося.
А в маленькій чорноморської бухті гинула відволікаючий група. Ці моряки вже ніколи не дізнаються, як багато зробили вони для основного десанту.

Пам’ять про них ніколи не помре.


Загрузка...



Схожі твори: