Головна Головна -> Твори -> Ліричний мир А. А. Ахматовій

Ліричний мир А. А. Ахматовій



І все-таки довідаються голос мій. І все-таки йому знову повірять. А. А. Ахматова. Її вважали досконалістю. Її віршами зачитувалися. Її горбоносий, дивно гармонічний профіль викликав порівняння з античною скульптурою. На схилі віку вона стала почесним доктором наук Оксфорда. Ім’я цієї жінки – Ганна Ахматова. “Ахматова – жасминовий кущ, обвуглений туманом сірим”, – так сказали про неї сучасники. За твердженням самої поетеси, величезний вплив на неї зробили Олександр Пушкін і Бенджамін Констант – автор нашумілого роману XIX століття “Адольф”. Саме із цих джерел черпала Ахматова найтонший психологізм, ту афористичну стислість і виразність, які зробили її лірикові об’єктом нескінченної любові читачів і предметом досліджень декількох поколінь літературознавців.

  • Я навчилася просто, мудро жити,
  • Дивитися на небо й молитися Богу,
  • И довго перед увечері бродити,
  • Щоб угамувати непотрібну тривогу.

Такий підсумок цього мудрого страждальницького життя. Вона народилася на рубежі двох століть – дев’ятнадцятого, “залізного” по визначенню Блоку, і двадцятого – століття, рівного якому по страху, страстям і стражданням не було в історії людства. Вона народилася на грані століть, щоб з’єднати їх живою трепетною ниткою своєї долі.

Великий вплив на її поетичне становлення зробило те, що Ахматова дитячі роки провела в Царському Селі, де саме повітря було просочену поезією. Це місце стало для неї одним з найдорожчих на землі на все життя. Тому що “тут лежала його (Пушкіна) й розпатланий тім Хлопці”. Тому що для неї, сімнадцятилітньої, саме там “зоря була самої себе яскравіше, у квітні запах прілі й землі, і перший поцілунок…” Тому що там, у парку, минулому побачення з Миколою Гумілевим, іншим трагічним поетом епохи, який став долею Ахматової, про яке вона потім напише в страшні по своєму трагічному звучанню рядках:

  • Чоловік у могилі, син у в’язниці
  • Помолитесь про мене…

Поезія Ахматової – поезія жіночої душі. І хоча література загально людяна, Ахматова могла з повним правом сказати про свої вірші:

  • Чи могла Бичі немов Дант творити,
  • Або Лаура жар любові прославить?
  • Я навчила жінок говорити.

У її добутках є багато особистого, чисто жіночого, того, що Ахматова пережила своєю душею, чим вона й дорога росіянинові читачеві. Перші вірші Ахматової – це любовна лірика. У них любов не завжди світла, найчастіше вона несе горе. Частіше вірша Ахматової – це психологічні драми з гострими сюжетами, заснованими на трагічних переживаннях. Лірична героїня Ахматової відкинута, розлюблена. Але переживає це гідно, з гордою смиренністю, не принижуючи ні себе, ні коханого.

  • У пухнатій муфті руки холоділи.
  • Мені стало страшно, стало якось смутно.
  • ПРО, як повернути вас, швидкі тижні
  • Його любові, повітряної й хвилинної!

Герой ахматівської поезії складний і багатоликий. Він – коханець, брат, друг, що з’являється в різних ситуаціях. Те між Ахматовою і її коханим виникає стіна нерозуміння й він іде від її; те вони розстаються тому, що їм не можна бачитися; те вона оплакує свою любов і вболіває; але завжди Ахматова любить.

  • Всі тобі: і молитва денна, И безсоння жар, що мліє,
  • І віршів моїх біла зграя, И очей моїх синя пожежа.

Але поезія Ахматової – це не тільки сповідь закоханої жіночої душі, це й сповідь людини, що живе всіма лихами й страстями XX століття. А ще, за словами О. Мандельштама, Ахматова “принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману XX століття”:

  • Проводила друга до передньої,
  • Постояла в золотий пилу,
  • З сусідньої Звуки важливі текли.
  • Кинута! Придумане слово – Хіба я квітка або лист?
  • А ока дивляться вже суворо В потемніле трюмо.

Самою головною любов’ю в житті А. Ахматовій була любов до рідної землі, про яку вона напише після, що “лягаємо в неї й стаємо нею, того й кличемо так вільно своєю”.

У важкі роки революції багато поетів емігрували з Росії за рубіж. Як ні важко було Ахматовій, вона не покинула свою країну, тому що не мислила свого життя без Росії.

Мені голос був. Він кликав утішно, Він говорив:   “Іди сюди, Залиш свій край глухої й грішний, Залиш Росію назавжди”. Але Ахматова “рівно душно й спокійно руками замкнула слух”, щоб “цим мовленням невартої не опоганився скорботний дух”.

Любов до Батьківщини в Ахматової не предмет аналізу, міркувань. Буде Батьківщина – будуть життя, діти, вірші. Немає її – немає нічого. Ахматова була щирим виразником лих,

нещасть свого століття, старше якого вона була на десять років. Ахматову хвилювали й доля духовно збіднілого народу, і тривоги російської інтелігенції після захоплення влади в країні більшовиками. Вона передала психологічний стан інтелігентів у тих нелюдських умовах:

  • ? в У колі кривавому день і ніч Болить жорстока знемога…
  • ? Ніхто нам не хотів допомогти За те, що ми залишилися будинку,

У часи сталінізму Ахматова не була піддана репресіям, але для неї це були важкі роки. Її єдиний син був арештований, і вона вирішила залишити пам’ятник йому й всім людям, які постраждали в цей час. Так народився знаменитий “Реквієм”. У ньому Ахматова розповідає про важкі роки, про нещастя й страждання людей:

  • Зірки смерті стояли над нами,
  • И безвинна корчилася Русь
  • Під кривавими чоботями
  • И під шинами чорних марсь.

Незважаючи на всю вагу й трагічне життя, на весь жах і приниження, пережиті нею під час війни й після, розпачу й розгубленості в Ахматової не було. Ніхто ніколи не бачив її з пониклою головою. Завжди пряма й стругаючи, вона була людиною, що відрізняється великою мужністю. У своєму житті Ахматова знала славу, безславність і знову славу.

  • Я – голос ваш, жар вашого дихання,
  • Я – відображення вашої особи.

Такий ліричний мир Ахматової: від сповіді жіночого серця, ображеного, обуреного, але люблячого, до приголомшливому душу “Реквієму”, яким кричить “стомільйонний народ”.

Колись замолоду, ясно передчуваючи свою поетичну долю, Ахматова проронила, звертаючись до царської статуї А. С. Пушкіна:

  • Холодний, білий, почекай, Я теж мраморного стану.

І, напевно, напроти ленінградської в’язниці – там, де вона хотіла – повинен стояти пам’ятник жінці, що тримає в руках вузлик з передачею для єдиного сина, вся провина якого була тільки в тім, що він був сином Миколи Гумілева й Ганни Ахматової – двох великих поетів, що не догодили владі. А може, зовсім і не потрібно мармурових статуй, адже є вже нерукотворний пам’ятник, що вона спорудила собі слідом за своїм царським попередником – це її вірші.

 


Загрузка...



Схожі твори: