Головна Головна -> Твори -> ЕКОЛОГІЯ ПРИРОДИ — ЕКОЛОГІЯ ДУШІ

ЕКОЛОГІЯ ПРИРОДИ — ЕКОЛОГІЯ ДУШІ



Багатьом, напевно, відомі слова О. Довженка з його Автобіографії»: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем».
Читаючи твори українських письменників, ще раз переконуєшся у справедливості цих Довженкових слів. удові зразки пейзажної лірики залишили Тарас Шевченко, Леся Українка, Олександр Олесь, П. Тичина,
Рильський, оспівують природу у своїх поетичних творах наші сучасники І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, . Павличко та інші.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Поема «Княжна»
Зоре моя вечірняя.
Зійди над горою.
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи ж, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
. Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась.
ПАВЛО ТИЧИНА
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі..
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих.
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони,
Узори сліз.
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з літом журавлине —
Погасле, як грезет із риз…
Гей, над дорогою стоїть верба.
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
Вересень
Поникли береги осінні,
Дерева гаснуть, мов свічки.
Та в ясно-синім павутинні
Летять маленькі павучки.
Багато їх в путі загине,
В дощі потоне крижанім,
І рух живої павутини
Застигне сріблом неживим.
Над синім холодом Дніпровим
Нема їм ліку і кінця —
І знов тремтять забутим словом
Людські надії і серця.
Прозора осене! Вертаєш
Ти недопиті весни нам.
Мене ти смутком огортаєш,
Що я за радість не віддам.
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч, і день смуглявий,
немов циганка на лиці..
І крутиться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
голосять шепотом дрібним,
течуть униз краплини шуму,
немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
п’є олень воду з джерела.
ЛІНА КОСТЕНКО
Ліс
Вовтузяться в грунті гриби.
Цвітуть черемухи млосно.
Дубів золоті герби горять під коронами сосен.
Біліють храми беріз.
То мудра і древня держава —
вкарбований профілем ліс
в черленого сонця кружала.
Тут кожен сам собі пан, .
живе по своєму закону.
І сонце — найвищий Коран.
І крона — найкраща корона.
Століття — лише на розгін.
Звір’я — від мурашки до лева.
У сосен державний гімн:
«Ненавиджу дрова з древа!»
І тільки при людях, мабуть,
дерева тремтять від жаху,
бо кращих із них поведуть
ні за що ні про що на плаху.
Каліками — тими погребують.
Найкращих зрубають, повалять…
Задзвонять над ними погребно
білі дзвони конвалій.
І гірко в нічній глушині
запалять люльки серед моху
старі бородаті пні —.
підданці царя Гороха.
Поетичні твори Ліни Костенко сповнені болю за сплюндровану природу, надії на розум і гуманність людини, здатної зупинитися на краю екологічної прірви:
Ми — атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу
ні небес
Так і живем
од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо — АЕС
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…
Одкам’янійте, статуї античні,
одкам’янійте і кричіть па ґвалт!
В Лос-Анжелесі пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста — алергія —
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки — це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишиться один лиш лист кленовий –
бетонний лист — розв’язкою доріг.
Ліси мої, гаї мої священні!
Пробудьте нам вовіки незнищенні!
Багато віршів про природу належить перу Івана Драча. Досліджуючи творчість поета, літературознавець Л. Новиченко відзначає:
«Надзвичайно чуйний до стихійної сили й краси живої природи — недарма в одному з віршів він називає братами поетів дерева, ці «радари держави зеленої демократії», — Драч ні на мить не забуває, що він живе в епоху великих науково-технічних перетворень, які викликають корінні і далеко не завжди благодійні зрушення у відносинах людини з природою. І тому в складній єдності з усіма калинами, пижмами, жайворонками й лебедями у його поезії живуть космічні ракети і чимало інших див доби НТР — аж до згаданої вже формули ДНК і «кібернетичного собору».
ІВАН ДРАЧ
Ода природі
Природа — в усьому. В зеленому клекоті
Дерев мідногорілих при буйній погоді,
В шуганнях ракет і в пташиному стрекоті —
Слава природі!
Бездонна, безмежна, тьмочисленне диво.
Хто годен природі сказати — а годі?!
Ген макрокосмос меле на мливо —
Слава природі!
В мені й наді мною, у нас і над нами —
Вся постає в таємничому коді.
Жахає безмежжям, заладкує снами —
Слава природі!
Ген зореліт проникає в глибини
Юних галактик, що сиві насподі,
І звідти долунює голос людини;
Слава природі! Слава природі!
Драча турбують проблеми людської цивілізації, викликані перенаселенням планети, урбанізацією, надзвичайно швидким знищенням природного оточення людини. Про це він пише у своїх віршах «Балада про землю», «В товаристві джмеля», «Що таке трава», «Вірші на перфокарті», «Цвинтарі-хмарочоси» та ін.
«Любіть природу, бережіть її, охороняйте її», — закликав Остап Вишня. Його «Мисливські усмішки» пронизані глибокою любов’ю до природи рідного краю. Ось уривок із його усмішки «Заєць»:
«Золота осінь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», — ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:
— «Чуєш, брате, мій, товаришу мій?» Відлітаємо!
Золота осінь…»
Справжнім гімном природі стала кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна». Відомий журналіст В. Пєсков сказав про митця:
«Довженків заклик берегти, плекати, леліяти землю, засаджувати її садами й квітами, засівати зерном і добром прозвучав ще за кілька десятиріч до того, як людство масово включилося в похід за збереження навколишнього середовища. Ось чому Довженко такий сучасний і такий близький, рідний усім нам».
Закоханий у красу навколишнього світу, Довженко любив людей, умів бачити «зорі навіть у буденних калюжах та життєвих шляхах». Своє призначення він бачив у тому, щоб прикрашати землю, творити добро. Тому й посадив біля Київської кіностудії, на якій працював, прекрасний фруктовий сад.
Про О. Довженка згадує китайський кінооператор Су Хечінь, який довго жив у Москві:
«Приїхали наші кінематографісти до Москви. Ну, що ми тоді собою являли, хто нас знав — ніхто і нічого. Навколо нас утворилась така своєрідна порожнеча. І навіть на вокзал ніхто не прийшов провести нашу кінематографічну делегацію. Ніхто, крім Довженка.
Він був хворий, грудна жаба, ковтав валідол і хапався рукою за серце. Але приїхав на вокзал з дружиною Солнцевою — не нас вшанувати особисто (хто ми для нього були), а китайське кіно, китайський народ. І я, скільки житиму, пам’ятатиму це і розповідатиму іншим».
Дедалі більше людей нашої планети починає сьогодні боротися за збереження природи, чистоту навколишнього середовища, отже, й за виживання людини.
У Німеччині та багатьох інших країнах світу є люди, що борються за порятунок природи. Одна з ініціативних груп у Німеччині склала і записала 11 заповідей «чистого життя», які повинні виконувати всі, хто хоче добра нашій планеті. В одному з журналів була надрукована цікава замітка «Давид проти Голіафа». Голіафом у цій замітці назвали жахливе зло нинішнього століття — забруднення природи, екологічну катастрофу. Закінчувалася замітка словами: «Кожному з нас доведеться зробити свій вибір. З ким ви — з Давидом чи з Голіафом?» І справді, з ким ми, нинішня молодь, з природою чи проти неї?
Складні проблеми, пов’язані із збереженням довкілля, порушила у своїй статті «Природа ще пригадає людям вибухи на атолах» журналістка Ніна Климківська:
«Ядерний вибух, здійснений на атолі Фангатоуфа в ніч на 28 січня, оголошений Францією останнім. Ця довгождана звістка прозвучала з уст президента Жака Ширака і викликала радість і полегшення. І можна було б говорити про чергову перемогу світової громадської думки і здорового глузду. Можна взагалі поставити велику крапку на цій темі. Але сліди шести атомних вибухів за неповних півроку все ж залишилися. їх носить у собі природа. Чи страждає від цього людина? Нас запевняють, що ні, адже вибухи були підземні. Одначе не варто тішитися ілюзіями. Згадаємо випробування водневої бомби на атолі Бікіні. 40 років минуло, але наслідки відчутні й зараз. До цього часу у світовій пресі періодично з’являються повідомлення про різного роду аномалії в природі, корені яких — з атола Бікіні. Можливі наслідки сучасних французьких ядерних випробувань дуже зближують ці події.
Після вибухів на Бікіні в Японії випадали радіоактивні дощі — в центральній і південній частині, а також уздовж усього Тихоокеанського узбережжя, розповідають більш пізні матеріали, зібрані вже в товсті книги, присвячені екології світу. Там написано, що популяція крабів у районі випробувань незабаром досягла попередньої чисельності. Але в них назавжди «застряли» радіоактивні ізотопи стронцію-90, цезію-137 і церію-144. На величезних просторах океану з’явилися вогнища радіоактивності, що в тисячі разів перевищують природний ген. їх створили водорості, планктон, які ідеально вбивають продукти розкладу. Радіоактивний стронцій по харчовому ланцюжку: планктон — дрібна риба — тунець, макрель, акули — і сьогодні потрапляють до організму людини».
Екологічна ситуація в Україні надзвичайно складна. Цифри, які наводять учені, не можуть не вражати:
— при величезній щільності населення — 85 чоловік на 1 км2 — у нас виняткова скупченість шкідливих хімічних заводів, АЕС, ТЕС і т. д.;
— в Україні уже зіпсовано 60 відсотків родючих земель. Порівняно з 1967 р. площа загальносолевого забруднення зросла на 30 відсотків, а середньорічна швидкість просування контуру забруднення вже перевищила 125 метрів. Втрачено 7 водозаборів з найчистішою в державі водою із запасами її 210 тис. м3 на добу;
— сьогодні в Україні (порівняно з іншими країнами СНД) найвища концентрація забруднюючих речовин, що викидаються промисловими підприємствами. До розряду міст-смертників «прописалися» Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Горлівка, Чернігів, Дніпродзержинськ, Одеса, Маріуполь, Черкаси, Дніпропетровськ, Краматорськ, Луцьк, Красноперекопськ, Макіївка, Київ;
— цілі області країни характеризуються від’ємним демографічним приростом, тобто смертність населення перевищує народжуваність. На думку відомого вченого 3. Шкіряк-Нижник, для зоологів і ботаніків такі факти були б уже безсумнівним аргументом для занесення до Червоної книги;
— у народному господарстві жінки становлять 52 відсотки працюючих. На шкідливих виробництвах зайнято 40 відсотків жінок. На виховання дітей у матерів, за підрахунками вчених, залишається 20—25 хвилин на добу;
— 1975 р. в республіці народилося 10 тис фізично і розумово неповноцінних дітей, 1989 — понад 14 тис. Близько 70 відсотків дітей з першого дня народження мають ті чи інші відхилення у стані здоров’я.
Нам, українцям, потрібно замислитися над цими жахливими цифрами і зробити все для того, щоб не стала реальністю картина, намальована Т. Шевченком у його вірші «Осії глава XIV»:
Погибнеш. згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.

Багатьом, напевно, відомі слова О. Довженка з його Автобіографії»: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем».
Читаючи твори українських письменників, ще раз переконуєшся у справедливості цих Довженкових слів. удові зразки пейзажної лірики залишили Тарас Шевченко, Леся Українка, Олександр Олесь, П. Тичина,
Рильський, оспівують природу у своїх поетичних творах наші сучасники І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, . Павличко та інші.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Поема «Княжна»
Зоре моя вечірняя.
Зійди над горою.
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи ж, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
. Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась.
ПАВЛО ТИЧИНА
Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі..
Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
Стою я сам посеред нив чужих.
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира
Крізь плач, крізь сміх.
Вона сама — царівна мила —
Не раз свій смуток хоронила
В самій собі, в піснях своїх.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони,
Узори сліз.
Лише з-над хмар часом прилине
Прощання з літом журавлине —
Погасле, як грезет із риз…
Гей, над дорогою стоїть верба.
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
Вересень
Поникли береги осінні,
Дерева гаснуть, мов свічки.
Та в ясно-синім павутинні
Летять маленькі павучки.
Багато їх в путі загине,
В дощі потоне крижанім,
І рух живої павутини
Застигне сріблом неживим.
Над синім холодом Дніпровим
Нема їм ліку і кінця —
І знов тремтять забутим словом
Людські надії і серця.
Прозора осене! Вертаєш
Ти недопиті весни нам.
Мене ти смутком огортаєш,
Що я за радість не віддам.
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч, і день смуглявий,
немов циганка на лиці..
І крутиться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
голосять шепотом дрібним,
течуть униз краплини шуму,
немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
п’є олень воду з джерела.
ЛІНА КОСТЕНКО
Ліс
Вовтузяться в грунті гриби.
Цвітуть черемухи млосно.
Дубів золоті герби горять під коронами сосен.
Біліють храми беріз.
То мудра і древня держава —
вкарбований профілем ліс
в черленого сонця кружала.
Тут кожен сам собі пан, .
живе по своєму закону.
І сонце — найвищий Коран.
І крона — найкраща корона.
Століття — лише на розгін.
Звір’я — від мурашки до лева.
У сосен державний гімн:
«Ненавиджу дрова з древа!»
І тільки при людях, мабуть,
дерева тремтять від жаху,
бо кращих із них поведуть
ні за що ні про що на плаху.
Каліками — тими погребують.
Найкращих зрубають, повалять…
Задзвонять над ними погребно
білі дзвони конвалій.
І гірко в нічній глушині
запалять люльки серед моху
старі бородаті пні —.
підданці царя Гороха.
Поетичні твори Ліни Костенко сповнені болю за сплюндровану природу, надії на розум і гуманність людини, здатної зупинитися на краю екологічної прірви:
Ми — атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу
ні небес
Так і живем
од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо — АЕС
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…

Одкам’янійте, статуї античні,
одкам’янійте і кричіть па ґвалт!
В Лос-Анжелесі пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста — алергія —
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки — це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишиться один лиш лист кленовий –
бетонний лист — розв’язкою доріг.
Ліси мої, гаї мої священні!
Пробудьте нам вовіки незнищенні!
Багато віршів про природу належить перу Івана Драча. Досліджуючи творчість поета, літературознавець Л. Новиченко відзначає:
«Надзвичайно чуйний до стихійної сили й краси живої природи — недарма в одному з віршів він називає братами поетів дерева, ці «радари держави зеленої демократії», — Драч ні на мить не забуває, що він живе в епоху великих науково-технічних перетворень, які викликають корінні і далеко не завжди благодійні зрушення у відносинах людини з природою. І тому в складній єдності з усіма калинами, пижмами, жайворонками й лебедями у його поезії живуть космічні ракети і чимало інших див доби НТР — аж до згаданої вже формули ДНК і «кібернетичного собору».
ІВАН ДРАЧ
Ода природі
Природа — в усьому. В зеленому клекоті
Дерев мідногорілих при буйній погоді,
В шуганнях ракет і в пташиному стрекоті —
Слава природі!
Бездонна, безмежна, тьмочисленне диво.
Хто годен природі сказати — а годі?!
Ген макрокосмос меле на мливо —
Слава природі!
В мені й наді мною, у нас і над нами —
Вся постає в таємничому коді.
Жахає безмежжям, заладкує снами —
Слава природі!
Ген зореліт проникає в глибини
Юних галактик, що сиві насподі,
І звідти долунює голос людини;
Слава природі! Слава природі!
Драча турбують проблеми людської цивілізації, викликані перенаселенням планети, урбанізацією, надзвичайно швидким знищенням природного оточення людини. Про це він пише у своїх віршах «Балада про землю», «В товаристві джмеля», «Що таке трава», «Вірші на перфокарті», «Цвинтарі-хмарочоси» та ін.
«Любіть природу, бережіть її, охороняйте її», — закликав Остап Вишня. Його «Мисливські усмішки» пронизані глибокою любов’ю до природи рідного краю. Ось уривок із його усмішки «Заєць»:
«Золота осінь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», — ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:
— «Чуєш, брате, мій, товаришу мій?» Відлітаємо!
Золота осінь…»
Справжнім гімном природі стала кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна». Відомий журналіст В. Пєсков сказав про митця:
«Довженків заклик берегти, плекати, леліяти землю, засаджувати її садами й квітами, засівати зерном і добром прозвучав ще за кілька десятиріч до того, як людство масово включилося в похід за збереження навколишнього середовища. Ось чому Довженко такий сучасний і такий близький, рідний усім нам».
Закоханий у красу навколишнього світу, Довженко любив людей, умів бачити «зорі навіть у буденних калюжах та життєвих шляхах». Своє призначення він бачив у тому, щоб прикрашати землю, творити добро. Тому й посадив біля Київської кіностудії, на якій працював, прекрасний фруктовий сад.
Про О. Довженка згадує китайський кінооператор Су Хечінь, який довго жив у Москві:
«Приїхали наші кінематографісти до Москви. Ну, що ми тоді собою являли, хто нас знав — ніхто і нічого. Навколо нас утворилась така своєрідна порожнеча. І навіть на вокзал ніхто не прийшов провести нашу кінематографічну делегацію. Ніхто, крім Довженка.
Він був хворий, грудна жаба, ковтав валідол і хапався рукою за серце. Але приїхав на вокзал з дружиною Солнцевою — не нас вшанувати особисто (хто ми для нього були), а китайське кіно, китайський народ. І я, скільки житиму, пам’ятатиму це і розповідатиму іншим».
Дедалі більше людей нашої планети починає сьогодні боротися за збереження природи, чистоту навколишнього середовища, отже, й за виживання людини.
У Німеччині та багатьох інших країнах світу є люди, що борються за порятунок природи. Одна з ініціативних груп у Німеччині склала і записала 11 заповідей «чистого життя», які повинні виконувати всі, хто хоче добра нашій планеті. В одному з журналів була надрукована цікава замітка «Давид проти Голіафа». Голіафом у цій замітці назвали жахливе зло нинішнього століття — забруднення природи, екологічну катастрофу. Закінчувалася замітка словами: «Кожному з нас доведеться зробити свій вибір. З ким ви — з Давидом чи з Голіафом?» І справді, з ким ми, нинішня молодь, з природою чи проти неї?
Складні проблеми, пов’язані із збереженням довкілля, порушила у своїй статті «Природа ще пригадає людям вибухи на атолах» журналістка Ніна Климківська:
«Ядерний вибух, здійснений на атолі Фангатоуфа в ніч на 28 січня, оголошений Францією останнім. Ця довгождана звістка прозвучала з уст президента Жака Ширака і викликала радість і полегшення. І можна було б говорити про чергову перемогу світової громадської думки і здорового глузду. Можна взагалі поставити велику крапку на цій темі. Але сліди шести атомних вибухів за неповних півроку все ж залишилися. їх носить у собі природа. Чи страждає від цього людина? Нас запевняють, що ні, адже вибухи були підземні. Одначе не варто тішитися ілюзіями. Згадаємо випробування водневої бомби на атолі Бікіні. 40 років минуло, але наслідки відчутні й зараз. До цього часу у світовій пресі періодично з’являються повідомлення про різного роду аномалії в природі, корені яких — з атола Бікіні. Можливі наслідки сучасних французьких ядерних випробувань дуже зближують ці події.
Після вибухів на Бікіні в Японії випадали радіоактивні дощі — в центральній і південній частині, а також уздовж усього Тихоокеанського узбережжя, розповідають більш пізні матеріали, зібрані вже в товсті книги, присвячені екології світу. Там написано, що популяція крабів у районі випробувань незабаром досягла попередньої чисельності. Але в них назавжди «застряли» радіоактивні ізотопи стронцію-90, цезію-137 і церію-144. На величезних просторах океану з’явилися вогнища радіоактивності, що в тисячі разів перевищують природний ген. їх створили водорості, планктон, які ідеально вбивають продукти розкладу. Радіоактивний стронцій по харчовому ланцюжку: планктон — дрібна риба — тунець, макрель, акули — і сьогодні потрапляють до організму людини».
Екологічна ситуація в Україні надзвичайно складна. Цифри, які наводять учені, не можуть не вражати:
— при величезній щільності населення — 85 чоловік на 1 км2 — у нас виняткова скупченість шкідливих хімічних заводів, АЕС, ТЕС і т. д.;
— в Україні уже зіпсовано 60 відсотків родючих земель. Порівняно з 1967 р. площа загальносолевого забруднення зросла на 30 відсотків, а середньорічна швидкість просування контуру забруднення вже перевищила 125 метрів. Втрачено 7 водозаборів з найчистішою в державі водою із запасами її 210 тис. м3 на добу;
— сьогодні в Україні (порівняно з іншими країнами СНД) найвища концентрація забруднюючих речовин, що викидаються промисловими підприємствами. До розряду міст-смертників «прописалися» Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Горлівка, Чернігів, Дніпродзержинськ, Одеса, Маріуполь, Черкаси, Дніпропетровськ, Краматорськ, Луцьк, Красноперекопськ, Макіївка, Київ;
— цілі області країни характеризуються від’ємним демографічним приростом, тобто смертність населення перевищує народжуваність. На думку відомого вченого 3. Шкіряк-Нижник, для зоологів і ботаніків такі факти були б уже безсумнівним аргументом для занесення до Червоної книги;
— у народному господарстві жінки становлять 52 відсотки працюючих. На шкідливих виробництвах зайнято 40 відсотків жінок. На виховання дітей у матерів, за підрахунками вчених, залишається 20—25 хвилин на добу;
— 1975 р. в республіці народилося 10 тис фізично і розумово неповноцінних дітей, 1989 — понад 14 тис. Близько 70 відсотків дітей з першого дня народження мають ті чи інші відхилення у стані здоров’я.
Нам, українцям, потрібно замислитися над цими жахливими цифрами і зробити все для того, щоб не стала реальністю картина, намальована Т. Шевченком у його вірші «Осії глава XIV»:
Погибнеш. згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.





Схожі твори: