Головна Головна -> Твори -> Про що розповіла бабуся. Твір розповідь

Про що розповіла бабуся. Твір розповідь



Якось серед тижня до нас приїхала із села бабуся. Вона привезла із собою багато гостинців: домашньої випічки хліб (смачніше й пахучіше його на світі немає), домашнє молоко й сметану, домашні курячі яйця з оранжевими жовтками, смачні яблука й мені на зиму – теплі вязані шкарпетки. Коли приїжджає бабуся, я завжди скасовую всі справи й сиджу з нею в будинку. Мене не розуміють ні батьки, ні друзі. А мені подобається, що від бабусі іде запах протопленого будинку, а одяг її чомусь пахне травами в будь-який час року, коротко стрижене волосся просочене ароматами вітрів, а шкіра, як дитяча, пахне молоком.

 

–        Я сьогодні не піду в школу, – рішуче заявила  я, уже мріючи про те, як буду з бабусею господарювати на кухні.

Тато з мамою спробували переконати мене:

–        Іди в школу, – сказала мама, – чекаючи швидше день пролетить і додому скоріше повернешся…

–        Неможливе покоління, – перебив її тато, – хочуть – учаться, не хочуть – прогулюють! У наш час школа була храмом, і вчилися ми з радістю

–        Ідіть на роботу, діти,   а ми з онучкою самі  розберемося,  – запевнила бабуся.

Клацнув замок, батьки пішли.

–        Хочеш, я розповім тобі, як училася я? – запитала бабуся.

–        Звичайно, – зраділа я, знаючи, яка вона чудова оповідачка.

–        Це було в тридцятих роках тепер уже минулого століття, – початку бабуся. – Час був важким, голодним.

 

Нас, як ти знаєш, було в сім’ї шестеро дітей. Я й мій брат Олексій були самими старшими. Одяг ми носили акуратно, щоб, коли виростемо, молодшеньким було що

 носити. Їли ми всі, аж бадилля, іноді Альоша відмовлявся від юшки на користь молодших. Недоїдали ми всі, але особливо Альоша. А зима в той рік видалася сувора, заметільна. Село наше невелике було, дворів десять-п’ятнадцять, а в шести кілометрах, через ліс, розташувалося село побільше, і там була школа. Альоша і я вчились у ній. Виходили з будинку, світанок ще не займався, верталися додому – темрява, боїшся з дороги збитися. Отож, занедужав Альоша то наш, простудився так ще й недоїдав.

Зліг з температурою, марить. А мені в школу йти треба, одній  через ліс. Вийшла я з хати, відразу мене мороз скував, дихати не дає, руки, обличчя палить. Іду по лісі, тільки скрип моїх кроків лунає. Темно, тиша. Жутковато мені. І раптом чую, за мною хтось крадеться. Оглядаюся – нікого немає. Іду далі, скрип знову лунає. Отут через якийсь час, мені на радість, сонечко проглянуло, світліше стає. Скрип ближче, доганяє хтось. Оглядаюся… і очам не вірю. Вовки! Зупинилася я, а вони дивляться на мене голодними очами, худючі, страшнючі. Бігти, думаю, не можна, розтерзають і стояти не можна, змерзну. Пригорнулася я спиною до сосни, що робити – не знаю. А вони окружили мене, штук вісім, скаляться, ікла оголюють і кільце навколо мене стуляють. Ну от, думаю, і кінець мій настав. Раптом чую, віз із нашої сторони їде, так швидко так, а вовків шерсть здибилась, ричать і всі ближче й ближче.

 

Нарешті вилетів на дорогу кінь, ледве віз не перевернув,  вовків почув . Сусід наш, дядько Кандиба, мене побачив, рушницю схопив і давай палити по вовках. А вони ж голодні, і піти не можуть, і пострілів бояться. Таки їх Кандиба.Вважай, урятував мене! Довіз мене до школи, а вовки довго ще за возом по лісі бігли. От так, онучко, поки Альоша болів, я сама в школу ходила. Боялася, але жодного дня не пропустила.

Я вислухала оповідання бабусі й подумала: скільки ж хоробрості було в тій маленькій дівчинці в той жахливий час..

 

Бабуся, посміхаючись, уважно дивилася на мене, а я почала збиратися в школу.

 





Схожі твори: