Головна Головна -> Твори -> ОЛЕСЬ ГОНЧАР ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОГО БУТТЯ НАЦІЇ У РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»

ОЛЕСЬ ГОНЧАР ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОГО БУТТЯ НАЦІЇ У РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»



Годинник вічності поволі відраховує останні миттєвості другого тисячоліття, а нажахане людство пильно вдивляється в обличчя нової епохи. Що там, за порогом тисячоліть? Суцільні проблеми — голоду і перенаселення, ядерної катастрофи і екологічної кризи. Та чи не найважливішою серед них є загальнопланетарна проблема втрати духовності. Коли одного з відомих політиків Збігнєва Бжезинського напередодні нового, 1992 р„ запитали, в чому він вбачає найбільшу небезпеку для людства, то отримали таку відповідь: «Після загрози ядерної війни небезпекою номер один я вважаю духовну пустоту, моральну деградацію людей, перетворення їх на ситі і тупі машини, пристосовані для задоволення матеріальних потреб».

Проблема відродження втраченої духовності особливо гостро постала сьогодні і перед нами, українцями. Як же могло так статись, що народ, який завше опікувався своїми святинями, який вражав мандрівних чужинців своєю залюбленістю в красу, народ, що дав світові першого слов’янського філософа Григорія Сковороду, виявився духовно окраденим, збайдужілим до рідної мови, культури, історії? Сьогодні ми знаємо відповідь на це питання.

Здається, скільки існує український народ, стільки й ведеться між лукавими сусідами боротьба за панування над ним. З болем у серці говорив про це Сергій Параджанов: «Віки чинилась гра якась із Україною — жорстока і страшна! Криваві ігрища! Корида!»

Наші вороги добре знали: поки існують мова, пісня, духовність народу, він — непереможний. І тому перші їхні удари були спрямовані проти цих духовних святинь. Спалювалися книжки, плюндрувалися храми, заборонялася мова. Але все це, пережите Україною за віки, не зрівняти з тим, що відбувалося в останні кілька десятиліть: громадянська війна і голод 1933-го, масове знищення інтелігенції більшовиками і фашистський геноцид, переслідування інакодумців і загроза екологічної катастрофи.

Історичним мотлохом, який своїм існуванням живить «коріння українського буржуазного націоналізму», вважали в центрі собори, рушники, писанки, вишиті сорочки, мову, обряди і вірування народу. І з 30-х років почали їхнє методичне знищення. Пізніше Андрій Вознесенський напише: «Сталін вбив не просто мільйони людей. Він вбив людські душі, кілька поколінь людей за життя зробив мерцями. Народжувалися покоління рабів, покоління, яким на все наплювати. Як Сталіну вдалося вбити душу? Щодо цього він був розумною людиною: нищив найкращі твори мистецтва, зокрема пам’ятки зодчества». Один приклад: лише за десять «хрущовських» років у всьому Радянському Союзі було закрито 10 тисяч церков. Голоси тих, хто серед кривавого торжища осмілювався протестувати, тонули у славослов’ї вождям і навічно змовкали у безконечних північних просторах імперії. Здавалося, дух нашого народу зломлений у жорстокій боротьбі. І раптом, серед мертвотної тиші брежнєвського «благоденствія», несподівано, як набат, пролунав на всю Україну голос Олеся Гончара. У своєму романі «Собор» (1968 р.) письменник порушив болючі проблеми збереження природи, історичних святинь, культурної спадщини народу.

Головним образом роману є собор — символ людського духу, чистоти, людяності, віри у прекрасне і неземне. В одній із своїх статей Олесь Гончар згадує, за яких обставин він вперше побачив храм, який пізніше опише у своєму романі:

«…після першого поранення, після госпіталю на Донбасі, з Маріупольського виздоровбату по тривозі кинуто було нас в район Дніпропетровська на оборону, як нам сказали, дніпровських мостів. Вночі вивантажувались ми з ешелонів у Новомосковську, і вперше тоді в сутіні темряви, як щось фантастично прекрасне, відкрився мені славнозвісний козацький собор. Мовби озвався до бійців самий творчий геній народу, героїчна й багатостраждальна наша історія».

Захищаючи безсмертне творіння людських рук, Олесь Гончар стверджує: «Він належить не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети! … Ті, що будували його, вони думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення. Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам. … І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть … собори!»

Роман Олеся Гончара став своєрідною відповіддю на питання, що хвилювали і мучили багатьох у тому стандартизованому суспільстві, де цінності вимірювались кілограмами сала і м’яса на душу населення. Ось ці питання: «Що є мірилом духовності народу і людини15». «Як зберегти духовне багатство нації?», «Які традиції і святині допомагають їй не втратити свого обличчя, вистояти серед руйнацій і потрясінь?»

Болісно розмірковуючи над цими проблемами, письменник звернув свій погляд на стародавні собори, що з давніх-давен височать на нашій землі. Це не просто чудові архітектурні споруди, переконаний Олесь Гончар, а справжні твердині людського духу. На жаль, ми тільки зараз відкриваємо для себе істини, що були добре відомі нашим далеким пращурам. На найвищих точках нашої землі будували вони храми, що уособлювали найвищу духовну цінність нації, що були одночасно і голосом предків, і заповітом «нащадкам, які не мають права зректися і запродатися чужим богам» (Є- Сверстюк), Кожне нове покоління повинно почути цей голос, виконати цей заповіт. «Воно має передати естафету, вибудувати свій найвищий Собор — у цьому його велика дума, велике покликання».

Коли ж люди не усвідомлювали свого морального обов’язку, коли головними для них ставали цінності матеріальні, вони втрачали свою духовність і деградували, не залишивши ніякого сліду в пам’яті наступних поколінь. Як слушно зауважує Є. Сверстюк, «хіба згадують когось за те, що добре їв, одягався, заради цього працював — і прагнув ще краще?».

Віра в Бога, у вищі цінності робила людей кращими, одухотворенішими. Завдяки цій вірі вони вміли терпіти горе і нестатки, училися жертвувати матеріальним благополуччям заради високих ідеалів, рятували свої душі від морального спустошення і розтління. Дуже добре сказав колись про це у своєму щоденнику Олександр Довженко: «Я почав молитись Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди. …коли я відчув і збагнув малість і мізерність великих людей, і жорстокість, в обійми якої нас кинуто навіки — я подумав, що всі помилялись. Помилявся Шевченко, Франко, великі російські мислителі… «Немає Господа на небі». Звичайно, нема. І Матері Божої нема. Він не існує. Він є. Або його нема… І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли його нема, як-от зараз, наприклад. Він є, він був у Павлова, у Мічуріна і, очевидно, був у Дар-віна, як у людей найглибшого синтезу, як інфантильно, себто первісно поетично персоніфікована ідея прекрасного, ідея добра, себто те, що підіймає духовну структуру людини над звичайною сумою її фізіологічних процесів, робить людину доброю, людяною, духовно високою, що дає людині почуття «состраданія», без якого людина не людина.

Бог в людині. Він є або нема. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня» (2.01.1946 р.).

Відрікшись від Бога, від божественного, зруйнувавши собори або перетворивши їх у складські приміщення, ми зруйнували і власні душі. Адже їм, нашим душам, не сало потрібне й м’ясо, а любов, доброта, милосердя, тобто все, що робить людину кращою, піднімає над мізерним і буденним у виші сфери духу. Що залишилося б для нас від героїзму предків, «коли б вони не склали пісні, не спорудили храму?»

Читаючи роман Гончара, замислюєшся: «Звідки ж беруться такі люди, як Володька Лобода, коли і чому вони із звичайних людей перетворюються на кар’єристів, бюрократів, «батькопродавців»?» Відповідь ясна: це плоди жахливої тоталітарної системи. Мабуть, не один бюрократ впізнав себе у цьому образі, що став негативним символом епохи. З’явився навіть новий термін — «лободизм». Як пише М. Наєнко, «похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого диктатурного режиму, бо поєднував властиві йому службове висуванство, владолюбство, посягання на свободу людську і багато інших суспільних аморальностей».

Батько Володьки, Ізот Лобода, — повна протилежність своєму синові. Він не може залишатися байдужим до того, що діється навколо нього, відверто говорить те, про шо думає: і які безглузді рішення приймаються «наверху», і як з Каховського водосховища зробилося болото («пів-України пустили на дно, думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить!..»). Турбує Ізота Івановича і проблема духовності людини: «Біда тільки, коли задрімає товариш Дух… Ось, кажемо, більше сала та м’яса на душу. Це, звісно, добре — без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллємо, то вже й щастя по вінця? Ніякого болю вона тоді не почуватиме, нічого їй більше не треба».

Сьогодні, коли ми знаємо правду і про екологічні біди України, і про чорнобильську катастрофу, не можна не подивуватися прозірливості Олеся Гончара, який багато десятиліть тому у своїх творах попереджав співвітчизників про наслідки, які може мати злочинне ставлення до природи. Один із героїв «Тронки» капітан Дорошенко говорив:

«Малою стала планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе-Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту…»

Собор, ця «поема степового козацького зодчества», незримо присутній на кожній сторінці роману, у роздумах героїв, у схвильованих словах автора. Він, собор, як жива істота, стоїть на сторожі духовних цінностей і першим приймає на себе, удари здичавілих яничар, що, посягнувши на нього, цілять у саме серце народу. Але незнищенний народний дух. І не випадково герой роману Микола Баглай залишається жити і сіяти добро серед людей. Прощаючись із Зачіплянкою, ми бачимо собор уже іншим: «Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. … І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів».

Устами своїх героїв Олесь Гончар закликає нас берегти собори совісті, щирості, краси, правди, любові до людей: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душі.». І якщо ми всі прислухаємося до цих слів, то мине загроза духовної пустоти, загроза перетворення людей на ходячі шлунки. Лише глибоке усвідомлення всіма нами значущості духовних потреб і устремлінь людини допоможе кожному з нас прийти «до божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного».


Загрузка...



Схожі твори: