Головна Головна -> Твори -> Народний письменник (роздуми про Івана Котляревського)

Народний письменник (роздуми про Івана Котляревського)



Про полтавські шляхи написано багато, а ще більше, мабуть, співано. Я це особливо відчула, коли гостювала у бабусі на Полтавщині.

Грунтові сільські дороги мають особливу принаду, особливу неповторність і чаруючу силу. Вони прямують через невеличкі гаї, поля, видолинки. Тільки побачивши їх, пройшовши ними, можна зрозуміти, чому їх інколи порівнюють зі стрічками, і не просто зі стрічками, а стрічками, що в’ються. Вони кличуть мандрівників у незвідані краї, манять якимись вимріяними дивами і пізнанням чогось таємничого, що десь там, ген за обрієм.

Мабуть, тими шляхами мандрував колись і Котляревський, заворожений їхньою принадою пізнати щось досі незвідане. Може, мандруючи, теж задивлявся на птахів, що витворювали свою пісню десь у високостях, а, може, просто приємно було міряти кроками цю чудесну стрічку, щоб насолоджуватися особливими звуками, які могли враз перетворитися у пісню чи в казку. А, може, так краще думалося, коли шлях вів аж до Трої, до славного Енея – козака чи звивався аж до порога Наталчиної оселі? Так приємно було повертатися з таких мандрівок і записувати свої враження і думки на папері, коли випліталася і вимережувалась то славна історія троянців у запорозьких шатах, то хвилював прекрасний образ простої дівчини-селянки, яка своєю духовною красою могла піднятися до найвищих вершин досконалості людини.

Я закохана в Полтавщину, бо там моє коріння: дідусі і прабабусі вже понад століття живуть на полтавській землі. Одного разу я звернула увагу на якусь намальовану картину в покоях прабабусі Марії. Там були зображені козак і дівчина в українському вбранні, вони стояли біля плоту і розмовляли, над ним світив ясний місяць і по-особливому освітлював охайний двір, стріху на хаті і призьбу, де лежало якесь збіжжя. Біля тину — висока тополя, посріблена місячним сяйвом. Запитала бабусю Марію: «А хто це зображений на картині? Хто художник? Звідки у вас ця картина?» І бабуся з докором відповіла: «Як же ти не впізнала? Це ж Наталка Полтавка зі своїм Петром! Бачиш, стоять розмовляють перед тим, як Петро пішов на заробітки, бо хто знає — може, й не побачаться більше. Бачиш, які сумні обоє? А хто малював — уже й не знаю. У нас колись мало не в кожній хаті були такі картини, бо, кажуть, що насправді та Наталка із нашого села родом, а не з Полтави. І ще старі люди казали, що ходив по селах якийсь розумний чоловік і розпитував про гарних і чесних дівчат, а тоді писав про них книжки. От, кажуть, і про нашу Наталку з роду Бондарчуків написав. А Полтавкою він її назвав про людське око, щоб дівчині сорому не завдати, а може, щоб не загордувала. Ось що я знаю про цю мальовану Наталку та її Петра. Гарні люди колись були, чесні, правдиві.

Я була вдячна моїй прабабусі за цю розповідь, яка ще раз підтвердила мою думку, що справді народні письменники, яким був Іван Петрович Котляревський, завжди живуть у пам’яті людей. А ту картину прабабуся подарувала мені на добру згадку і добру пам’ять.


Загрузка...



Схожі твори: