Головна Головна -> Твори -> Жива Росія в поемі Н. В. Гоголя “Мертві душі”

Жива Росія в поемі Н. В. Гоголя “Мертві душі”



Сучасник О. С. Пушкіна, М. В. Гоголь створював свої твори в тих історичних умовах, які склалися в Росії після невдалого першого революційного виступу – виступу декабристів в 1825 році. Звертаючись у творах до найважливіших історичних проблем свого часу, письменник пішов далі по шляху реалізму, який був відкритий Пушкіним і Грибоєдовим. В. Г. Бєлінський писав: “Гоголь перший глянув сміливо і прямо на російську дійсність”.

М. В. Гоголь був наділений даром надзвичайної спостережливості, самі дрібні подробиці не вислизали від його уваги. Роблячи свої потаємні спостереження над людиною і навколишнього його дійсністю, аналізуючи їх, письменник у результаті приходить від розрізнених реальних рис до створення цілісного портрета сучасності.

Узагальнення, до якого гоголівська художня думка завжди тяжіла, отримує в “Мертвих душах” нову форму. “Мені хочеться в цьому романі показати … всю Русь”, – писав він у листі Пушкіну.

М. В. Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі “Мертві душі” він гнівно викриває кріпосництво, яке веде до зубожіння країни, до економічної та культурної відсталості її, до вимирання селянства.

“Мертві душі” – це поема про Росію. Автор вдало вибрав сюжет і зумів втілити свій задум. Поняття “мертві душі” багатьма заломлюється в поемі, постійно переходячи з однієї смислової площини в іншу (мертві душі – як померлі кріпаки і як духовно омертвілі поміщики і чиновники). Проте з поняттям омертвляння людської душі пов’язана надія на гаряче бажане відродження. Тому ми можемо говорити про те, що головною тривогою і турботою автора була саме жива Росія.

Герой поеми Павло Іванович Чичиков побував у багатьох місцях, бачив безкраї російські простори, зустрічався з чиновниками, поміщиками і селянами. Він бачить убогу селянську Русь з похиленими хатами. Та й поміщицькі садиби не відрізняються великим порядком. Всього багато у Плюшкіна, але добро і хліб гинуть без користі людям, господареві і державі. Манілов нехазяйновитий, безтурботний, його садиба занедбана. Ноздрьов – гравець і п’яниця, його господарство в повному занепаді, нікому не приносить користі. А адже на цих панів тримається царське самодержавство. Міцна чи опора? Щасливий чи народ? Багато чи таке держава?

У поемі світу гнобителів – “мертвих душ” протиставлено багатостраждальний російський народ, жебрачка, але повна прихованої життя і внутрішніх сил Русь.

Батьківщина – це перш за все народ. М. В. Гоголь з великою майстерністю змалював у поемі простих російських людей. З перших же рядків твору ми бачимо двох мужиків у двері хати. Вони прийшли втопити вікове горе у вині, вони ще не знають, що робити, як змінити життя, але у них вже зародилася ненависть до гнобителів. Читаючи поему, ми знайомимося з кріпаками поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьовим, Собакевича, Плюшкіна. Це безправні люди, але всі вони, живі і мертві, постають перед нами великими трудівниками. Ці кріпаки своєю працею створили багатство поміщикам, тільки самі живуть в злиднях, мруть, як мухи. Вони безграмотні й забиті, вони не намагаються що-небудь зробити для поліпшення свого життя. Слуга Чічікова Петрушка, кучер Селіфан, дядько Митяй і дядя Миня, Прошка, дівчинка Пелагея, яка “не знає, де право, де ліво”, – всі вони безправні, принижений, що дійшли до отупіння. Вузьке духовний світ цих людей. Їх вчинки викликають гіркий сміх. Петрушка, читаючи книгу, стежить потім, як з окремих букв виходять слова, дядько Митяй і дядя Миня не можуть розвести коней, заплуталися в посторонки; плюшкінскіе Прошка і Мавра забиті до крайності.

Властивістю душевного складу Гоголя, якістю його психології та інтелекту було сприйняття “всієї величезної несеться життя крізь видимий світові сміх і незримі, невідомі йому сльози”, – писав Ф. М. Достоєвський. Але крізь ці “сльози”, в цій соціальній пригніченості Гоголь побачив живу душу “жвавого народу” і моторність ярославського мужика. Він із захопленням і любов’ю говорив про здібності народу, його сміливості, видали, працьовитість, витривалості, жадобі волі.

“Російська людина здатний до всього і звикне до всякого клімату. Пішли його жити на Камчатку, та дай тільки теплі рукавиці, він поплескав руками, сокиру в руки, і пішов рубати собі нову хату “.

Кріпосний богатир, тесляр Пробка, “у гвардію годився б”. Він виходив з сокирою за поясом і чобітьми на плечах всі губернії. Каретник Митяй створював екіпажі незвичайної міцності і краси. Пічник Мілушкін міг поставити піч у будь-якому будинку.

Талановитий швець Максим Телятников – “що шилом кольне, то й чоботи, то і спасибі”.

Веремій Скороплехін одного оброку приносив по п’ятсот рублів! Проте “… життя нема російській людині, всі німці заважають, та російські поміщики шкуру деруть”.

Кріпаки показані хорошими працівниками, з захопленням вони виконують кожну справу, з таким же захопленням віддаються веселощам.

Гоголь цінував у народі природний талант, живий розум, гостру спостережливість: “Як влучно все, що вийшло з глибини Росії … бойки російська розум, що не лізе в кишеню за словом, не висиджує його, як квочка, а влеплівает відразу, як пашпорт, на вічну носку “.

Гоголь бачив у руеском слові, в російській мові відображення характеру свого народу.

У поемі показані селяни, які не миряться зі своїм рабським становищем і біжать від поміщиків на околиці Росії.

Абакумов Фиров, не витримавши гніту неволі у поміщика Плюшкіна, біжить на широкий волзький простір. Він “гуляє шумно і весело на хлібній пристані, підряду з купцями”. Але нелегко йому ходити з бурлаками, “тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню”. У піснях бурлак Гоголь чув вираз туги й прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього: “Ще досі загадка, – писав Гоголь, – цей неосяжний розгул, який чується у наших піснях, мчить кудись повз життя і самої пісні, як би згораючи бажанням кращої вітчизни, за якою тужить з дня створення людина “.

Тема селянського бунту виникає в дев’ятою і десятою главах. Селяни сільця Вшива Пиха, Боровков і задирати-лово вбили засідателя Дробяжкіна. Судова палата справу зам’яла, так як Дробяжкін мертвий, хай буде на користь живих. Але серед мужиків не знайшли вбивцю, не видали мужики нікого.

Капітан Копєйкін покалічений на війні. Він не міг працювати і поїхав до Петербурга клопотатися собі допомогу, але йому вельможа звелів чекати, а коли набрид йому Копєйкін, то грубо відповів: “Шукай сам засоби для життя”, та ще пригрозив викликати справника. І пішов капітан шукати кошти в дрімучі ліси, у ватагу розбійників.

Неспокійно у кріпосницькому державі. Повна прихованої життя і внутрішніх сил Русь “з іншого боку”, і невідомий-но, чим обернеться “розгул широкої життя” народної … Не бачать цього байдужі очі поміщиків і правителів, зайнятих своїми дрібними інтересами, чужих любові до батьківщини, відмахуються від патріотів радами “шукати самі собі засобів” …

Ну, що ж, Росія знайде кошти зрушити з місця свою бідну, безпритульних розкинулася на найширших просторах життя. Гоголь не знає, які це будуть засоби, але щиро вірить у сили російського народу і велике майбутнє Росії: “Русь! Русь! Бачу тебе, з мого дивовижного, прекрасного далека тебе бачу: бідно, розкидано і незатишно в тобі, відкрито, безлюдно і рівно все в тобі! … Але яка ж незбагненна … сила тягне до тебе? Чому чується і лунає твоя тужлива … пісня? Що пророкує цей неосяжний простір? Чи тут, у тобі чи не народитися безмежній думці, коли ти сама без кінця? Тут чи не бути богатиреві, коли є місця, де розгорнутися і пройтися йому? ”

Гаряча віра в приховані до часу, але неосяжні сили свого народу, любов до батьківщини дозволили Гоголю уявити її велике і прекрасне майбутнє. У ліричних відступах він малює Русь у символічному образі “необгонімой птаха-трійки”, що втілює могутність невичерпних сил Батьківщини. Думою про Росію кінчається поема: “Русь, куди ж несешся ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Чадним дзвоном заливається дзвіночок, гримить і стає вітром розірваний … повітря; летить повз усе, що тільки є на землі, і, скоса поглядаючи, постораніваются і дають їй дорогу інші народи і держави “.





Схожі твори: