Головна Головна -> Твори -> ПЕРШЕ КОХАННЯ ШЕВЧЕНКА

ПЕРШЕ КОХАННЯ ШЕВЧЕНКА



Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх.

Так писав Шевченко вже на засланні в далекому, дикому Косаралі, пригадуючи з далекого дитинства свою
дружбу з одноліткою Оксаною. Мати поета померла, коли йому пішов десятий рік, а вона, як ми бачимо, була ще свідком початку дружби сина з сусідською дочкою Осиротіле, “обідране, трохи не голе”, вбоге дитя часто переживало тяжкі хвилини: почуття безпритульності, сирітства охоплювало майбутнього великого поета, і лише зустрічі з коханою подругою були для нього хвилинами розради:

…бувало, щасливий,
Як побачить диво – твою красоту.

І один з таких яскравих моментів він одного разу, як найдорожчий спогад, відтворив у своєму вірші:

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом

Світло й радісно було на душі у тринадцятилітнього пастушка, було любо, “неначе в Бога “:

Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Та варто було тільки дитячій душі, зачарованій красою Божого світу, пройнятися усвідомленням сирітської самотини, і з неї зникав радісний настрій: все “почорніло”, “помарніло”:

Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!

Але розрадниця була неподалік і своїми дитячими, чистими пестощами замінила сироті материнські пестощі:

…дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…

І вмить повернулася до нього вся ясність і принадність дитячої безтурботності:

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади’.
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води

Але саме в ту щасливу пору, коли перші неясні поривання двох дитячих сердець стали набирати більш серйозної форми, їх розлучили: вони

… малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.

П’ятнадцятирічного козачка Тараса повіз з собою у чужі краї дідич. Минуло кілька років тяжкого, сповненого зневаги та кривд життя, спочатку в панському передпокої, потім на горищі – в підмайстрах у малярних справ майстра, – і сталося чудо: “нікчемний замазура – за його власними словами – на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв і користувався настановами та дружньою довірою найвидатнішого художника”.
Але і в цю нову, здавалося б, щасливу пору, коли, за словами одного його друга, Шевченко, “познайомившись завдяки Брюллову з найшляхетнішими петербурзькими родинами, частенько став їздити на вечори, він увійшов у моду, його запрошували, як дивину, він став гарно одягатися, в нього вселився світський біс”, – і в новому, вже не ворожому, а співчуваючому середовищі, у колі блискучих друзів і в атмосфері різноманітних столичних розваг він не забув ту, яка вперше змусила битися неясним трепетом його сирітське серденько. Створюючи “Гайдамаків”, він своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим самим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня-подруга… І так само, як у Мар’яні, в Яреминій Оксані він бачив рідний, не затьмарений і після десятилітньої розлуки образ. І це було так реально, так живо, що в його розповідь мимоволі вривалися слова заздрості на адресу щасливого героя: адже Ярема –

… сирота багатий,
Бо є з ким заплакать,
є з ким заспівать:

Єсть карії очі – як зіроньки, сяють,
Білі рученята – мліють-обнімають,
Єсть серце єдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, і мре, й оживає.

І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу за далеким і вже безповоротним.

Таким і я колись-то був.
Минуло, дівчата…
Минулося, розійшлося,
І сліду не стало.

А яким сміливим і красивим було це перше кохання! Хлопчик-поет, який ще крихіткою-дитиною ходив з дому шукати стовпи, що підпирають світ, прикрасив і своє дитяче захоплення так само яскравою грою фантазії: в ті щасливі дні, коли підлітки

Межи мови-розмови
Цілувались, обнімались
З усієї сили;
То плакали, то божились…

– він розповідав своїй Оксані про те, як “золото і долю добуде ” й буде на Україні “панувати, коли не загине”, після того, як переможе її ворогів.
І, пригадуючи ці щасливі, далекі хвилини, він “з німими стінами, на чужині” ділився сльозами по відібраній долі-дівчині, з якою його колись розлучили: її

Люде одібрали, бо їм було мало.

Та все ще сподівається:

Може, ще раз зустрінемось…
А може… й не знаю.

Але ж під цю пору спогадів і ще не втрачених надій йому вже пішов 27-й рік, і однолітку його, мабуть, давно вже за селянським звичаєм віддали заміж. І, примирившись з цією не відразу й не легко засвоюваною думкою, він звертається до своєї першої – “чужої чорнобривої Оксани” з закликом хоч згадати його, закинутого на чужину, і хоч жартома згадати минуле. А воно, це минуле, зовсім не було жартом. Майбутній поет уже милувався “дивом-красою” своєї обраниці, а та з ним “усміхалась, плакала, журилась”, учила його пісень і мови кохання:

Очима, душею, серцем розмовлять.

І, як музу, просив він її увінчати чоло закоханої Мар’яни, героїні задуманої ним поеми, символом першого кохання – первоцвітом весни, рястом. І молився за свою маленьку подругу. Він не знав, що з нею, яка її доля, але йому чомусь здавалося, що його Оксана нещасна. Оспівуючи її під ім’ям Мар’яни, він хотів змалювати сумну історію розбитого кохання. Багатий сотник, уявлялося йому, забирає у нього дорогу подругу. І устами старця-кобзаря він оплакував її гірку долю.
Минуло ще п’ять років, а він, виявляється, не забував Оксани: підбиваючи підсумки пережитого, він згадував і ті “добрі сльози”, що …

Оксану, моя зорю,
Мою добру долю,
Що день божий умивали…

Але прийшли-підкралися” “злії літа”: вони висушили “чадом-димом” ці добрі сльози, його муза залишила мотиви особистого характеру, і став поет співцем боротьби. І цей новий період у його творчості настав уже після того, як він дізнався про жахливу долю своєї милої – красуні Оксани. Недобрі передчуття його справдилися. Після п’ятнадцяти років розлуки з батьківщиною, уже не пастух, а відомий художник і славний поет, він відвідав, нарешті, рідну свою Кирилівку. Все було, як колись, на старому домашньому вогнищі. Біля батьківських могил з похилими дубовими хрестами, у мирному затишку тихого садочка він спитав у брата про долю своєї Оксаночки:

“Чи жива
Ота Оксаночка?”- питаю
У брата тихо я. “Яка?”
“Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись “.

І почув звичайну, але страшну історію:

“Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась.
Острижена… Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає; або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась,
Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! і не вбога,
Та талану Господь не дав… “

І вперше в душу великого поета закрався сумнів у всемогутності Промислителя.
Відтоді доля кожної дівчинки-підлітка особливо лякала його, і, бачачи яку-небудь маленьку Мар’яночку, він зичив цій нерозквітлій квітці краще й не розцвітати, а тихо зав’янути, бо ніщо

Не заступить, не закриє
Неситії очі.
Найдуть злії та й окрадуть…
І тебе, убогу,
Кинуть в пекло…

Такий незгладний слід залишило в душі поета його перше кохання.
І ніколи не зів’яне у вінку його слави ця тендітна квітка – безталанна кучерява Оксаночка, – весняний ряст, primula veris великого і такого стражденного серця!


Загрузка...



Схожі твори: