Головна Головна -> Твори -> Краса душі Катерини (За п’єсою О. М. Островського “Гроза”)

Краса душі Катерини (За п’єсою О. М. Островського “Гроза”)



Сонце в небі високо, стежка біжить далеко, бреде по ній красна дівиця. Омліває вона, змучена: за довгий свій шлях три пари черевиків залізних витоптав, три чавунних палиці роздер та три кам’яні проскури ізглодала.

Як я любила в далекому своє дитинство читати і слухати казку про Фініст – ясному соколе, про його наречену і великої її любові, що зуміла подолати всі перешкоди, всі позбавлення і біди перенести заради того, щоб з ним, єдиним, обраним її серцем, до кінця розділити будь-яку долю.

Я завжди згадую цю казку на уроках літератури. Згадала її, коли ми читали сцену прощання Бориса та Катерини у драмі О. М. Островського “Гроза”. Перед нами російська жінка, може, сама таємнича і незбагненна в російській літературі, яка не змогла жити в брехні і загинула, кинувшись у Волгу.

Як тільки не намагалися пояснити її вчинок: і темне царство занапастили, і діточок, які б утримали, не було, і, пішовши поперек власних правил, змиритися з цим не змогла.

Мабуть, у кожному поясненні, особливо в останньому, є своя правда. І все-таки – ну як повірити, що через Кабанихи, з-за її неприязні і докорів могла Катерина, глибоко і щиро віруюча, зважитися на таке? Духовно вона сильніша свекрухи і не боїться її. І якщо терпляче зносить всі утиски, то тільки через те, що зовсім їх не помічає. Наказали попросити вибачення – попросила, наказали слухатися – слухається, але це поки не зачеплена її душа, не потривожена воля.

Кабанихи тому й біснується, що непідвладне їй Катерининої опір, як непідвладні їй її розум, серце, і тут вона – і немає її. Та й сама Катерина знає, що побажає вона вирватися на волю – і ніщо не втримає, не зупинить.

Але чому ж вона – така гарна, сильна, горда – змирилася з цим побутом, з обманом, грубістю, лицемірством? Та тому, що вона, змирився з цією страшною, смердючій життям, спокутує свій гріх.

Є на Русі дівчата, що приходять у цей світ Христовими нареченими, з надзвичайно чистої, люблячої і цнотливою душею; їхній шлях лежить у монастирі. Живуть вони в ладу з: світом, із собою, з людьми – ясно, добре і чисто. Так само жила до заміжжя і Катерина. Хто знає, що змусило її зважитися змінити свою долю, піти всупереч Божій волі. Але як же після цього засумувала, заметалася її душа, ніщо їй немиле, тільки й залишилося спогад про ту далеку прекрасного життя, коли серце кожного дня раділо і раділо.

Як же Катерині не мучитися, як не тужити за втраченим блаженстві! Її душа в інші світи винесення, їй відкрито було те, що іншим людям під все життя невідомо. Все її життя до заміжжя чистою і радісною була.

Нескінченною любов’ю до Бога, до людей, до сонечка, до квітів світиться тіло.

Та хіба можна їй жити після того, як сама свою радість вбила, душу зрадила, тим самим страшний, непростимий гріх вчинила?

Ось тільки Борис, такий несхожий на всіх інших, Добрий, м’який і всією душею до неї. Здається їй, що з ним пов’язана надія. Але хіба себе обдуриш, вона відчуває, що і в його любові не знайти їй спокою, серцем чує: не чекати їй від цього гріха радості, але й терпіти цю муку сил немає. Не любов, а приреченість штовхає Катерину до Бориса. Не може він дати їй щастя, та вона його у нього і не шукає. Яке вже тут щастя, якщо чоловікові змінила, клятвою, даною у церкві перед Богом, поступилася …

Як же жити їй далі, якщо навіть після того, як в гріху перед усіма розкаялася, не стало їй легше? Повернутися до чоловіка й свекрухи неможливо: там все чуже. А більше нікуди. Один шлях – у Волгу.

Ось воно, те, що штовхнуло її в Волгу: неможливість жити так, як жила останнім часом. Для Катерини, чистою і люблячої, хоча і заблуканої душі, щоб не вмерти з власної волі, а продовжувати існувати в лицемірстві, удаванні, обмані – ось що гріховно.

Любов російської жінки завжди була зігріта почуттям, що піднімає відношення до улюбленого, до родини на особливу духовну висоту. Вона й справді рятувала і себе, і своїх рідних, даруючи їм теплоту і ніжність своєї прекрасної душі.


Загрузка...



Схожі твори: