Головна Головна -> Твори -> Природа у романі «Герой нашого часу»

Природа у романі «Герой нашого часу»



Роман “Герой нашого часу” – найбільш зріле і серйозне твір М. Ю. Лермонтова, що стало значною віхою у розвитку російського реалізму. Роман являє собою кілька різних за жанром частин, пов’язаних чином головного героя – своєрідним сюжетообразующім стрижнем, на якому будується весь твір, – а також глобальної ідеєю автора найбільш повно розкрити цей образ. Для цієї мети М. Ю. Лермонтов використав безліч художніх засобів і прийомів, як-то: оригінальну композицію, побудова системи персонажів, різні способи розповіді, прийоми таємного і прямого психологізму. Одним із способів розкриття образів у реалістичному творі стає і пейзаж, що не втрачає, однак, і романтичних рис.

Події роману розгортаються на тлі кавказької природи – типове місце дії романтичних творів російської літератури (“Мцирі” Лермонтова, “Кавказький полонений” і “Бахчисарайський фонтан” Пушкіна). З самого початку автор створює незвичайну, екзотичну, таємничу атмосферу; в першій за хронологічним порядком чолі “Тамань” виникає романтичний образ моря: воно виступає як фон (постійно чути звук що б’ються об берег хвиль, герой милується чудовими краєвидами з вікна). Романтичної традицією є і зображення морської стихії, бурі, шторму (наприкінці глави); на якийсь час доля самого головного героя виявляється у владі водної безодні. Також важливу роль відіграє образ місяця: майже всі пейзажі в чолі – нічні, і навіть образ дівчини-контрабандистки, Ундіни, дано майже повністю в місячному світлі. Чудовими романтичними пейзажними замальовками рясніє і голова “Бела”, перша з сюжетного порядку. Тут Лермонтов проявляє себе як справжній художник і майстер слова: картини природи вражають своєю жвавістю і яскравістю. Власне, роман починається з опису Койшаурской долини: “З усіх боків гори неприступні, червонуваті скелі, обвішані зеленим плющем і увінчані купами чинар, жовті обриви, покреслений промоїнами, а там високо-високо золота бахрома снігів …”

Сувора і прекрасна природа Кавказу створює романтичний настрій ще й завдяки що ховаються в ній небезпекам: так, переїзд через Хрестовий перевал в негоду автор описує у всіх льодових душу подробицях; жваво представляється “прірву така, що ціла село осетин, що живуть на дні її, здавалася гніздом ластівки “.

Однак природа може бути не тільки фоном, а й реальним дійовою особою, що впливає на долі героїв: наприклад, з-за грози відбувається тривалий побачення Печоріна і Віри. Більш того, Печорін в щоденнику прямо говорить, що “повітря Кисловодська має в своєму розпорядженні до любові” і “тут бувають зав’язки всіх романів, які коли-небудь починалися у підошви Машук”. Саме під час бурі Максим Максимович розповідає до кінця мандрівному офіцерові історію про Белу; негода тут є передумовою до появи цілої повісті, а значить, має сюжетне значення.

Чим глибше і складніше твір, тим більше значення в ньому мають деталі, замальовки, фон: в романі “Герой нашого часу” пейзаж володіє декількома функціями: він не тільки створює романтичну атмосферу, але і характеризує героїв, їх внутрішній світ, перш за все – через відношення цього героя до природи. Сильні, самобутні особистості відчувають з нею внутрішній зв’язок, знаходять у природі відпочинок, відновлюють душевні сили. Печорін у своєму щоденнику барвисто описує всі принади вечірньої степу, за якою він любить “скакати на гарячій коні …”, і при цьому робить зауваження: “Ні жіночого погляду, якого б я не забув при вигляді кучерявих гір, опромінених південним сонцем”. Природа для нього – одна з небагатьох радощів в житті. Для Бели вид рідних гір – необхідне і навіть достатня умова для щастя. “З фортеці видно були ті ж гори, що з аулу, – а цим дикунам більше нічого не треба”, – говорить Максим Максимович, якого автор наділяє особливими здібностями відчувати і розуміти природу. Як пише офіцер-оповідач, “в серцях простих почуття краси і величі природи сильніше, живіше в сто крат, ніж у нас, захоплених оповідача на словах і на папері”.

На більш глибокому рівні внутрішній світ героя розкривається через пряме зіставлення станів природи і душі людини. Так, у сцені, коли Печорін, отримавши записку від Віри з звісткою про їх від’їзді, намагається наздогнати її, краєвид даний в похмурих, безрадісних тонах. Автор нагнітає тяжке враження епітетами: хмара “чорна”, “в ущелині стало темно і сиро”, “Подкумок … ревів глухо й одноманітно”. Тут природа прямо відображає душевний стан Печоріна. Ще складніше, вже в динаміці, цей прийом використовується в сцені дуелі: спочатку ранок видається Печоріна “блакитним і свіжим”, потім (під час самої дуелі) він зауважує, що “між вершин вже бродили волокнисті хмари, що набігли зі сходу”. Після дуелі, побачивши понівечений труп Грушніцкого, Печорін відверто пише: “Сонце здавалося мені тьмяно, промені його мене не гріли”. Природа як би змінюється разом з настроєм героя, увагу читача акцентується на внутрішньому конфлікті в душі Печоріна; таким чином, пейзаж у сцені дуелі виступає і як засіб таємного психологізму, більш повно виражаючи авторські ідеї та задуми.

Пейзаж в романі виконує ще одну важливу функцію: він умовно готує читача до майбутньої сцені, задає тон розповіді, створює враження, яке має посилитися згодом. Так, перед зустріччю з Вірою, тобто першим в голові “Княжна Мері” вільним і щирим проявом почуттів Печоріна, але разом з тим сценою досить напруженою, краєвид описується передгрозовою: “повітря було напоєне електрикою”. Перед сваркою Грушніцкого і Печоріна на Машук з’являється “зловісне хмарка”. Природа ніби пророкує, передбачає подальший характер розвитку подій; пейзаж у цих сценах символічний, але він може бути символічним по-різному: в епізоді переїзду через Подкумок сам струмок, мінливий і швидкий, а також сцена, що розігралася на ньому, алегорично передають всю сутність відносини Печоріна до Мері – Печорін використовує недосвідченість і щирість дівчини, вводить її в збентеження і, переїхавши через струмок, вислухавши її визнання, залишається холодний і байдужий. Сцена символічна сама по собі, як і епізод біля провалу: провал – не просто колишній кратер вулкана, а й майбутній провал, перерва у відносинах Печоріна і княжни Мері. Сцена біля провалу – останній момент їх зближення, вона віщує розлуку і відчуженість.

Споглядання. картин природи може наводити героїв на філософські роздуми: на початку глави “Княжна Мері” Печорін пише у своєму щоденнику: “Весело жити в такій землі! … Сонце яскраво, небо синьо – чого б, здається, більше? – Навіщо тут пристрасті, бажання, жалю? .. “Тут відчувається пряма паралель із віршем” Коли хвилюється жовтіючому нива … “. Взагалі у філософських відступах, написаних Печоріна, яскраво проявляється сам автор роману, тобто Лермонтов, і саме тому, що очевидні зв’язки цих відступів з віршами. Найбільш яскравий приклад філософського пейзажу – зоряне небо (глава “фаталіст”), які наштовхують Печоріна на думці про вічність небес і нікчемності людського життя (знову ж таки прямий зв’язок із віршем “Виходжу один я на дорогу …”). І тут же з’являється місяць, “повний і червоний, як заграва пожежі”, – ще одне тривожне прообраз.

Коли в 1840 році вийшло перше окреме видання “Героя нашого часу”, Бєлінський відгукнувся про нього так: “Диявольський талант!” Роман викликав бурю суперечок і дискусій про проблему особистості, про образ Печоріна, його моральності, характерності або нехарактерно; роман хвалили, лаяли , скорочували і захищали, але ніхто не міг оскаржити досконалість художньої форми, літературної цінності твору. Прекрасна і майстерне використання слова в створенні пейзажних замальовок, ретельно продумане розміщення описів природи в тканини роману – ось що, зокрема, робить “Героя нашого часу” шедевром російської та світової літератури.


Загрузка...



Схожі твори: