Головна Головна -> Твори -> «Дар тайнослишанья важкий» (Про поезії Владислава Ходасевича)

«Дар тайнослишанья важкий» (Про поезії Владислава Ходасевича)



Дивно – жити і знати, що був на землі такий поет Владислав Ходасевич, з аристократичною недбалістю кинув сучасникам:

Ні грубої слави, ні гонінь

Від сучасників не чекаю,

Але сам стрижу кущі бузку

Навколо тераси і в саду.

Що жив у “дні величезних потрясінь”, він краще за інших зрозумів, що немає нічого ціннішого в світі, ніж мистецтво. І він ним займався. І мистецтво та культура займали його більше, ніж перебудова цілого світу. У культурі він знаходив сенс життя, можливість порвати “тугу пліву днів”.

При всій ампірний (від Пушкіна що йде) холодною ясності і строгості його поезії у Ходасевича неймовірне, фантастичне вміння створити диво перетворення слова.

Ми живемо у світі, де багато що розумно, зрозуміло та зрозуміло. Спочатку хмара, потім дощ. Спочатку квиток на поїзд, потім поїздка. Чудо – це віконце в інший вимір, дорога до правильного світу. Поезія Ходасевича – це збагнення дива методами мистецтва, а не логіки.

Він не вірив натовпі (черні, за Пушкіним) і мав рацію. Він був пророком у своїх віршах, передбачивши Росії насувається пітьму. Одним з перших він зрозумів, що нація, народ – це не гени, а спосіб життя на землі. Цей уклад, спосіб життя, культуру, гідність російського поета Ходасевич відвіз в еміграцію:

Росії – пасинок, а Польщі

Не знаю сам, хто Польщі я,

Але: вісім томів, не більше

І в них вся батьківщина моя.

Вам – під ярмо підставити шию

Іль жити у вигнанні в тузі.

А я з собою свою Росію

У дорожньому увожу мішку.

Ходасевич, бути може, перший, хто побачив світ, а також те, що людство вважало за краще закрити очі, тільки б не обтяжувати себе пошуками цього світла. Він зрозумів, що цивілізація розвивається тому, що людина прагне до фізичного і душевного комфорту. Тому людина не вільна. Хто-то спіймав нас на гачок. Бог або диявол? Людство розвивається згідно з біологічним, громадським або духовним інстинктам. Зрозумівши це, Ходасевич відмовився приймати правила запропонованої йому ігри:

Щасливий, хто падає вниз головою,

Бачить він світ, хоч на мить, але інший.

Він називав свободу суворою. Він стверджував, що перебування його у світі самодостатньо: “В мені кінець, в мені початок”. Він представляв поетична творчість – символічною дорогою духовного визволення. Він і зараз представляється мені, читачу його віршів, загадковим суворим сфінксом. Він виринув в 90-і роки з небуття, із забуття. Цей жовчний лицар поезії повернувся на Батьківщину, де, виявилося, його давно чекали:

Бути може, помер я, бути може, –

Закинутий в нове століття,

А той, що з вами прожитий,

Був тільки хвиль розбіг.

І я, вдарившись об каміння,

Скривавлений, але живий, –

І бачиться з далека мені,

Як вас несе відлив.

Життя в еміграції прирекла його на напівжебрацьке існування. Далі була хвороба і жахлива смерть в лікарні.

На його могилі під Парижем на могильному камені написано: “Свободу завжди”.


Загрузка...



Схожі твори: