Головна Головна -> Твори -> Твір: Землю треба берегти! Природа в літературі XX століття

Твір: Землю треба берегти! Природа в літературі XX століття



Вітчизняні письменники й публіцисти, по-моєму, першими прорвали греблю, що стояла на шляху рішення екологічних проблем у нашій країні. Говорити про екологію зараз, наприкінці XX століття, – значить говорити вже не про зміну життя, як колись, а про її порятунок. Треба рятувати ріки, які перетворюються в стічні канави з виродливими стовщеннями водоймищ, рятувати ґрунту від ерозії й руйнівних ярів, рятувати «зелені моря» тайги, рятувати саме повітря від всі забруднення, що підсилюється. Наші сучасні письменники, особливо такі, як Распутін, Астаф’єв, Залигін, Бєлов, Айтматов і інші, першими виступили з вимогою рішення екологічних проблем. Такі виступи були небезпечні. Так, наприклад, у такий-те року той-те-таке-те письменник-агроном підготував нарис про тяжкий стан ґрунтів і вод. Багато років треба було письменникові на збір матеріалу. Після декількох кампаній нарис був розглянутий у відповідних інстанціях, а потім було ухвалене рішення: «Письменник… завдав величезної шкоди авторитету Радянського Союзу», Про подальші дії «відповідних інстанцій», думаю, говорити нема рації. Чимало перетерпіли Распутін, Залигін і інші, що робили опір злу – міністерствам і відомствам, що своєкорисливо захищали свої інтереси, а не інтереси держави, народу. Але тривожна совість не дозволила Распутіну упокоритися з «скоренням Сибіру» людьми, які зводили на сибірській ріці саму велику у світі ГЕС, ставили на березі унікального озера Байкал чудовисько під абревіатурою ЛПК, змушували потомствених оленярів розводити свиней, позбавивши місцевих жителів пасовищ, мисливських угідь, морського звіра.

Про величезну шкоду природі, людині, нанесеному «будівництвами століття», кампанією проти безперспективних сіл, що пожежею пронеслася по всій країні, сьогодні говорить художня література, зокрема Валентин Распутін у повістях «Прощання із Запеклої» і «Пожежу». «Пожежа» – своєрідне продовження «Прощання із Запеклої». Якщо Матеру знищує «море, що розлилося,» – водоймище, то загибель Соснівки – від розкладання усередині, від розмивання порушених моральних підвалин. Селище Соснівка, де живуть колишні селяни шести затоплених сіл-бідолах, більше схожий на селище міського типу. І тут живуть, «не пускаючи глибоко корінь, не облаштовуючись із прицілом на дітей і онуків, а аби тільки літо, а потім і зиму перезимувати». Селяни, позбавлені корінь, і тимчасові робітники ліспромгоспу засвоїли психологію архаровців, людей, позбавлених почуття хазяїна землі, свого праці, а тому байдужих до всякої справи. Люди байдужні до своїх будинків («у старих селах і житті не могли уявити собі без зелені під вікнами, тут і клумби не виставляли»), до свого селища, у якому бачать тимчасове пристановище (хоча живуть тут більше двадцяти років), до тайги.

Думаючи тільки про план, бездушно й по-хижацькому вирубують «щороку багато сотень гектарів тайги, розорюючи ліворуч і праворуч величезні простори… і техніка пішла така, що ніякого росту після себе не залишить». Той же самовал, щоб дібратися до чагарникове середовище перебування вовків, що й визначає в Айтматова страшне завершення єдиноборства синьоокої вовчиці Акбари з людиною. Убивши вовчицю, нещасний Бостон убиває й свого сина, і для нього наступає кінець світу. Це не просто літературний хід. Це знову трагічна закономірність самого життя, у якій сьогодні, як ніколи колись, усе взаємозалежно й нерозривно: руйнуючи й знищуючи природу, людство позбавляє життя майбутні покоління, а це і його кінець.

Роман Ч. Айтматова як лемент, як розпачливий заклик, звернений до кожного: одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що так гранично загострилося й згустилося у світі. Землю треба рятувати: погроза ядерної й екологічної катастрофи ставить сьогодні людство в тієї фатальної риси, за якої немає буття: «чи врятуємося?  Чи протриває життя в наших нащадках?» от питання, що звучать у добутках наших сучасних письменників. І набатним дзвоном наша література волає до людей, кожному: порятунок миру й людських цінностей через совість, каяття, жертву, сміливість кожного бути в поле воїном.

Риса сучасної літератури – її «наближеність» до життя, її публіцистичності. І саме в цій рисі таїться те зерно, що дасть життя новим реаліям і світоглядом. Не можна не відзначити, що тема природи одержує в сучасній публіцистиці більше розширене, глобальне значення. Це тема не тільки про саму природу, а про її взаємозв’язок з людиною. Усе у світі ціле, нерозривно й взаємозалежно. От цю думку й розвивають у своїх добутках сучасні письменники, щоб показати читачеві: тільки при врахуванні цього закону можна «освоювати» природу.

 





Схожі твори: