Головна Головна -> Твори -> Згубний вплив грошей на персонажів (за комедією Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч»)

Згубний вплив грошей на персонажів (за комедією Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч»)



П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч», що була написана у 1890 році, слушно вважається однією з найкращих сатиричних комедій в українській драматургії. Письменник із презирством і огидою завжди ставився до зажерливості нових сільських хазяїв, яких породили соціальні зміни на Україні у 80-90-х роках минулого століття. Тому з такою силою талановитого сатирика, з таким сарказмом і гнівом змальовує Карпенко-Карий хижаків нового типу — Пузиря і Калитку, їхню нищівну, жадібну і примітивну суть. І хоч сюжет комедії побудований на факті невдалого придбання нібито фальшивих грошей, та, на мою думку, головним є показ руйнування людської особистості, її єства під впливом грошей.

Жахливо дивитися, як людина перетворюється у суцільне прагнення збагачення: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю», — каже Калитка, мріючи про той час, коли Пузирі полопаються, а він безмірно розбагатіє. Як же тісно двом багатіям поруч, як же ненавидять вони один одного! Прагнення до збагачення, несамовита зажерливість, яка знівечила в них кращі людські якості — осьде, що єднає характери двох глитаїв. Я думаю, що саме ці риси спільності в характерах нових сільських хазяїв і породили у Герасима Калитки намір висватати своєму синові одну із дочок багатія Пузиря. Та з яким же презирством цей Пузир поставився до сина Калитки, Романа! Для Пузиря Калитка — «голяк масті, чирва світить». Калитка вибухає обуренням: «Ах ти ж погань! Мужва репана! Давно лизала панам руки, за верству шапку скидала, а тепер розжилася, компанію з панами водить і зараз морду пиндючить перед своїм братом!»

Мені здається, Карпенко-Карий не зміг би краще дати характеристику цим двом зажерам-хижакам, ніж він вклав її у ці слова персонажів. Для мене вони — однакові, незважаючи на різний рівень економічної могутності, бо обидва становлять грубу, цинічну і ненажерливу суспільну силу. І у Калитки, і у Пузиря єдина мета — гроші, єдині наміри — нагромадження багатства. Все інше відступає на останній план у їхній свідомості: милосердя, людяне ставлення до родини, наймитів, совість і порядність. Може, тому у мене і не викликає жалю Калитка, коли він мало не повісився, вирішивши, що життя без грошей не має сенсу.

Десь у глибині душі по-людськи мені зрозумілі мотиви, якими керувалися «хазяї нового суспільного ладу» (мабуть, щось подібне ми спостерігаємо у сучасній Україні). Підкупає і любов Калитки до землі, його слова: «Ох, земелько, свята земелько, божа ти донечко!» Я теж дуже люблю землю і все живе на ній. Розумію і те, що не народилися ж і Калитка, і Пузир такими зажерливими хижаками, а тогочасна дійсність вплинула на їхні життєві ідеали; може, колись першопричиною збагачення були цілком зрозумілі мотиви: кожна людина мріє про добробут.

Та не можна виправдати способів такого збагачення, коли руйнуються господарства бідних селян, що через це мають тікати із села, і дрібних поміщиків: «.„Пани горять, а мужички з пожару таскають…» Такі, як Калитка, йдуть напролом, підламуючи всіх, хто поруч, руйнують долі інших, гублять останні крихти совісті.

Я вважаю, що п’єса, створена більше ста років тому, ще довго буде актуальною для суспільства, і її з цікавістю і задоволенням будуть перечитувати і дивитися у постановках митців покоління моїх співвітчизників.


Загрузка...



Схожі твори: