Головна Головна -> Твори -> Дослідження за творами К. Гамсуна та М. Коцюбинського

Дослідження за творами К. Гамсуна та М. Коцюбинського



“Гамсун! У цім слові — юність, рідні краєвиди, подих весни в степовім вітрі, місячні ночі, осінні сузір’я, запах дівочої коси і перший поцілунок. Гамсун! Середня школа в степовій станиці, дискусії про імпресіонізм,” музика Гріга і спільне (”з нею”) читання “Вікторії”. І були вже перші вірші. Словом, усе було таке подібне, що аж страшно ставало. Але й солодко…Гамсун!” — так захоплено писав про відомого норвезького письменника Євген Маланюк. Чим же полонив українське письменництво Кнут Гамоун? Певно, не лише захоплюючою манерою оповіді, колоритними образами, а й близькістю суспільних і громадських процесів, надій, сподівань і розчарувань.

Про вплив К.Гамсуна на становлення свого стилю та методу вказував і М.Коцюбинський. Особливо їх творчість зближує своєрідне відображення психологічного стану літературних героїв у розумінні того, що людина осягає життя у безпосередньому переживанні світу, коли у свідомості.

Вже наприкінці Хіх — на початку XX ст. твори норвезького письменника К.Гамсуна починають перекладатися європейськими мовами і стають відомими в Україні. У 1899 році у Львові накладом Українськоруської спілки виходить конволют, що містив переклад невеликого уривка з “Голоду” Гамсуна та “Тріумфу” Ю.Стріндберга. Українці Галичини могли ознайомитися з творами норвезького письменника і в німецькомовних виданнях, що виходили одночасно з норвезькими, і в польських перекладах.

У 1908 році в Україні російський письменник І.Новиков з лекцією “Кі.ут Гамсун та питання кохання” виступив у Києві, Харкові та Катеринославі, причому ця доповідь мала значний резонанс, про що свідчать хоча б відгуки у газетах “Киевские вести” та “Южный край”. Це було поштовхом до створення українських перекладів творів К.Гамсуна. У 20—30і рр. Гамсуна перекладають М.Зеров, І.Ставничий, М.Рудницький, Г.Промень, О.Жалоба, К.Корякін, О.Гладка та ін. З 1920 року, після присудження К.Гамсунові Нобелівської премії, його твори ще більше привертають увагу мистецького світу. Львівська газета “Українська думка” від 7 жовтня 1920 року подала розгорнуту інформацію “Кнут Гамсун — лявреат Нобеля”, де вказано, що в його “творах найшло вираз роздвоєння поміж корінно здоровою природою та сугестивною силою внутрішніх переживань”. У кострубатому стилі цієї статті, з біографічними неточностями, зберігся дух того часу, в якому жив норвезький письменник, естетичні смаки наших співвітчизників, що шанували його талант.

Творчість норвезького письменника не могла не вплинути на розвиток української літератури. Так М.Коцюбинського непокоїла закостенілість канону “мужицької”, “хатньої” української літератури, він бачив у цьому каноні загрозу занепаду національного письменства взагалі. Слід було виробити іншу естетичну програму, піти іншим шляхом. Стосовно тогочасної літературної ситуації він декларував: “Література українська повинна порвати ланцюг усвячених традицій, взяти з тих традицій все творчо перспективне, відкинути утерті шаблони, ввійти в контакт з передовою літературою Росії і Західної Європи і на цій основі збагатитися” [5, с.190]. Читаючи ці, за власним визнанням письменника, “великі зразки великих майстрів слова”, він дедалі більше замислюється над потребою перенести на український грунт здобутки модерної європейської літератури. Так, у листі до В.Гнатюка від 24 січня 1904 року серед своїх улюблених майстрів М. Коцюбинський називає К. Гамсуна, А. Шніцлера, Й. Стріндберга, М. Метерлінка. В іншому посланні (до М.Могилянського) він зізнався: “Свій художній смак я виробив під впливом європейської літератури.

Слов’янські літератури мені менше подобаються. В останні часи я дуже захоплююсь північними письменниками (Г.Ібсен, К.Гамсун та ін.) Які теми цікавили мене, можете бачити самі з моїх оповідань. Скажу тільки, що в останні часи мене більше інтересують психологічні теми”. Заявлене, проте, зовсім не означало, що у М.Коцюбинського йшлося про пошук чогось цілком екзотичного. Він вдало поєднував уроки оповідної та стильової майстерності, почерпнуті з творів європейських письменників, із мовностильовою палітрою рідного письменства. Головне ж, треба зауважити, не в пошуку авторитетів, а в умінні під їхнім впливом виробити власний стиль і виявити власну творчу індивідуальність.

Про це вміння М.Коцюбинського добре сказав С.Єфремов: “Од українського реалізму взяв він твердий і сталий грунт народності та ясність думки, од “північних велетнів” дістав символістичний серпанок на реалістичні сюжети”.

Певна типологічна спорідненість художньої спадщини М.Коцюбинського і К.Гамсуна дає змогу продуктивного різноаспектного компаративного дослідження їхніх творів з точки зору психології літературного образу. Особливий інтерес для такого аналізу становлять роман К.Гамсуна “Пан”, повість “Тіні забутих предків” та новела “Іпіегглегго” М.Коцюбинського. Уже самі назви цих творів окреслюють інтерес авторів до сфери давніх вірувань і міфів, що продовжують жити і в психіці сучасної людини. В одному з листів М.Коцюбинський писав: “Справді наш предок живе в нас, ми носимо його в собі, його інстинкти, звички і уподобання , ми тужимо за ним”.

Недаремно Антон Крушельницький сказав, що “Гуцульщині “Тінями забутих предків” поставив Коцюбинський в українському письменстві віковічний пам’ятник”. “Предок”, який “живе в нас” і за яким “ми тужимо”, означав для Коцюбинського носія гуманістичної природи людини, закоріненої в глибинах історії, чий духовний світ позначився на етичній філософії та духовній культурі народу.

Заглиблення в психологічні проблеми у зв’язку з розвитком психофізичних теорій у філософії, витончені засоби відтворення спостереження, ліризм — це ознаки нової для початку XX століття літературної школи. К. Гамсун з легкістю грав з читачем, впливаючи на його свідомість і почуття, викликаючи найрізноманітніші емоції та думки. І К. Гамсун, і М.Коцюбинський велику увагу приділяли створенню психологічного портрета героя, зображенню міфопоетичного світосприйняття героя з осмисленням умов і причин, що його породжують.

Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що виникає через “взаємовідносини” трьох компонентів структури особистості: “НадЯ” (суперего), “ЕгоЯ” (”реальність”) та “Воно” (”інстинкт”), тобто “Совість”, “Свідомість” та “Несвідоме” (див. схему “Взаємозв’язок між особистісними структурами і рівнями свідомості (за З.Фрейдом)”. “НадЯ” формується в процесі соціалізації і є компонентом особистості, яка являє собою власну версію суспільних норм, стандартів поведінки, системи цінностей. “ЕгоЯ” — це компонент психіки людини, відповідальний за прийняття рішень, який спирається на принцип реальності.

“Воно” — це система життєво важливих потреб, яка постійно вимагає задоволення, і несвідоме спрямовує психічну активність людини, регулюючі її психічні процеси і стани. 3.Фрейд відносить до “Воно” інстинкти, “щось темне, біологічне, хаотичне, що не знає законів і не під порядковується правилам, вільне від обмежень”, “розрядку психічної енергії, імпульсивність, агресію”. Таким чином, розуміння психологічних процесів, які відбуваються у свідомості людини, дають змогу говорити про розуміння письменниками глибинної суті вчинків, думок, переживань, що завжди привертало увагу митців різних літератур світу, які представляли модерні літературні течії, зокрема імпресіонізм.
Виступ 2 групи дослідників на тему “Пейзаж як чинник, що викликає певну внутрішню дію в психології літературного персонажа”

Роздуми головних героїв про світ та своє буття в ньому відіграють важливу роль в організації ідейнофілософського контексту досліджуваних роману “Пан” К. Гамсуна, повісті “Тіні забутих предків” та новели М.Коцюбинського. Незважаючи на різну специфіку пантеїзму Палійчука (”фундаментальний” пантеїзм в умовах об’єктивно наявного в суспільній свідомості міфосвіту) і Глана (”миттєвий”, “абстрактний” пантеїзм у власній альтернативній реальності та суб’єктивним міф освіті), відчуття головними героями навколишнього світу практично тотожні: це повне злиття їхнього “Его Я” з природою, що ґрунтується на абсолютній любові до всього сущого.

Передовсім К.Гамсун і М.Коцюбинський підходять до людини як до невід’ємної частини природи, яка впливає на психічну організацію героїв. Емоційнолірична експресія забарвлює зображення дійсності в суб’єктивному відбитті її героями і стає ознакою такого зображення. Так, у розповідь про дитинство Івана, про звичні для гуцульського хлопчика турботи й обов’язки вплітаються пейзажні замальовки, наповнені високою поезією. Поезія таких описів є, по суті, об’єктивацією світовідчуття Івана, часткою його “ЕгоЯ”, наділеного даром дивовижно тонко відчувати красу навколишньої природи, її внутрішнє життя. “Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. Зза галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори, щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати.химерну мелодію пісні, що вилась. Тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась”.

Отже, психологізований пейзаж, який матеріалізує “порухи душі” людини, обдарованої здатністю тонко відчувати явища природи, ми зустрічаємо і в романі К.Памсуна, і творах М.Коцюбинського. Об’єктом зображення стає не світ природи в першу чергу, а суб’єктивні враження від нього людини, які підносяться на рівень визначальних. Людина є ланцюгом, який об’єднує невидиме з реальним. Пейзаж є чинником, що викликає внутрішню дію в психології літературного персонажа. Засоби створення психологічного пейзажу також мають спільні риси: метафоричність (символи сонця, повітря, ліризація оповіді, поєднання звукових та зорових деталей (”вібрація” світла), порівняння, метонімія).


Загрузка...



Схожі твори: