Головна Головна -> Твори -> РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ



До сьогоднішньої незалежності, яку виборов собі наш народ, лежав довгий шлях довжиною майже три з половиною століття — з часу Переяславської Ради. Після підписання договору з Росією перед Україною постали проблеми, що зумовили її подальшу долю. Здавалося б, український народ позбавився тиранії польської шляхти. Але натомість постало ярмо московське. Російський царат, усвідомлюючи масове пробудження українського народу до державного життя, всякими засобами намагався стримати його розвиток, відправляючи у в’язниці, спроваджуючи на заслання кращих синів української еліти. Десять років найкращого для творчості життя провів у пустелях Азії геній українського народу Тарас Шевченко, за свою діяльність були покарані позбавленням волі Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Карпенко-Карий, Степан Васильченко, Архип Тесленко та інші письменники. Все своє життя провів на засланні та у в’язницях і помер у далекому Сибіру Павло Грабовський. Після проголошення валуєвського указу (1863 р.) російським урядом переслідувався фактично кожний український письменник. Розуміючи руйнівничий вплив союзу України з Росією, Т. Г. Шевченко писав у поемі «Кавказ»:
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрмі А мору… Що й лічить!
От молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Але найбільших і найжорстокіших переслідувань зазнала українська література після приходу до влади більшовиків. Сотні письменників гинули на Соловках, у Сибіру, були розстріляні. Першими жертвами більшовицького терору на Україні стали представники літератури, талант яких розквітнув на хвилі національного відродження двадцятих років. До них належать Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Косинка, Євген Плуж-ник та багато інших.
ЄВГЕН ПЛУЖНИК
Євген Плужник — єдиний серед українських поетів, ліквідованих у сталінських таборах, чиє місце поховання було відоме засланцям: (Половецький острів. (Про могили інших нічого не знаємо.)
Своє формування майбутній поет Євген Плужник (1898—1936) починає у 1924 рп коли разом із Г. Косинкою, В. Підмогильним та Б. Антоненком-Давидовичем організовує літературну групу «Ланка», що за два роки була перейменована в МАРС. Перша збірка Є. Плужника «Дні» (1926) приваблювала щирістю, умінням заволодіти почуттями читача. Друга збірка» «Рання осінь» (1927), поставила її автора в ряди передових поетів. Високо оцінив збірку Максим Рильський, привітала українська інтелігенція. Притаманний Плужнику імпресіонізм збагатився тут елементами українського класицизму. Витонченість слова, естетизм, образність позначають усю збірку. Простими, але чіткими і виразними словами автор показав трагедію нашої визвольної боротьби: українці не змогли відстояти свою державність, оскільки на її захист ішли одиниці, багато лишилося байдужими.
У всій своїй конкретності ця трагедія постає з вірша «Косивши дядько на узліссі жито…»:
Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубрив…
Кого й за віщо тут було забито.
Хто і для кого вік свій загубив.
Йому байдуже.» Тут, на місці бою.
Таке дорідне жито та густе,
А що на гній хтось жертвував собою, —
Пусте…
Косар схиливсь над річчю дорогою —
Косою срібною, що череп пощербив,
І, череп той відкинувши ногою, —
Порозкидало вас! — проговорив.
Євген Плужник — один із найбільших представників високого мистецтва української поезії, можливо, найкращий наді поет-імпресіоніст, багатий на емоції, стислий у слові. У пошуках душевної рівноваги, гармонії життя, «міри явищ і подій» поет визріває як особистість із своєрідною, неповторною філософією буття. Свідченням цьому — вірші з останньої збірки «Рівновага», що була закінчена перед арештом…
Заарештовують і присуджують до розстрілу Євгена Плужника десь наприкінці 1934 р. Потім розстріл замінюють засланням на Соловки, оскільки було відомо, що поет все життя страждав на сухоти, отже й так незабаром помре. Дійсно, цілком виснажений хворобою, Євген Плужник помирає на засланні 2 лютого 1936 р. Мета такої розправи над поетом була очевидною — знищити автора шедеврів української літератури, стримати її новий розквіт.
Не всі твори Євгена Плужника опубліковані. Серед них віршована п’єса «Шкідники», роман «Недуга», драматичні твори «Професор Сухорат», «У дворі на передмісті», укладений у співавторові з В. Підмогильним словник «Фразеологія української мови». Але й те, що побачило світ, хвилює і захоплює своєю мудрістю, ліризмом, силою поетичного таланту….
Мрії від серця відтяв, — Може й поети лиш ті.
Корінь виснажують віти. Що за юнацтва вже сиві…
„Мало прожити життя — „Мрії ж мої золоті.
Треба життя зрозуміти. Мрії ж мої нещасливі!
Суди мене судом твоїм суворим.
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну, —
їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Багато авторів українських творів, спочивають у таємних масових могилах, що з’явилися напередодні війни 1941 р. у Вінниці, поблизу Києва у Биківні, біля Харкова. Як свідчать очевидці у своїх спогадах, поблизу Соловецького острова затопили баржу, наповнену в’язнями, серед яких було багато українських письменників…
Деяких письменників (серед них Остап Вишня) було врятовано у 1942 р., коли потрібними стали пропагандисти,’ котрі пробуджували б у людей гордість і національну свідомість у боротьбі із німецько-фашистськими загарбниками. Звільняли декого із таборів, дозволено навіть було писати «любіть Україну», чим скористався Володимир Сосюра, а Максим Рильський створив патріотичні «Слово про рідну матір» і «Жагу». Але вже 11 грудня 1947 р. в «Літературній газеті» М. Рильський був змушений на вимогу самого Л. Кагановича каятись у своїй статті «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі». Таке ж каяття змусили зробити в тій же газеті і Юрія Яновського 1 квітня 1948 р. Знову почалося виключення із Спілки письменників, фізичне знищення української еліти, вилучення із бібліотек книжок талановитих авторів. Імена репресованих писалися в пресі з маленької літери, в множині, супроводжувалися словами «запроданці», «головорізи», «буржуазні націоналісти».
Втрати української літератури великі. Але «як ріка покрита кригою, живе своїм життям, тримаючись течії, так наше письменство не вмирало під різними урядовими перешкодами, боролося з упертістю за своє існування» (Яр Славутич).
Відродження національної свідомості віщувала творчість поетів-шістдесятників (Ліна Костенко, М. Вінграновський, І. Драч, Б. Олійник). Вони впливали на громадську думку, викриваючи лицемірство, фальш, пробуджуючи національну гідність українців:
. Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
(В. Симоненко)
Правозахисники і поети В. Стус, В. Марченко …та хіба ж усіх можна назвати… Автор першого в світі мартирологу української літератури, що був надрукований у 1955 р. в Детройті (США), доктор Яр Славутич склав тоді список близько 200 поетів, письменників і літературознавців, розстріляних у в’язницях, замучених на каторжній праці в масових таборах смерті. Пізніше, вже у добу незалежності України, цей список збільшено більш ніж вдвічі: кількість жертв на сьогодні визначена цифрою 481. Серед них — і ті, кого знищено за часів сталінщини, і ті, хто загинув від рук німецько-фашистських загарбників. Найбільш відомі для сучасників імена поетів Олени Теліги та Олега Ольжича.
ОЛЕНА ТЕЛІГА
Народилася 21 листопада 1907 року в Петербурзі, в родині Івана Шовгенєва, спеціаліста в галузі гідротехніки, пізніше професора Київського політехнічного інституту. У дитячі роки Олена розмовляла лише російською мовою, вчилася французької. Знайомство з українською відбулося тоді, коли вона стала студенткою Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, що знаходився в Словаччині (1923 р. вночі разом з матір’ю вони перейшли радянсько-польський кордон і незабаром опинилися в Подєбрадах, де викладав її батько). 1927 р. Олена виходить заміж за Михайла Тєлігу, виходця з Кубані, котрий остаточно привертає її увагу і любов до українства. Перші поезії і публіцистичні статті Олени Теліги припадають на той час, коли вона разом із чоловіком переїжджає до Варшави й поринає в кипуче літературне життя серед українських емігрантів. Постійно і неухильно відстоює Олена Теліга національні надбання свого народу, особливо гостро реагуючи на вороже ставлення до всього українського з боку польських шовіністів.
Під час війни з німецько-фашистськими загарбниками О. Теліга у складі бійців ОУН нелегально перебирається до Львова, а потім до Києва. Виступає як організатор націоналістичного руху на Наддніпрянщині, стає головою новозаснованої спілки письменників, видає у Києві журнал «Літаври». Нацисти, дізнавшись про діяльність прибулих оунівців, розпочали серію повальних арештів. Олег Ольжич, керівник підпільної групи в столиці, намагається врятувати тих, кому загрожувала смерть. Однак Олена Теліга вирішує залишитися в Києві, продовжувати боротьбу. На нелегальних виступах у своїх палких промовах вона закликає до нещадної боротьби проти німецьких фашистів, називаючи їх (як і російських комуністів) загарбниками, ворогами української самостійності.
У лютому 1942 р. Олену Тєлігу, її чоловіка Михайла, Івана Ірлявського, Івана Рогача та інших оунівців німці заарештовують і за тиждень, разом із багатьма іншими, розстрілюють у Бабиному Яру.
Творча спадщина Олени Теліги нараховує близько 40 віршів і десь приблизно 15 публіцистичних статей, де висвітлюються дуже актуальні національні проблеми. Велику увагу поетеса приділяла також проблемі взаємин чоловіка і жінки, в чому є немало й автобіографічного: зразком чоловічої мужності був для неї Михайло Теліга. Готовність і бажання завжди бути поруч з ним виголошує вона у своїй «Вечірній пісні»:
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів.
І срібло свого полону
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
Одна з головних тем лірики О. Теліги — роль жінки в житті нації, поєднання почуття любові і почуття обов’язку в жіночому серці. «Любов і пристрасть… Ніжність і турботи» — ось кредо жінки, дружини й помічника чоловіка-воїна, жінки, яка являє собою новий тип особистості — цілеспрямованої, вольової і водночас ніжної, лагідної, пристрасної:
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис,
Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя, іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть, —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
(«Мужчинам»)
З погляду стилю творчість О. Теліги критик Володимир Державін охарактеризував як «шлях до класицизму», котрий присутній у спокійних, мудрих, розмірених рядках багатьох поезій. Та ще більше у творчості О. Теліги проявів неоромантиму, запальних, сміливих поривань у майбутнє. Це, зокрема, відзначило і своєрідність поетичної строфи, яка різниться в залежності від близькості одному із названих стилів. Порівняємо рядки вже згадуваної «Вечірньої пісні» та вірша «Коли ж зійду на каменистий верх», звертаючи увагу на ритм і стопу кожного з них:
За вікнами день холоне. Коли ж зійду на каменистий верх
У вікнах — перші вогні… Крізь темні води й полум’яні межі —
Замкни у моїх долонях Нехай життя хитнеться й відпливе.
Ненависть свою і гнів! Мов корабель у заграві пожежі.
(«Вечірня пісня») («Коли ж зійду на каменистий верх»)
Але романтизм — не тільки ознака поетичного стилю. Він — основа, героїчного життя поетеси, яка, мужньо відстоюючи інтереси своєї нації, відійшла у вічність так, як напророкувала собі сама:
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної книжки. Всі вони вийшли посмертно: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа — Життя і творчість Олени Теліги» (1947), «Олена Теліга: Збірник» (Детройт, 1977) — підсумкове видання, що охоплює поезії, статті, бібліографічний нарис «На зов Києва» О. Ждановича, спогади кількох авторів, у 1977 р. вийшло двомовне видання творів Олени Теліги з англійською статтею перекладачки (Балтимор—Торонто). Більша половина віршів поетеси загубилася.
Великі втрати української нації. Але великі і її здобутки. І поповнювати їх — нам. Сьогодні, завтра і повсякчас.

До сьогоднішньої незалежності, яку виборов собі наш народ, лежав довгий шлях довжиною майже три з половиною століття — з часу Переяславської Ради. Після підписання договору з Росією перед Україною постали проблеми, що зумовили її подальшу долю. Здавалося б, український народ позбавився тиранії польської шляхти. Але натомість постало ярмо московське. Російський царат, усвідомлюючи масове пробудження українського народу до державного життя, всякими засобами намагався стримати його розвиток, відправляючи у в’язниці, спроваджуючи на заслання кращих синів української еліти. Десять років найкращого для творчості життя провів у пустелях Азії геній українського народу Тарас Шевченко, за свою діяльність були покарані позбавленням волі Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Карпенко-Карий, Степан Васильченко, Архип Тесленко та інші письменники. Все своє життя провів на засланні та у в’язницях і помер у далекому Сибіру Павло Грабовський. Після проголошення валуєвського указу (1863 р.) російським урядом переслідувався фактично кожний український письменник. Розуміючи руйнівничий вплив союзу України з Росією, Т. Г. Шевченко писав у поемі «Кавказ»:
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрмі А мору… Що й лічить!
От молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Але найбільших і найжорстокіших переслідувань зазнала українська література після приходу до влади більшовиків. Сотні письменників гинули на Соловках, у Сибіру, були розстріляні. Першими жертвами більшовицького терору на Україні стали представники літератури, талант яких розквітнув на хвилі національного відродження двадцятих років. До них належать Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Косинка, Євген Плуж-ник та багато інших.
ЄВГЕН ПЛУЖНИК
Євген Плужник — єдиний серед українських поетів, ліквідованих у сталінських таборах, чиє місце поховання було відоме засланцям: (Половецький острів. (Про могили інших нічого не знаємо.)
Своє формування майбутній поет Євген Плужник (1898—1936) починає у 1924 рп коли разом із Г. Косинкою, В. Підмогильним та Б. Антоненком-Давидовичем організовує літературну групу «Ланка», що за два роки була перейменована в МАРС. Перша збірка Є. Плужника «Дні» (1926) приваблювала щирістю, умінням заволодіти почуттями читача. Друга збірка» «Рання осінь» (1927), поставила її автора в ряди передових поетів. Високо оцінив збірку Максим Рильський, привітала українська інтелігенція. Притаманний Плужнику імпресіонізм збагатився тут елементами українського класицизму. Витонченість слова, естетизм, образність позначають усю збірку. Простими, але чіткими і виразними словами автор показав трагедію нашої визвольної боротьби: українці не змогли відстояти свою державність, оскільки на її захист ішли одиниці, багато лишилося байдужими.
У всій своїй конкретності ця трагедія постає з вірша «Косивши дядько на узліссі жито…»:
Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубрив…
Кого й за віщо тут було забито.
Хто і для кого вік свій загубив.
Йому байдуже.» Тут, на місці бою.
Таке дорідне жито та густе,
А що на гній хтось жертвував собою, —
Пусте…
Косар схиливсь над річчю дорогою —
Косою срібною, що череп пощербив,
І, череп той відкинувши ногою, —
Порозкидало вас! — проговорив.
Євген Плужник — один із найбільших представників високого мистецтва української поезії, можливо, найкращий наді поет-імпресіоніст, багатий на емоції, стислий у слові. У пошуках душевної рівноваги, гармонії життя, «міри явищ і подій» поет визріває як особистість із своєрідною, неповторною філософією буття. Свідченням цьому — вірші з останньої збірки «Рівновага», що була закінчена перед арештом…
Заарештовують і присуджують до розстрілу Євгена Плужника десь наприкінці 1934 р. Потім розстріл замінюють засланням на Соловки, оскільки було відомо, що поет все життя страждав на сухоти, отже й так незабаром помре. Дійсно, цілком виснажений хворобою, Євген Плужник помирає на засланні 2 лютого 1936 р. Мета такої розправи над поетом була очевидною — знищити автора шедеврів української літератури, стримати її новий розквіт.
Не всі твори Євгена Плужника опубліковані. Серед них віршована п’єса «Шкідники», роман «Недуга», драматичні твори «Професор Сухорат», «У дворі на передмісті», укладений у співавторові з В. Підмогильним словник «Фразеологія української мови». Але й те, що побачило світ, хвилює і захоплює своєю мудрістю, ліризмом, силою поетичного таланту….
Мрії від серця відтяв, — Може й поети лиш ті.
Корінь виснажують віти. Що за юнацтва вже сиві…
„Мало прожити життя — „Мрії ж мої золоті.
Треба життя зрозуміти. Мрії ж мої нещасливі!

Суди мене судом твоїм суворим.
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання,
І пізній сум, і радість передчасну, —
їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Багато авторів українських творів, спочивають у таємних масових могилах, що з’явилися напередодні війни 1941 р. у Вінниці, поблизу Києва у Биківні, біля Харкова. Як свідчать очевидці у своїх спогадах, поблизу Соловецького острова затопили баржу, наповнену в’язнями, серед яких було багато українських письменників…
Деяких письменників (серед них Остап Вишня) було врятовано у 1942 р., коли потрібними стали пропагандисти,’ котрі пробуджували б у людей гордість і національну свідомість у боротьбі із німецько-фашистськими загарбниками. Звільняли декого із таборів, дозволено навіть було писати «любіть Україну», чим скористався Володимир Сосюра, а Максим Рильський створив патріотичні «Слово про рідну матір» і «Жагу». Але вже 11 грудня 1947 р. в «Літературній газеті» М. Рильський був змушений на вимогу самого Л. Кагановича каятись у своїй статті «Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі». Таке ж каяття змусили зробити в тій же газеті і Юрія Яновського 1 квітня 1948 р. Знову почалося виключення із Спілки письменників, фізичне знищення української еліти, вилучення із бібліотек книжок талановитих авторів. Імена репресованих писалися в пресі з маленької літери, в множині, супроводжувалися словами «запроданці», «головорізи», «буржуазні націоналісти».
Втрати української літератури великі. Але «як ріка покрита кригою, живе своїм життям, тримаючись течії, так наше письменство не вмирало під різними урядовими перешкодами, боролося з упертістю за своє існування» (Яр Славутич).
Відродження національної свідомості віщувала творчість поетів-шістдесятників (Ліна Костенко, М. Вінграновський, І. Драч, Б. Олійник). Вони впливали на громадську думку, викриваючи лицемірство, фальш, пробуджуючи національну гідність українців:
. Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
(В. Симоненко)
Правозахисники і поети В. Стус, В. Марченко …та хіба ж усіх можна назвати… Автор першого в світі мартирологу української літератури, що був надрукований у 1955 р. в Детройті (США), доктор Яр Славутич склав тоді список близько 200 поетів, письменників і літературознавців, розстріляних у в’язницях, замучених на каторжній праці в масових таборах смерті. Пізніше, вже у добу незалежності України, цей список збільшено більш ніж вдвічі: кількість жертв на сьогодні визначена цифрою 481. Серед них — і ті, кого знищено за часів сталінщини, і ті, хто загинув від рук німецько-фашистських загарбників. Найбільш відомі для сучасників імена поетів Олени Теліги та Олега Ольжича.
ОЛЕНА ТЕЛІГА
Народилася 21 листопада 1907 року в Петербурзі, в родині Івана Шовгенєва, спеціаліста в галузі гідротехніки, пізніше професора Київського політехнічного інституту. У дитячі роки Олена розмовляла лише російською мовою, вчилася французької. Знайомство з українською відбулося тоді, коли вона стала студенткою Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, що знаходився в Словаччині (1923 р. вночі разом з матір’ю вони перейшли радянсько-польський кордон і незабаром опинилися в Подєбрадах, де викладав її батько). 1927 р. Олена виходить заміж за Михайла Тєлігу, виходця з Кубані, котрий остаточно привертає її увагу і любов до українства. Перші поезії і публіцистичні статті Олени Теліги припадають на той час, коли вона разом із чоловіком переїжджає до Варшави й поринає в кипуче літературне життя серед українських емігрантів. Постійно і неухильно відстоює Олена Теліга національні надбання свого народу, особливо гостро реагуючи на вороже ставлення до всього українського з боку польських шовіністів.
Під час війни з німецько-фашистськими загарбниками О. Теліга у складі бійців ОУН нелегально перебирається до Львова, а потім до Києва. Виступає як організатор націоналістичного руху на Наддніпрянщині, стає головою новозаснованої спілки письменників, видає у Києві журнал «Літаври». Нацисти, дізнавшись про діяльність прибулих оунівців, розпочали серію повальних арештів. Олег Ольжич, керівник підпільної групи в столиці, намагається врятувати тих, кому загрожувала смерть. Однак Олена Теліга вирішує залишитися в Києві, продовжувати боротьбу. На нелегальних виступах у своїх палких промовах вона закликає до нещадної боротьби проти німецьких фашистів, називаючи їх (як і російських комуністів) загарбниками, ворогами української самостійності.
У лютому 1942 р. Олену Тєлігу, її чоловіка Михайла, Івана Ірлявського, Івана Рогача та інших оунівців німці заарештовують і за тиждень, разом із багатьма іншими, розстрілюють у Бабиному Яру.
Творча спадщина Олени Теліги нараховує близько 40 віршів і десь приблизно 15 публіцистичних статей, де висвітлюються дуже актуальні національні проблеми. Велику увагу поетеса приділяла також проблемі взаємин чоловіка і жінки, в чому є немало й автобіографічного: зразком чоловічої мужності був для неї Михайло Теліга. Готовність і бажання завжди бути поруч з ним виголошує вона у своїй «Вечірній пісні»:
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів.
І срібло свого полону
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
Одна з головних тем лірики О. Теліги — роль жінки в житті нації, поєднання почуття любові і почуття обов’язку в жіночому серці. «Любов і пристрасть… Ніжність і турботи» — ось кредо жінки, дружини й помічника чоловіка-воїна, жінки, яка являє собою новий тип особистості — цілеспрямованої, вольової і водночас ніжної, лагідної, пристрасної:
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис,
Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя, іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть, —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
(«Мужчинам»)
З погляду стилю творчість О. Теліги критик Володимир Державін охарактеризував як «шлях до класицизму», котрий присутній у спокійних, мудрих, розмірених рядках багатьох поезій. Та ще більше у творчості О. Теліги проявів неоромантиму, запальних, сміливих поривань у майбутнє. Це, зокрема, відзначило і своєрідність поетичної строфи, яка різниться в залежності від близькості одному із названих стилів. Порівняємо рядки вже згадуваної «Вечірньої пісні» та вірша «Коли ж зійду на каменистий верх», звертаючи увагу на ритм і стопу кожного з них:
За вікнами день холоне. Коли ж зійду на каменистий верх
У вікнах — перші вогні… Крізь темні води й полум’яні межі —
Замкни у моїх долонях Нехай життя хитнеться й відпливе.
Ненависть свою і гнів! Мов корабель у заграві пожежі.
(«Вечірня пісня») («Коли ж зійду на каменистий верх»)
Але романтизм — не тільки ознака поетичного стилю. Він — основа, героїчного життя поетеси, яка, мужньо відстоюючи інтереси своєї нації, відійшла у вічність так, як напророкувала собі сама:
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної книжки. Всі вони вийшли посмертно: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа — Життя і творчість Олени Теліги» (1947), «Олена Теліга: Збірник» (Детройт, 1977) — підсумкове видання, що охоплює поезії, статті, бібліографічний нарис «На зов Києва» О. Ждановича, спогади кількох авторів, у 1977 р. вийшло двомовне видання творів Олени Теліги з англійською статтею перекладачки (Балтимор—Торонто). Більша половина віршів поетеси загубилася.
Великі втрати української нації. Але великі і її здобутки. І поповнювати їх — нам. Сьогодні, завтра і повсякчас.


Загрузка...



Схожі твори: