Головна Головна -> Твори -> Проблема особистості і тоталітарної держави у добутках А. Платонова

Проблема особистості і тоталітарної держави у добутках А. Платонова



Тему людини і тоталітарної держави, що придушує у неї особистість, можна назвати центральної у творчості Андрія Платонова. Письменник виступав проти об’єднання окремих людей, індивідуальностей у безликі «маси», покірні режиму. Цей протест звучить у багатьох добутках Платонова, яскравих символістикою образів і своєрідністю авторської мови. Ця тема побічно порушена в оповіданні «Що сумнівається Макар», написаному Платоновим у 1929 році. У ньому автор показує зародження бюрократизму – машини, що стоїть над людиною і знеособлює всіх, хто прилучається до праці в установах. «Нормальний мужик» Макар Ганушкин відправився в Москву, «щоб добувати собі життя під золотими головами храмів і вождів». Він задається питанням: «Що мені робити в житті, щоб я собі й іншим був потрібний?».

 Відповіді немає ні в житті, ні в сні, де йому приснився мертвий ідол верховної влади. Уже в цьому оповіданні Платонов порушує питання про цінності ідеї, відірваної від інтересів людини, її гармонічного розвитку. Ідол мертвий, тому що мертва будь-яка думка, спрямована на руйнування особистості, переконаний письменник. Почувши в дурдомі про статтю Леніна про сидячих в установах ворожих людей, Макар пішов туди боротися за «загальну бідняцьку справу». У результаті він сам, як свіжа людина з «низів», був прийнятий у ряди чиновників. Так пошуки істини закінчилися у Макара знаходженням теплого містечка, де вже зовсім не хотілося думати про тих самих трудящих, заради інтересів яких він рушив у дорогу… Історія Макара Ганушкина – це оповідання про те, як «нормальний мужик» перетворюється в знеособленого службовця. Платонов намагається сказати тим самим, що держава, що проголосила себе народною, створює державну машину, що насправді не захищає інтереси людей, а стоїть над ними. Платонов же бачить такий вихід: «Відпустити б всіх людей з установ на волю, щоб вони наробили побільше їстівних, носильних і житлових речей, щоб ніхто не говорив про нестаток і щоб вони самі перестали поїдати чужі м’які речі». Цікавий розвиток цієї теми ми бачимо в романі «Чевенгур».

Це добуток про Жовтневу революцію в центральних губерніях Росії, про людей, які захищали революцію в громадянській війні, про «будівельників країни», про їхні ідеї, думки і переживання. Головний герой роману – Олександр Дванов – відправляється в місто Чевенгур, де утворився повний комунізм. По дорозі він зустрічається з колишнім командиром «польових більшовиків» Степаном Копенкіним, що мріє про загальну рівність і про звільнення від «живих ворогів комунізму» мертвого тіла Рози Люксембург. Вони разом направляються в Чевенгур. І от вони вже в «революційному заповіднику». Комунізм встановлений у Чевенгурі декретом Чепурного і його товаришів. Чевенгурці живуть безтурботно, вони не трудяться – праця «сприяє походженню майна, а майно – гнобленню».

Однією лише силоміць вірою чевенгурці прагнуть наблизити реальний комунізм. Поки ж у місті панують лише окремі його ознаки – абсолютна рівність, що розуміється скоріше як однаковість фізична, розумова і духовна, а також взаємне обожнювання товаришів. Їхні керівники – Чепурной і його ідеологічний помічник Прокофій бачать якнайшвидше наближення комунізму в повному знищенні «густої дрібної буржуазії», що населяла місто. До буржуазії ж зараховувався всякий, хто не рвався «обійняти товариша» і «затихнути в щастя повного щиросердечного комунізму». В «Чевенгурі» Платонов показує, як споконвічно світлі помисли, турбота про загальне благо вироджуються у свою протилежність: розподіл людей на «наших» і «не наших».

Самоправність ідеологів – людей номер один у тоталітарній державі – не має границь. От, приміром, Прокофій, «що мав всі твори Карла Маркса для особистого вживання, формулював всю революцію як хотів – залежно від настрою Клавдюши й об’єктивної обстановки». І ми бачимо, до чого призвело таке ідеологічне керівництво в Чевенгурі. Комунари із впевненістю і наснагою борються з «буржуазним елементом»: «Буржуїв у Чевенгурі перебили міцно, чесно, і навіть загробне життя їх не могло порадувати, тому що після тіла в них була розстріляна душа». Товариші вже все зробили для приходу комунізму: гадів перебили, майно, що веде до нерівності та експлуатації, знищили. Але так і не дочекалися вони першого ранку «нового століття» – комунізм не наступив… Подальші події роману показують нам відношення автора до описуваної ним побудові «нового століття». Чевенгур руйнується якимось страшним ворожим загоном. Роман закінчується дорогою, відкритістю в майбутнє, надією. Андрій Платонов кличе до такого ладу буття, де кожна особистість друг від друга «не занадто далеко» і «не занадто близько». Своїм гротескним добутком Платонов виступив проти нівелювання особистості. Однаковість фізична, розумова і духовна неможлива. Така рівність зупинила б усякий розвиток, саме життя, говорить автор. Тема, винесена в назву твору, у всій повноті розкривається Платоновим також у повісті «Котлован», написаної у 1929-1930 роки, або, як говориться в самій повісті, у «світлий момент усуспільнення майна». Головний герой «Котловану» Вощев, подібно тому, що має сумніви Макарові, замислився і засумнівався в справедливості всього того, що діється навколо.

 А навколо відбувається от що. Герої повісті відповідно до директиви зверху неспинно риють Яму. При цьому Котлован навіть не заглиблюється і не приймає тих форм, які нагадали б конфігурацію майбутнього фундаменту. Він просто розповзається по землі – спочатку вчетверо, а потім – завдяки старанням виконавців, у шість разів. Створюється враження, що Котлован буде поширюватися нескінченно. От про це і думає головний герой. Замислений «серед загального темпу праці» Вощев – фігура не тільки не потрібна, але і шкідлива: він сумнівається в «генеральній лінії», шукає власну дорогу до істини. Вощев описаний Платоновим як народний філософ-правдошукач. У той же час він представник першого покоління радянської інтелігенції, покликаної зайняти місце знищеного старого культурного слою. В «Котловані» показаний також один чудом уцілілий інтелігент-інженер Прушевський, що внутрішньо підготував себе до самогубства і що жив на будівництві «передсмертним, байдужим життям».

Обидва ці героя не можуть знайти змісту в тій роботі, що вони змушені робити. Дівчинка Настя, єдина радість і надія грабарів, помирає. Дивлячись на вмираючу Настю, Вощев думає: «Навіщо… тепер потрібний сенс життя та істина всесвітнього походження, якщо немає маленької, вірної людини, у якому б істина стала б радістю і рухом?» Платонов намагається зрозуміти, що рухає людьми, які продовжують рити яму, незважаючи на те, що їхня мрія вже похована. Він пише, що хтось Один (або декілька) вийняв з людських сердець віру та узурпував істину, наробивши з неї масу кумачевих плакатів про ударний темп і ентузіазм. Замінити «скасованого Бога» повинен був масовий психоз – поклоніння вождеві тоталітарного режиму.

Саме про це повість Платонова. Людина в пошуках істини постійно натикається на сліпу силу загального психозу, на авторитарність. Особистість не може розвиватися в тоталітарній державі.  Андрій Платонов всією своєю творчістю намагався сказати, що держава не повинна стояти над людиною, а людей не можна стригти під одну гребінку. Інакше історія зупиниться, а світлі мрії про комунізм перетворяться у свою протилежність. Так воно і відбулося… Творчий шлях самого письменника, програмні добутки якого були опубліковані в нашій країні через більш ніж піввіку після їхнього написання, зайвий раз доводить, що в тоталітарній державі немає місця вільно мислячій людині.





Схожі твори: