Головна Головна -> Твори -> Улас Самчук КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНЕ ТА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В ОБРАЗІ МАРІЇ (ЗА РОМАНОМ У. САМЧУКА «МАРІЯ»)

Улас Самчук КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНЕ ТА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В ОБРАЗІ МАРІЇ (ЗА РОМАНОМ У. САМЧУКА «МАРІЯ»)



Ім’я одного з найвидатніших українських прозаїків Уласа Самчука (1905—1987) стало відоме широкому читацькому загалові лише в останні кілька років. Причина такого тривалого замовчування — і в складних перипетіях життєвого шляху письменника, і в різкому неприйнятті ним радянської дійсності, і в ідейно-тематичному змісті його творів, що правдиво відтворюють трагічну історію українського народу, знищуваного сталінським режимом.
Улас Самчук народився в сім’ї селянина в с. Дермань (нині Рівненська область). Уже під час навчання в сільській школі та Кременецькій гімназії проявилися неабиякі літературні здібності хлопця. Вищу освіту Самчук здобув у Празі: 1931 р. він закінчив навчання в Українському університеті. З 194,1 до 1943 р. письменник жив в Україні, редагував газету «Волинь», що виходила в Рівному. Даремними виявилися надії Самчука на те, що німецький окупаційний режим буде кращим для України, ніж режим більшовицький. 1943 р. німці заарештували його за самостійницькі погляди, які надто виразно проступали в публікаціях редагованого ним видання.
З 1947 р. Улас Самчук постійно проживав у Торонто (Канада). Перебуваючи в еміграції, письменник завжди брав активну участь у літературно-мистецькому житті української діаспори, надзвичайно плідно працював у жанрі роману. Прозові твори, написані Самчуком, утворюють грандіозне епічне полотно, в якому віддзеркалилися драматичні події української історії XX століття. Досягнення письменника в літературі настільки значні, що дослідники називають його «українським Гомером XX століття» (С. Пінчук).
Найбільше творче досягнення Уласа Самчука — роман «Волинь». Серед інших відомих його творів — романи «Ост» (автор працював над ним близько чотирьох десятків років), «Чого не гоїть вогонь», «Марія», книги нарисів «На білому коні», «На коні вороному».
Роман «Марія» є першим в українській літературі художнім твором про колективізацію та голодомор 1933 р., який був написаний того ж страшного 1933 р..по гарячих слідах жахливої трагедії, що спіткала мільйони жителів України.
«Хроніка одного життя» — такий підзаголовок дав своєму романові автор. У творі письменник розповідає про страдницький життєвий шлях простої української жінки з величним красивим ім’ям Марія. 71 рік і 11 місяців прожила вона на світі. Присвячений «матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933», роман починається такими словами:
«Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі».
Автор послідовно і неспішно знайомить нас із життям своєї головної героїні. У 6 років Марія стала сиротою, у дев’ять — її віддали в найми. Потерпаючи від холоду і голоду, від тяжкої роботи, Марія мужньо долає перші життєві знегоди, переборює страждання. Незважаючи на нелегкі випробування, що змалечку випали на її долю, вона виростає напрочуд красивою, сильною і здоровою дівчиною. Скромна, працьовита, веселої вдачі, Марія стає бажаною нареченою для багатьох сільських парубків. Дівчина закохується в гарного дужого парубка Корнія, і вони вже мріють про майбутнє щасливе подружнє життя. Але жорстока доля надовго розлучає закоханих: на сім років забирають Корнія до російського флоту.
Вірно чекала Марія свого коханого, але, так і не отримавши від коханого за кілька довгих років жодної звістки, вона виходить заміж за гарного господаря, тихого роботящого хлопця Гната, який давно любить її. Та не склалося з ним життя, і після повернення Корнія з царської служби жінка виходить заміж вдруге, за того, кого любила по-справжньому. У Марії та Корнія народилося троє синів і дочка. По-різному склалися долі її дітей. Під час першої світової війни втратила мати старшого сина, совісного і працьовитого Демка, «найліпшого помічника в господарстві». Лаврін, найменший син, на якого вони покладали великі надії, був репресований як ворог народу.
Середній син Максим, ледачий і розбишакуватий хлопець, відмовившись Працювати на землі, шукає собі легкого хліба: «Подався до міста і там дістав місце лакея при дворянському клубі». Коли почалася революція, він став ділити здобуте кривавою працею інших добро: «Максим, що перед роком зо «всіх фронтів» вернувся, що «страждав» і за «робочий клас кров свою проливав», тепер доношував свою шкірятянку, іноді виймав нагана, яким «розстрілював контрреволюцію», і робив з себе велике начальство». Через деякий час після свого повернення до села він виганяє батьків з їхньої хати і бенкетує там із собі подібними. Бенкетує навіть тоді, коли все село вмирає від голоду. Жахливою була смерть цього бездушного виродка: він гине від руки власного батька, душа якого не витримала наруги над найсвятішим.
На очах у дочки Надії в муках умирає її дитя. Батьки сподіваються, що Надія виживе, адже тоді не зникне рід Перепутьків. Але й цим надіям не дано справдитись: від усього пережитого дочка божеволіє…
Такий сюжет твору, в центрі якого — зворушливий образ жінки-матері Марії, на плечі якої ліг страшний тягар страждань і мук. Роман Уласа Самчука відзначається гостротою проблематики, високим рівнем художньої майстерності, глибоким проникненням у психологію героїв. Значення твору в українській літературі не обмежується лише важливістю поданої інформації. Як зазначає письменник С. Пінчук, «роман «Марія» … написаний за законами великого мистецтва, тому залишиться в літературі надовго ще й як неабияке художнє явище». Мистецьким досягненням Самчука став образ головної героїні твору, змальований з величезною симпатією і співчуттям.
Автор не випадково назвав свою героїню Марією. Адже це милозвучне ім’я, таке поширене в українських селах, давно стало загальнолюдським символом всеперемагаючої материнської любові, самопожертви і страждання в ім’я щастя своїх дітей.
Про Марію, матір, що подарувала людству Ісуса Христа, написано багато. Композитори і художники, поети і прозаїки різних епох і країн на полотні і папері, в музиці і слові увічнили цей святий образ, втіливши в ньому все найкраще, що притаманне жінці, матері. Прекрасні поеми про Божу Матір написав Тарас Шевченко («Марія», «Неофіти»). Читаючи рядки з його поеми «Неофіти», ніби бачимо Марію Уласа Самчука:
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як і ти.
Знайомлячись із гіркою долею Самчукової Марії, думаємо і про Марію біблійну, і про мільйони матерів різних часів і народів, що, в муках народжуючи своїх дітей, ставали свідками їх страждань і смерті.
Головна героїня роману є уособленням прекрасних рис, притаманних українській жінці. Це надзвичайно працьовита людина, найголовнішою турботою якої в житті є мир і злагода в її родині, щастя і здоров’я її дітей. З ранку до вечора порається вона по господарству, невсипуще дбає про добробут сім’ї. Життя постійно випробовує її на міцність. Із самого дитинства, коли вона залишилася сиротою, і до старості горе й біда не полишають її. І нещасливе подружнє життя із Гнатом, і зневага Корнія, що приніс із флоту брутальність і лайку, і смерть першої дитини — сина Романа, і пожежа в їхньому обійсті — всі ці удари могли б зламати і найсильнішу людину. Але Марія все витримує. Неймовірно терпляча, вона смиренно і з гідністю приймає всі випробування, які випадають на її долю.
По-християнськи прощає вона Гната, який під впливом великої любові до неї, що у якийсь момент затьмарилася дикими ревнощами, злобою і ненавистю за своє скалічене життя, підпалює новий будинок, залишивши всю родину без даху над головою. Перед смертю Гнат признається у скоєному злочині, і Марія скаже: «Мовчи. Знаю. Мовчи!..»
Глибоко трагічна кінцівка твору. Після тридцяти днів повільного конання смерть приходить до Марії. І вона зустрічає її спокійно і смиренно, так, як прожила все своє нелегке життя:
«26258-й день… день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч… Ніч вічності».
Марія помирає навесні, коли «з поля дихає вітер і несе запахи вогкої землі». Короткими виразними штрихами вказує автор на час трагедії: «Надворі цвітуть са-ди, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць». Весняне буйство природи і смерть людини — це контрастне співставлення символізує неприродність голодомору в багатій квітучій Україні. І в ньому ж — зародок надії на життя, що продовжується, на силу землі і народу, який вціліє, мусить вціліти, незважаючи ні на що.
Простий і величний образ української Марії нагадує нам образ Марії біблійної, яка стала втіленням доброти, милосердя і любові. І водночас це жінка, у якій ми впинаємо усіх багатостраждальних матерів України,
Вона красива справжньою українською вродою: «Виграють оті чорнезні, оті бездонні… Гляне — опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина — невгомонна, співоча картина». Романтично-замріяна і ніжна дівчина, вірна своєму коханню жінка, терпляча ласкава мати і дбайлива господиня — Марія завжди викликає у нас симпатію.
Так само, як і тисячі інших українських жінок, вона невсипуще працює, піклується про свою сім’ю, пильно оберігаючи родинне вогнище від зла і небезпек. Справжньою українською Берегинею можна назвати Марію.
Змалювавши просту скромну жінку-селянку, Улас Самчук підносить її образ до символу самої України, стражденної, довготерплячої, розіп’ятої жахливого 1933 р. на хресті голодомору.

Ім’я одного з найвидатніших українських прозаїків Уласа Самчука (1905—1987) стало відоме широкому читацькому загалові лише в останні кілька років. Причина такого тривалого замовчування — і в складних перипетіях життєвого шляху письменника, і в різкому неприйнятті ним радянської дійсності, і в ідейно-тематичному змісті його творів, що правдиво відтворюють трагічну історію українського народу, знищуваного сталінським режимом.
Улас Самчук народився в сім’ї селянина в с. Дермань (нині Рівненська область). Уже під час навчання в сільській школі та Кременецькій гімназії проявилися неабиякі літературні здібності хлопця. Вищу освіту Самчук здобув у Празі: 1931 р. він закінчив навчання в Українському університеті. З 194,1 до 1943 р. письменник жив в Україні, редагував газету «Волинь», що виходила в Рівному. Даремними виявилися надії Самчука на те, що німецький окупаційний режим буде кращим для України, ніж режим більшовицький. 1943 р. німці заарештували його за самостійницькі погляди, які надто виразно проступали в публікаціях редагованого ним видання.
З 1947 р. Улас Самчук постійно проживав у Торонто (Канада). Перебуваючи в еміграції, письменник завжди брав активну участь у літературно-мистецькому житті української діаспори, надзвичайно плідно працював у жанрі роману. Прозові твори, написані Самчуком, утворюють грандіозне епічне полотно, в якому віддзеркалилися драматичні події української історії XX століття. Досягнення письменника в літературі настільки значні, що дослідники називають його «українським Гомером XX століття» (С. Пінчук).
Найбільше творче досягнення Уласа Самчука — роман «Волинь». Серед інших відомих його творів — романи «Ост» (автор працював над ним близько чотирьох десятків років), «Чого не гоїть вогонь», «Марія», книги нарисів «На білому коні», «На коні вороному».
Роман «Марія» є першим в українській літературі художнім твором про колективізацію та голодомор 1933 р., який був написаний того ж страшного 1933 р..по гарячих слідах жахливої трагедії, що спіткала мільйони жителів України.
«Хроніка одного життя» — такий підзаголовок дав своєму романові автор. У творі письменник розповідає про страдницький життєвий шлях простої української жінки з величним красивим ім’ям Марія. 71 рік і 11 місяців прожила вона на світі. Присвячений «матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933», роман починається такими словами:
«Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі».
Автор послідовно і неспішно знайомить нас із життям своєї головної героїні. У 6 років Марія стала сиротою, у дев’ять — її віддали в найми. Потерпаючи від холоду і голоду, від тяжкої роботи, Марія мужньо долає перші життєві знегоди, переборює страждання. Незважаючи на нелегкі випробування, що змалечку випали на її долю, вона виростає напрочуд красивою, сильною і здоровою дівчиною. Скромна, працьовита, веселої вдачі, Марія стає бажаною нареченою для багатьох сільських парубків. Дівчина закохується в гарного дужого парубка Корнія, і вони вже мріють про майбутнє щасливе подружнє життя. Але жорстока доля надовго розлучає закоханих: на сім років забирають Корнія до російського флоту.
Вірно чекала Марія свого коханого, але, так і не отримавши від коханого за кілька довгих років жодної звістки, вона виходить заміж за гарного господаря, тихого роботящого хлопця Гната, який давно любить її. Та не склалося з ним життя, і після повернення Корнія з царської служби жінка виходить заміж вдруге, за того, кого любила по-справжньому. У Марії та Корнія народилося троє синів і дочка. По-різному склалися долі її дітей. Під час першої світової війни втратила мати старшого сина, совісного і працьовитого Демка, «найліпшого помічника в господарстві». Лаврін, найменший син, на якого вони покладали великі надії, був репресований як ворог народу.
Середній син Максим, ледачий і розбишакуватий хлопець, відмовившись Працювати на землі, шукає собі легкого хліба: «Подався до міста і там дістав місце лакея при дворянському клубі». Коли почалася революція, він став ділити здобуте кривавою працею інших добро: «Максим, що перед роком зо «всіх фронтів» вернувся, що «страждав» і за «робочий клас кров свою проливав», тепер доношував свою шкірятянку, іноді виймав нагана, яким «розстрілював контрреволюцію», і робив з себе велике начальство». Через деякий час після свого повернення до села він виганяє батьків з їхньої хати і бенкетує там із собі подібними. Бенкетує навіть тоді, коли все село вмирає від голоду. Жахливою була смерть цього бездушного виродка: він гине від руки власного батька, душа якого не витримала наруги над найсвятішим.
На очах у дочки Надії в муках умирає її дитя. Батьки сподіваються, що Надія виживе, адже тоді не зникне рід Перепутьків. Але й цим надіям не дано справдитись: від усього пережитого дочка божеволіє…
Такий сюжет твору, в центрі якого — зворушливий образ жінки-матері Марії, на плечі якої ліг страшний тягар страждань і мук. Роман Уласа Самчука відзначається гостротою проблематики, високим рівнем художньої майстерності, глибоким проникненням у психологію героїв. Значення твору в українській літературі не обмежується лише важливістю поданої інформації. Як зазначає письменник С. Пінчук, «роман «Марія» … написаний за законами великого мистецтва, тому залишиться в літературі надовго ще й як неабияке художнє явище». Мистецьким досягненням Самчука став образ головної героїні твору, змальований з величезною симпатією і співчуттям.
Автор не випадково назвав свою героїню Марією. Адже це милозвучне ім’я, таке поширене в українських селах, давно стало загальнолюдським символом всеперемагаючої материнської любові, самопожертви і страждання в ім’я щастя своїх дітей.
Про Марію, матір, що подарувала людству Ісуса Христа, написано багато. Композитори і художники, поети і прозаїки різних епох і країн на полотні і папері, в музиці і слові увічнили цей святий образ, втіливши в ньому все найкраще, що притаманне жінці, матері. Прекрасні поеми про Божу Матір написав Тарас Шевченко («Марія», «Неофіти»). Читаючи рядки з його поеми «Неофіти», ніби бачимо Марію Уласа Самчука:
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як і ти.
Знайомлячись із гіркою долею Самчукової Марії, думаємо і про Марію біблійну, і про мільйони матерів різних часів і народів, що, в муках народжуючи своїх дітей, ставали свідками їх страждань і смерті.
Головна героїня роману є уособленням прекрасних рис, притаманних українській жінці. Це надзвичайно працьовита людина, найголовнішою турботою якої в житті є мир і злагода в її родині, щастя і здоров’я її дітей. З ранку до вечора порається вона по господарству, невсипуще дбає про добробут сім’ї. Життя постійно випробовує її на міцність. Із самого дитинства, коли вона залишилася сиротою, і до старості горе й біда не полишають її. І нещасливе подружнє життя із Гнатом, і зневага Корнія, що приніс із флоту брутальність і лайку, і смерть першої дитини — сина Романа, і пожежа в їхньому обійсті — всі ці удари могли б зламати і найсильнішу людину. Але Марія все витримує. Неймовірно терпляча, вона смиренно і з гідністю приймає всі випробування, які випадають на її долю.
По-християнськи прощає вона Гната, який під впливом великої любові до неї, що у якийсь момент затьмарилася дикими ревнощами, злобою і ненавистю за своє скалічене життя, підпалює новий будинок, залишивши всю родину без даху над головою. Перед смертю Гнат признається у скоєному злочині, і Марія скаже: «Мовчи. Знаю. Мовчи!..»
Глибоко трагічна кінцівка твору. Після тридцяти днів повільного конання смерть приходить до Марії. І вона зустрічає її спокійно і смиренно, так, як прожила все своє нелегке життя:
«26258-й день… день останній, день кінця. Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася. І чим більше западало сонце, тим ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч… Ніч вічності».
Марія помирає навесні, коли «з поля дихає вітер і несе запахи вогкої землі». Короткими виразними штрихами вказує автор на час трагедії: «Надворі цвітуть са-ди, південь дихає пареним у цвіту вітром і жаріє над суходолами й морями повний, тяжкий місяць». Весняне буйство природи і смерть людини — це контрастне співставлення символізує неприродність голодомору в багатій квітучій Україні. І в ньому ж — зародок надії на життя, що продовжується, на силу землі і народу, який вціліє, мусить вціліти, незважаючи ні на що.
Простий і величний образ української Марії нагадує нам образ Марії біблійної, яка стала втіленням доброти, милосердя і любові. І водночас це жінка, у якій ми впинаємо усіх багатостраждальних матерів України,
Вона красива справжньою українською вродою: «Виграють оті чорнезні, оті бездонні… Гляне — опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина — невгомонна, співоча картина». Романтично-замріяна і ніжна дівчина, вірна своєму коханню жінка, терпляча ласкава мати і дбайлива господиня — Марія завжди викликає у нас симпатію.
Так само, як і тисячі інших українських жінок, вона невсипуще працює, піклується про свою сім’ю, пильно оберігаючи родинне вогнище від зла і небезпек. Справжньою українською Берегинею можна назвати Марію.
Змалювавши просту скромну жінку-селянку, Улас Самчук підносить її образ до символу самої України, стражденної, довготерплячої, розіп’ятої жахливого 1933 р. на хресті голодомору.





Схожі твори: