Головна Головна -> Твори -> Образ Семена Давидова у романі М. Шолохова «Піднята цілина»

Образ Семена Давидова у романі М. Шолохова «Піднята цілина»



Семен Давидов, що був моряк і слюсар путилівського заводу, приїжджає в хутір Гремяча Балка для організації колгоспу. Завдання перед ним стоїть непросте, адже козаки здавна вважали себе привілейованим станом, покірність їм зовсім не властива, як, втім, і революційний ентузіазм. Але вже перша зустріч Давидова з козаками свідчить про те, що він здатний знайти з ними загальну мову. Семен не відправився відразу ж у сільраду, повз людей, як це робили в основному всі, що приїжджали до нього представники «начальства», а прийнявся допомагати кучерям розпрягати коней, розговорився з тими, що зібралися неподалік козаками, жартував і пригощав їх цигарками. І козаки прийняли приїжджого. При цьому Давидов не намагався загравати з «народом», просто він говорив зрозумілою людям мовою. До того ж він не тільки не образився, коли дід-баляндрасник посміявся над його щербатими зубами, але і сам відпустив жарт із цього приводу. А вміння посміятися над собою – якість, що викликає у людей особливу симпатію. Давидов, напевно, у той момент навіть не припускав, наскільки вона, ця якість, придасться йому надалі.

Виявилося, що в приїжджого не тільки мова добра. Він спритно управлявся з кіньми і кінською збруєю, розповідаючи попутно про те, що був кулеметником. Козаки – люди військові, і тому згадування про військову службу ще більше зблизило їх із щербатим баляндрасником. Розглянувши руки Давидова, козаки прийняли його за коваля, але він поправив їх, сказавши, що він – слюсар. Правда, довідавшись про те, що Давидов приїхав «щодо колгоспу», козаки не приховували свого розчарування. Мало хто з них вірив у можливість зібрати всіх людей в одну «комуну», де вони повинні разом працювати. Більше того, дуже багато козаків були проти самої цієї ідеї – порушити віковий уклад ведення господарства і підвалини власності. От і необхідно було переконати козаків разом з найближчими помічниками – секретарем гремячінського партосередку Нагульновим і головою Ради Разметновим. Перша зустріч із Нагульновым і Разметновым не розчарувала Давидова. Вони якийсь час придивлялися друг до друга,   але приналежність до однієї політичної партії і спільність завдань сприяла їхньому взаєморозумінню. Давидову не треба було пояснювати своїм новим товаришам, що таке «класова боротьба», «колективізація»…

Першим конкретним заходом, що стояло провести Давидову, стало розкуркулювання заможних козаків.

 Ще не знаючи досконально проблем Гремячій Балки, Давидов прислухається до думки загальних зборів, на яких вирішують голосуванням, кого зараховувати до кулаків, а кого ні. Питання це було далеко не просте, адже «затверджений зборами» кулак автоматично втрачав цивільні права і всю свою власність, а потім безповоротно посилався з усім сімейством «у заслання». Покладаючись у більшості випадків на думку зборів, Давидов, проте, проявляє «партійну твердість» при розгляді справи Тита Бородіна. Тит (або як його називають місцеві жителі – Титок) сам з бідняків, у громадянську воював у Червоній гвардії, має поранення і нагороди, але після війни надзвичайно ретельно почав господарювати, став наймати працівників і перетворився в досить багату (по мірках Гремячій Балки) людину. Козаки не хочуть записувати Тита Бородіна в кулаків, але Давидов дивиться на проблему з погляду «революційної принциповості» і говорить, що Бородіну за партизанське минуле – честь і хвала, але раз він перетворився в кулака, те його необхідно «роздавити» без усякої жалості.

Козаки, розуміючи, що часи змінюються і противитися «лінії партії» стає небезпечно, голосують за розкуркулювання Бородіна. Саме при розкуркулюванні Тита Бородіна Давидов постраждав у хуторі в перший раз. Саме на Давидові зганяв своє збурювання і образу Титок, кілька разів ударивши його по голові «скалкою» (залізним штирем). Якби не підоспіла вчасно допомога, Семенові швидше за все довелося б зовсім зле. Під час обговорення Давидовим, Нагульновим і Разметновим питань проведення розкуркулювання нам стає більше зрозумілим образ цього комуніста. Ми довідаємося деякі факти з біографії Семена. Так голова Ради Андрій Разметнов відмовляється «воювати з дітками» – при розкуркулювали багатодітного Гаєва він не міг витримати їх плачу і змушений був піти. Давидов буквально вибухає:

  • «Жалуєш… А вони нас жалували?». Він згадує, як батько його був після страйку відправлений у Сибір, а мати була змушена піти на панель, щоб прокормити Семена і його маленьких сестричок. От і виходить, згідно давдівської логіки, що одинадцять діточок псевдокулака Гаєва (розкуркулювання якого, до речі, було визнано пізніше незаконним) повинні бути заслані в Сибір, тому що він колись закривав роти своїм сестричкам, щоб ті не плакали, коли їхня мати приводила чергового «гостя». Розкуркулювання, безумовно, було тяжким злочином.

У цьому лихо Давидова, лихо всього його покоління і декількох поколінь наступних: він, як і дуже багато хто, вірив, що можна побудувати «щасливе життя» для більшості, але для цього потрібно принести в жертву (зрозуміло, «в ім’я високих революційних ідеалів»!) якусь «незначну меншість», нехай навіть це будуть діти, старі та інші, на кому дуже незабаром, як показала історія, у роки великого терору, поставлять клеймо – «член сім’ї ворога народу». «Добровільно-примусова» колективізація і великий терор тридцятих-сорокових років – все це ланки одного ланцюга. Насправді все було простіше. Логіка дій нової влади виглядала в такий спосіб: необхідно створити колгоспи, щоб централізувати сільськогосподарське виробництво і позбавити селян самостійності. Але як забезпечити колгоспам матеріальну базу? Адже заможний хлібороб у колгосп не піде, а у бідноти – немає нічого, на те вона і біднота. Вирішено: забрати все майно у заможних селян, тобто у «кулаків», і оголосити його колгоспною власністю. От вам і матеріальна база! Зрозуміло, всі ці заходи повинні були супроводжуватися масованої кампанією пропаганди. Чи розумів все це Давидов?

Мабуть, ні. Позитивні риси в його образі проявляються саме тоді, коли він перебуває осторонь від президії колгоспних зборів і, взагалі, подалі від великої політики. Адже по натурі Давидов – людина непогана. Більше того – він чи ледве не єдиний з описаних у романі, як зараз прийнято говорити, «партійних функціонерів», що викликає у читача позитивні емоції. Керівники районного рівня: Корчжинський, Випадних і інші, готові якщо буде потреба «принести в жертву» Макара Нагульнова – закінчені формалісти і бюрократи. Голова сусіднього колгоспу Поляниця – шахрай і ошуканець.

Мабуть, лише секретар райкому Нестеренко і командир агітколони Кондратько можуть викликати симпатію. І ще: Давидов дуже самотня людина, можна сказати, самий самотній у романі. Він і сам усвідомлює свою повну самотність. Спостерігаючи за дітьми в поле, він, ще парубок, думає про те, що так і вмре, не залишивши потомства, що залишиться після його смерті єдина пам’ять – гремячінський колгосп, що, може статися, навіть назвуть його ім’ям. Зв’язок з Лушкою, який і коханням-то можна з великою натяжкою назвати, лише підсилило його самотність. І справа навіть не в тім, що зв’язок цей обговорювали на кожному кроці абсолютно всі.

Фінал відносин Давидова з Лушкою, безсумнівно, наніс Семенові найтяжку щиросердечну травму: адже Лушка не просто «зустрічалася з кимсь ще». Єдина «світла пляма» у житті Давида – це молоденька дівчина Варя, Варюха-горюха. Їй однієї вдалося розтопити лід, яким було сковане серце матроса, кулеметника, слюсаря і голови колгоспу Семена Давидова. І все начебто б у них складалося добре…  але кулеметні постріли обірвали життя Семена Давидова – людини, яка хотіла ощасливити всіх, на його думку, гідних щастя. І все ж таки не зміг зробити щасливим нікого конкретно.

 





Схожі твори: