Головна Головна -> Твори -> Рецензія на роман В. В. Набокова «Машенька»

Рецензія на роман В. В. Набокова «Машенька»



… Воспомня колишніх років романи,

Воспомня колишню любов …

О. С. Пушкін

Роман Володимира Набокова “Машенька” – твір виключне і незвичайна. Він відрізняється від усіх написаних ним романів і п’єс. Я прочитала у Набокова безліч творів, але саме “Машенька” приваблювала мене красою мови, легкістю, філософськими міркуваннями про роль любові на землі. Якщо коротко говорити про тему роману, то це розповідь про незвичайний людину, що знаходиться в еміграції, в якому вже починає згасати інтерес до життя. І тільки зустрівши випадково любов своєї юності, він намагається відродитися, повернути своє світле минуле, повернути молодість, під час якої він був такий щасливий.

Головний герой роману – Лев Глібович Ганін, який емігрував до Берліна. На протязі всього роману Набоков прагне підкреслити в ньому його “особливість”, несхожість з оточуючими. Ганін живе в пансіоні, де поруч з нею знаходяться ще шестеро людей, відірваних від Росії, що мешкають в атмосфері вульгарності, відсталості, примиритися зі своїм світом. Цей пансіон – своєрідний символ, який Набоков називає “притулком для вигнаних і викинутих”. Ці люди дійсно викинуті, виламані з життя. Їхні долі розбиті, бажання згасли. Набоков малює їх слабкими і безмовними, виключаючи, зрозуміло, головного героя. Сумна доля старого російського поета Подтягіна, смертельно хворого, прагне вирватися з лап еміграції і повернутися на батьківщину, до Росії. Сумно читати і про Кларі – молодій дівчині, що безмовно люблячої головного героя, але не знайшла в цій любові ніякої відради. (“… Вона думала про те, що в п’ятницю їй буде 26 років, що життя проходить і ніколи не повернеться, що любов ця її зовсім непотрібна, нікчемна …”)

Інший головний герой роману – Олексій Іванович Алфьоров, яскраве втілення того, що Набоков найбільше зневажає в людині, за злою іронією долі опинився нинішнім чоловіком Марійки, що кохала Ганіна довгі роки. Все пішло в Алфьорова: слова (“жвавий і докучлівий голос”), банальності, зовнішній вигляд (“було щось лубочні, солоденько-євангельська в його рисах …”). Алфьоров – повна протилежність інтелігентові Ганін, не приймаючи вульгарність ні в яких її проявах. Почасти Набоков надав Ганін риси свого власного характеру, вклав у нього ту спробу повернути втрачений рай, що терзали його самого.

Дізнавшись про те, що Машенька, з якою він з волі випадку розлучився ще в далекій молодості, жива і приїжджає днями до чоловіка, Ганін буквально прокидається у своїй берлінській еміграції: “Це було не просто спогад, а життя, набагато дійсне, набагато” інтенсивніше “, – як пишуть у газетах, – ніж життя його берлінської тіні. Це був дивовижний роман, який розвивається з справжньою, ніжною обережністю “.

Ганін приймає рішучу спробу знову знайти втрачений рай: відмовляється від своєї псевдоізбранніци Людмили та збирається викрасти Машенька у Алфьорова. Він навіть не запитує себе, чи любить його Машенька до цих пір, він упевнений, що молодість повернеться, а разом і щастя. При цьому для досягнення своєї мети він здійснює неетичні вчинки (напуває Алфьорова горілкою в ніч перед приїздом Марійки і переставляє стрілку будильника, щоб Алфьоров не зміг її зустріти, а сам кидається на вокзал).

Але лише на вокзалі Ганін усвідомлює, що минуле не повернути, що воно загублено безповоротно, що потрібно просто бігти з цього пансіону, з цієї гнітючої, чужий і чужої, вульгарною атмосфери: “Він до кінця вичерпав своє минуле, своє спогад, до кінця наситився їм, образ Марійки залишився … в будинку тіней, хостели, який сам вже стали спогади “. Перехворівши своїм минулим, герой вирушає на другий вокзал, їде в майбутнє, назустріч новому життю.

У своєму романі Набоков філософськи розмірковує про любов до жінки і до Росії. Дві ці любові зливаються у нього в одне ціле, і розлука з Росією завдає йому не менший біль, ніж розлука з коханою. “Для мене поняття любов і Батьківщина рівнозначні”, – писав Набоков в еміграції. Його герої тужать по Росії, не рахуючи Алфьорова, який називає Росію “проклятої”, говорить, що їй “прийшла кришка”. (“Пора нам усім відкрито заявити, що Росії капут, що” Богоносець “виявився, як, втім, можна було здогадатися, сірої сволотою, що наша батьківщина, стало бути, загинула”.) Однак інші герої палко люблять батьківщину, вірять у її відродження. (“… Росію треба любити. Без нашої емігрантської любові Росії – кришка. Там її ніхто не любить. А ви любите? Я – дуже”.)

У цілому Набоков складний для розуміння. Я вперше прочитала його автобіографічний роман “Інші береги”, коли мені було дванадцять років. У ньому він як би осмислює все своє життя, розмірковує про дитинство, своїх пошуках власного “я”, про воістину “земному раю” свого духовного виховання. “Моє дитинство було досконалим”, – писав він у “Інших берегах”.

Перебуваючи в еміграції, Набоков був змушений писати свої твори англійською мовою, від чого відчував майже фізичний біль. Його розставання з прекрасним і рідним російською мовою було болісним, але це випробування він витримав з честю.

Читаючи твори Набокова зараз, я згадую розповідь моєї сестри, яка побувала у Швейцарії на його могилі. Він похований на березі Женевського озера, в невеликому селі поряд з курортним містом Монтре. За її словами, більш естетською могили вона не бачила: величезний блакитний камінь, проста напис, квітучі фіалки навколо … Саме про таку могилі мріяв його герой Цинциннаті Ц. з прекрасного роману “Запрошення на страту”. Знову в ньому “втрачений рай”, знову ностальгія за минулим, любов. Знову герой перебуває у стані самотності: “Немає в світі жодної людини, що говорить на моєму мовою”. Але герой роману вірить у власне “я”, як, мабуть, не втрачав віри в себе сам автор. І саме ця віра не дала героєві померти навіть після того, як йому відрубали голову. “Навіщо я тут? Чому так лежу? – І, задавши собі це просте запитання, він відповідав тим, що підвівся і озирнувся … “” Мене в мене не відніме ніхто, – сказав Цинциннаті Ц. сам себе … ”

Розмірковуючи над прозою Набокова, я дивуюся тому, як його герої відчувають душевний підйом під час власних невдач, а коли до них приходить успіх, вони немов губляться, стають косноязикімі, тьмяними, приниженим. Дар опису у Набокова розвинений до незвичайних меж, він володів якимось особливим, немов відполірованим мовою, влучністю погляду, здатного за допомогою художніх засобів та образів навіть дрібницям надати особливе значення, підкреслити їх.

Читаючи його романи, я відчуваю в них самотність людини, не понятого багатьма, відірваного від того, що йому дороге. Біль і гіркоту ледве чутні у нього, він не підкреслює їх, а лише приховує за буденними картинами і фразами. У цьому я бачу його схожість з Чеховим, який завжди говорив, що “в справжньому житті люди обідають, тільки обідають, а в цей час складаються їхні долі і розбиваються їхнього життя”. Чехова Набоков завжди дуже любив, вважаючи його “моральний пафос” зразковим для письменника. “Я і Чехов – ось два мораліста”, – говорив він. Особливу близькість Набоков відчував і до Достоєвського, описуючи ненависний йому “маленький світ вульгарності і гнилі”, прикритий псевдонравственностью.

Зараз, до моєї великої радості, у нас в країні почали виявляти великий інтерес до Набокову, багато хто і багато хто стверджує, що саме в нього треба вчитися прекрасного російській мові, благородному служінню культурі. На Заході до нього, навпаки, відносяться мляво, але ж Росія, його Росія, Набоков-ська Росія любить і визнає його – це головне! Самотність і ностальгія за життя, але визнання і поклоніння після смерті. Заради цього, я вважаю, варто було терпіти і страждання, і біль.

І зараз, читаючи Набокова, я збагачуюся не тільки розумово, але і морально, духовно. Це почуття очищення зі мною, поки я люблю і ціную прозу Набокова, його приголомшливий дар слова.


Загрузка...



Схожі твори: