Головна Головна -> Твори -> Рецензія на роман Ч. Т. Айтматова «Плаха» (3)

Рецензія на роман Ч. Т. Айтматова «Плаха» (3)



Одним з моїх улюблених сучасних письменників є Чингіз Айтматов. Я читав багато його творів, але найбільше мені запам’ятався роман “Плаха”.

Чингіз Айтматов давно вже став одним з провідних письменників нашого часу. І в романі “Плаха”, виконуючи високу місію художника бути духовним вождем людей, він розкриває ті пласти буття, піднімає ті питання, які грізно вимагають свого осмислення і вираження у слові. Люди, що звикли спокійно дрімати серед усталених понять, розбуджені, реагують гнівом. Але й доброзичливі читачі, хоча і читають роман з захоплюючим інтересом, коли намагаються осмислити філософські питання, виявляються у відомій розгубленості.

Ісус Христос, наркомани, чабан, вовки – як все це пов’язано? Автор намагається провести панораму життя природи та світової історії в нашу сучасність, в наш день. Він стягує ці проблеми у вузол, який саме ми, люди кінця другого тисячоліття, покликані розв’язати.

Цей роман – крик, відчайдушний заклик одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що так загострилося і згустилися у світі. Екологічні проблеми, порушені в романі, письменник прагне осягнути перш за все як проблеми стану душі людської. Руйнування природного світу обертається небезпечної деформацією людини, особистості. Роман починається темою вовчої сім’ї, переростає потім у тему загибелі Моюнкуми з вини людини: людина вривається в савану як злочинець, як хижак. Він знищує і сайгаків, і вовків. На знищення прирікає себе і природне середовище їх проживання. Цим і визначається невідворотність сутички вовчиці Акбар з людиною. І кінчається цей поєдинок трагічно.

Вовки не просто олюднені в романі. Вони наділені в ньому високої моральної силою, шляхетністю, чого позбавлені люди, протиставні їм у романі. Саме в Акбар і Ташчайнаре уособлено те, що здавна притаманне людині: почуття любові до дітей, туга за ним. Причому вони не зводяться до одного лише інстинкту, а як би осяяні свідомістю. Глибоко людяна і та висока, самовіддана вірність один одному, яка визначає все поводження Акбар і Ташчай-нара.

Акбара наділена даром Айтматовим моральної пам’яті. Вона має в собі не тільки образ біди, що спіткала її рід, а й усвідомлює її як порушення морального закону, який ніколи й ніде не повинен бути порушений. Ще не чіпали її савану, Акбара могла, зустрівши в степу безпорадну людину, відпустити його. Тепер, загнана в глухий кут, зневірена і озлоблена, вона приречена на сутичку з людиною. Дуже важливо при цьому, що в боротьбі гине не тільки Базарбай, який заслужив кару, а й невинна дитина. І хоча особистої провини перед вовчицею Акбаром у Бостона немає, але він повинен прийняти на себе відповідальність і за Базарбая, який є його моральним антиподом, і за дії Кандалова, в одну добу погубив Моюнкуми. Айтматов при цьому особливо наголошує: вандалізм банди Кандалова зведений мало не в ранг державної необхідності. Виходить, що моральне виродження, ерозія в душах людей, що зруйнували життя в Моюнкумах, має не приватна значення, а загальна. Це проблема соціальна. Недарма розбій, творене Кандаловим, не просто допускається, а зводиться в рівень трудової доблесті: вирішена проблема мясопоставок. Ось у чому трагедія.

Роман пронизує переконання: за те, що в сьогоднішньому світі безчинствують Базарбай і кандалови, у відповіді все людське суспільство і, зрозуміло, ми з вами.

Створюючи образи Базарбая і Кандалова, письменник свідомо нехтує описом їх внутрішнього світу. Для нього вони тільки втілення розпаду, духовного свинства, а звідси – зла. Базарбай – п’яниця, падлюка, хто ненавидить цілий світ, заздрить всім. Він безмежно озлоблений. Звиклий до безкарності, він стає самим собою, жалюгідним і боягузливим, коли вовки переслідують його.

Багато уваги приділяє автор розкриттю причин трагедії Бостона. У цьому образі Айтматовим втілені та природна людяність, якої немає в Базарбай. Бостон потрапляє в фатальний збіг обставин. Він здійснює три вбивства – сина, Акбар і Базарбая. З них тільки одне свідоме. З жахом молить Бостон повернути йому сина, викраденого Акбаром. Не бачачи іншого виходу, чабан стріляє в біжучу вовчицю, вбиваючи тим же пострілом свого сина. У цих сценах проявляє себе трагічна невідворотність відповідальності за зло. Початок цієї катастрофи було в савані, де скріпленим авторитетними печатками планом були одним махом порушені закони природного плину життя і рівноваги у взаємовідносинах людини з природою. Порушення закону природи як трагедію відчуває в романі один лише Бостон.

Айтматов багато раз підкреслює, що всі проблеми, які постають перед нами день у день і які мають тому ділова, практичне значення, переростають у проблему порушених природних контактів людини і природи, що однаково катастрофічно і для природи, і для людини.

Рішення завдань такого масштабу зажадало особливого художнього рішення образів Бостона і Базарбая. Базар-бай втрачений для суспільства. У Бостона доля інша. Він у великій мірі жертва обставин. Здійснюючи самосуд, Бостон у гніві страчує Базарбая. Вихід це? Адже скоєно вбивство. Бостон сам себе веде на “плаху”, виконуючи щодо себе веління совісті.

У романі порушена ще одна гостра соціальна тема – проблема наркоманії. Автор показує “гінців”, які спрямовуються в Моюнкумскую савану в пошуках дикорослих конопель і шукають не стільки грошей, а передусім можливості пожити в ілюзіях.

Цих людей намагається зрозуміти і врятувати Овдій Калістрат. Овдій – син священика, вигнаний з академії як “ере-тик-новомисленнік”. Овдія мучить думка про порятунок хоча б однієї людини. Він не хоче чекати, поки людина прийде до Бога, і сам спрямовується назустріч занепалим. Овдій, за задумом письменника, навряд чи зможе допомогти наркоманам, хоча він не * пересічний по своєму духовному складу осіб. Овдій не дуже грамотний, наскільки незграбний і непрактичний чоловік, його дії скоріше викликають співчуття, ніж надію. Але дії його свідчать про висоту помислів і про твердий бажання внести світло в загрузли у темряві душі. Пробудити в своїх недругів каяття і совість – такий його спосіб боротьби зі злом, – ми дуже сподіваємося, що йому вдасться допомогти Льоньки, нещасному доброму юнакові, ще не зовсім зіпсованому.

Треба чесно визнати, що невдачі Овдія в боротьбі з наркоманами відображають реальний стан в нашому суспільстві. Вчинки Овдія гідні глибокої поваги. Є в Авдіі майже дитяча безпорадність, беззахисність. Айтматов наділяє його здатністю до самопожертви, силою, достатньою, щоб не кинути хрест, їм же на себе покладений. Вид Овдія, розп’ятого на саксаул, дуже нагадує легенду про розп’яття Христа. Але питання і проблеми, провідні за собою цієї людини на “плаху”, не вирішуються Айтматовим однозначно. Ми бачимо, що в духовній чистоті Овдія автор усвідомлює потребу нашого часу в таких молодих людей.

З образом Каллістратова Айтматов пов’язав ідею гуманізму, ідею віри в добре начало в людині, але автор ставить під сумнів теорію Овдія про те, що Бог всемогутній, всемілостів, всюдисущий. Якщо так, чому він не покарав Кандалова, чому не зумів захистити Овдія. Айтматову мало лише глибокої релігійності. Йому не обійтися без віри в людину.

Роман Айтматова – відозву до совісті кожного: не чекай, виходь воїном в полі за правду. Тривога – ось головний лейтмотив роману. Це-тривога за втрату віри у високі ідеали, за падіння моралі, за зростання наркоманії, тривога за особу і навколишнє його середовище.

Роман змушує задуматися, як ми живемо, згадати, як коротке життя …
a


Загрузка...



Схожі твори: